“Останні кілька тижнів до нас приходять набагато рідше. Може, й бояться”, – каже моя співрозмовниця. І після паузи додає: “Воно й не дивно”. Тетяні Мунтян близько тридцяти. Вона переїхала до Москви з Кіровограда майже десять років тому після університету. Зараз очолює відділ комплектування тутешньої Бібліотеки української літератури.
Ми сидимо у порожній читальній залі на три столи. З однієї стіни на нас дивиться “канонічний” портрет Тараса Шевченка, з іншої – гуцули, які їдуть на конях через засніжений пейзаж.
У бібліотеці тихо, за кілька годин увечері буднього дня до неї ненадовго зайшли троє-четверо відвідувачів.
“Якби ви прийшли до нас в цю пору торік, то застали б десяток, а то й два читачів”, – каже бібліотекарка.
Ще годину тому тут було досить шумно: Тетяна вимагала від мене негайно залишити бібліотеку.
“Ти з нами?”
Після того, як нещодавно бібліотеку обшукали, її директорку помістили під домашній арешт, а співробітників почали викликати на допити до Слідчого комітету Росії, ця книгозбірня стала чи не найвідомішою в Москві.
У коментарях до новин на цю тему на російських сайтах можна знайти заклики “відловлювати” її читачів на виході.
Тим не менше, біля дверей бібліотеки ніхто нікого не відловлює.
Вона займає перший поверх звичайного московського будинку недалеко від метро. За віконним склом — картонна табличка з текстом “Ми починаємо обговорювати розвиток бібліотеки. Ти з нами?”
За вхідними дверима — ще одні зачинені двері. Щоб потрапити всередину, треба розбудити жінку середнього віку в уніформі за скляною перегородкою у передпокої.
Читайте також: У Москві з української бібліотеки вилучили книгу автора з Кіровограда (ФОТО)
Стукаю у скло. Охоронниця просинається і похапцем питає: “Ви читач?”
“Хіба що потенційний”, – намагаюся перевести нашу розмову на жарт.
“Що це значить?” – дуже серйозно відказує вона.
“Якщо запишусь, буду читачем”, – пояснюю я.
“Зараз спитаю, чи вас запишуть”, – каже жінка, і, вийшовши зі своєї каптерки, кричить кудись углиб будинку: “Запишеш читача?”, і за мить пускає мене.
Проходжу до читальної зали.
“Ваш паспорт”, – каже чорнява бібліотекарка.
Поки дістаю документ з кишені, кажу: “Насправді я не стільки читач, скільки журналіст”.
Жінка міняється на лиці, рвучко встає з місця і йде до виходу, тягнучи мене за собою.
З каптерки вибігає переполошена охоронниця.
Бібліотекарка відчиняє двері і робить промовистий жест рукою: “До побачення!”
“У нас сьогодні співробітницю забрали, і ми досі не знаємо, де вона. У мене немає жодного бажання спілкуватися з пресою”, – пояснює вона. Так ми познайомилися з Тетяною Мунтян.
П’ять полиць словників
“Я журналіст з України. І ви не можете заборонити мені бодай почитати книги українською”, – відбиваюсь я.
Ми ще трохи сперечаємось, однак зрештою бібліотекарка повертається на робоче місце і акуратним почерком заповнює формуляр. Московської прописки у мене немає, тож абонементом користуватися я не можу. Але читальна зала — до моїх послуг.
Попри те, що стелажі з книгами і старомодні формуляри викликають асоціацію з провінційними шкільними бібліотеками, вибір книг тут столичний.
П’ять полиць російсько-українських і українсько-російських словників, книги з ведення домашнього господарства, історична література, навіть збірка анекдотів: відкриваю на випадковій сторінці й натрапляю на жарт про “Володя? Тю, та він же москаль”.
У відділі художньої літератури – шкільна програма з “укрліту” і сучасні автори. Я починаю рахувати, скільки переможців конкурсу “Книга року ВВС” є на полицях (зрештою, виявилося, що 8 з 11), коли пані Тетяна пропонує мені допомогу.
За кілька хвилин переходимо на українську. Далі — прошу її розповісти історію взаємин між українською бібліотекою і російськими силовиками.
Час від часу наша розмова переривається: пані Мунтян дзвонить і відповідає на дзвінки, намагаючись з’ясувати долю колеги, яку кілька годин тому забрали на допит з робочого місця, і після того зв’язок з нею урвався.
Перша справа
Проблеми у Бібліотеки української літератури почалися ще у 2010 році. Звільнений співробітник бібліотеки, розповідає мені пані Мунтян, виніс звідти кілька книжок, зокрема, збірку віршів Дмитра Павличка “За нас”, до якої входили вірші з назвами “Вулиця Джохара Дудаєва у Львові” чи “Тримайся, Джохаре!”.
Невдовзі трапився перший обшук.
Бібліотекарка сміється: “Тоді правоохоронці намагалися підкинути нам якісь книжки, але ми це помітили і підняли хай. Вони від нас тікали, зачинялися в машині, щоб ми ці книжки у них не забрали”.
Читачам натомість було не до сміху.
Силовики, каже пані Мунтян, вилучили читацькі формуляри і почали заходити в гості до відвідувачів бібліотеки: додому, в університет.
“Формально це не були допити. Виводили “поговорити на лавочці”. Питали: що вам бібліотекарі пропонували почитати? Яку літературу взагалі читаєте? А чому саме ці теми вас цікавлять?” – переповідає вона розповіді читачів. Після цього частина читачів перестали користуватися послугами бібліотеки.
Директорку бібліотеки Наталію Шаріну звинуватили у розповсюдженні екстремістської літератури, однак, за словами її адвоката Івана Павлова, вже у 2013 році це звинувачення з неї зняли, а прокуратура офіційно вибачилася.
Наступного разу люди в масках постукалися до дверей книгозбірні 28 жовтня.
Вилучений “Барвінок”
Тоді з бібліотеки забрали понад півтори сотні книжок та, наприклад, весь цьогорічний комплект журналу “Барвінок”: у його жовтневому номері знайшли зображення танка, над яким майоріли синьо-жовтий і червоно-чорний прапорці. Останній визначили як прапор забороненої в Росії організації “Правий сектор”, каже Тетяна Мунтян.
Зараз на тому самому стелажі теж стоїть “Барвінок”, але старий.
Пані Мунтян стверджує, що особисто бачила, як на нижній полиці в шафі у підсобному приміщенні силовики “знайшли” книжки без бібліотечних штампів, яких у книгозбірні не було, але внести цей епізод до протоколу обшуку вони відмовились.
Після обшуку директорка Наталія Шаріна поїхала з силовиками за протоколом, продовжує Тетяна, однак – опинилася за ґратами. Ніч провела у райвідділі, а згодом її знову звинуватили у розповсюдженні екстремістської літератури і помістили під домашній арешт до 27 грудня.
“Шаріній висували такі самі звинувачення з 2011 року по 2013-й, але вона перебувала не під домашнім арештом, а під підпискою про невиїзд. Які підстави були обирати їй такий запобіжний захід зараз – незрозуміло. Нічого крім погіршення стосунків (Росії. – Ред.) з Україною (Відтоді. – Ред.) не змінилось”, – каже її захисник Іван Павлов.
Іншим співробітникам бібліотеки тоді вручили повістки на допит на 29 і 30 жовтня. Бібліотекарі приходили за вказаною адресою, однак у ці дні слідчий не захотів з ними спілкуватися: сказав, мовляв, поговоримо пізніше, каже Тетяна Мунтян.
Зате за кілька днів за нею прийшли просто на робоче місце: повідомили, що вона не з’явилася на допит, тому її доправлять до слідчого у примусовому порядку.
“Я вимагала адвоката, а мені сказали, що, оскільки я свідок, то це не обов’язково. Посилалася на 51-шу статтю Конституції (Яка дозволяє не давати показів проти себе. – Ред.) – мені відповідали, що вона стосується тільки звинувачених. Просила контакту з консулом – казали, що не положено. Заявили, що покарання за відмову від дачі свідчень – три місяці в’язниці. От і поговорили: про мої службові обов’язки, про обшук 28-го”, – флегматично згадує вона.
“Чого претесь?”
Минулого понеділка до Тетяни прийшли додому: “О сьомій ранку семеро чоловіків ходять по всій квартирі, я одна, в піжамі, ще не прокинулася навіть”.
“Слідчі сказали: викладайте книжки українською мовою. У протоколі обшуку, який мені дали підписати, значилося: їй запропонували надати антиросійську літературу, і вона добровільно її надала. Я кажу: дайте напишу зауваження. Дали – не на самому протоколі, а на окремому листочку, який потім навіть не дали перефотографувати”, – каже вона.
Силовики забрали, зокрема, поему “Берестечко” Ліни Костенко, книжку Олега Ольжича, “Самостійну Україну” Миколи Міхновського, яку Тетяна взяла почитати зі своєї бібліотеки, збірку матеріалів про Голодомор.
Крім того, вилучили телефон та комп’ютер: “Побачили фотографію дідуся з бабусею. Питають: на чиєму боці вони воювали під час Другої світової війни? Знайшли іконки, одразу: до церкви якого патріархату ходите? Побачили фотографію з Києва, питають: подобається Київ? То чого ж ви сюди претесь?”
“Тепер кажу подругам: наша переписка про манікюр, скарги на життя – все буде у них, і хтозна, що вони звідти витягнуть”, – посміхається Тетяна.
У той самий день обшуки пройшли ще у кількох співробітників бібліотеки. Зараз Тетяна Мунтян разом з адвокатом готують скаргу на дії силовиків, які проводили обшук у її квартирі.
У російському Слідчому комітеті заявили, що обшуки минулого понеділка проводились у “осіб, які були постійно відсутні на робочих місцях, але заробітну плату отримували щомісяця”.
Новий читач
За вікнами вже стає темно, коли охоронниця десь з коридору сповіщає, що до бібліотеки прийшов ще один потенційний читач.
Молодий хлопець з різкуватим для мого вуха московським акцентом каже, що прийшов записатися.
“Які книги вам порадити?” – питає Тетяна.
“Поки що ніякі. Я хочу записатися до вас, просто щоб таким чином висловити вам свою підтримку”, – ніяково каже він.
Олексій визнає, що “не дуже занурений в українську культуру” і навряд чи стане активним користувачем книгозбірні. Прізвища на кшталт “Андрухович” чи “Жадан”, здається, нічого йому не говорять.
Чуючи, що ми з Тетяною перемовляємося українською, посміхається: “Дуже приємно чути українську мову в Москві”.
Пані Мунтян каже, що протягом кількох тижнів після жовтневого обшуку бібліотека переживала справжній сплеск уваги до себе: “Приходили люди, записувалися”.
“Приходили й українці, які живуть у Москві по 20 років, а про сам факт існування нашої бібліотеки дізналися тільки зараз”, – говорить з посмішкою.
Однак з середини листопада читачів поменшало.
“Садомазохізм”
Формально українська бібліотека підпорядковується департаменту культури міста Москви. Саме за його кошти бібліотека щорічно купує 400-500 книжок. Ще близько 1000 – подарунки українських університетів, установ, приватних осіб.
“Те, що держава нас однією рукою фінансує, а другою ось таке робить, це ж садомазохізм якийсь, я інакше не можу цього назвати”, – каже завідувач відділу культмасових і медійних програм бібліотеки Віталій Крикуненко.
“Ми ж виконуємо свою роботу, працюємо у відповідності до російського закону про бібліотечну справу. Ми не розповсюджуємо ніяку літературу, ми надаємо читачам доступ!” – емоційно пояснює він.
З нового року бібліотека перейде під крило московського департаменту національної політики, міжрегіональних зв’язків і туризму.
Як це позначиться на роботі книгозбірні, тут не знають.
“Майбутнє покрито мороком. Були натяки, що може відбутися певне звуження”, – каже пан Крикуненко.
У московському департаменті культури мені порадили звернутися за коментарем з цього приводу до департаменту національної політики.
А в департаменті національної політики сказали, що де-юре займатимуться бібліотекою лише з 1 січня, тому наразі жодних коментарів давати не будуть.
Разом з тим, за російським законодавством, у разі ліквідації бібліотеки її співробітників мали б попередити за кілька місяців. Цього наразі не сталося.
Вже після публікації цього матеріалу голова департаменту культури Москви Олександр Кібовський в ефірі “Русской службы новостей” заявив, що планів звільняти чи скорочувати когось у бібліотеці московська влада не має.
“Ця бібліотека єдина в нашій мережі, яка має такий національний аспект. Жодних планів про те, що треба когось звільнити чи скоротити, немає”, – цитує пана Кібовського “Русская служба новостей”.
Повернутися?
Питаю у Тетяни Мунтян, чи не було у неї думок просто кинути все і повернутися до України.
“Зараз, коли під арештом перебуває Наталія Григорівна (Шаріна. – Ред.) – невинна, по суті, людина, – кудись виїхати було б… зрадою. І що я цим покажу? Визнаю, що в чомусь винна?” – відповідає Тетяна.
Наприкінці нашої розмови їй вдається додзвонитися до адвоката співробітниці, яку забирали на допит. Виявляється, що та вже вийшла від слідчих і поїхала додому. Настрій у Тетяни поліпшується.
Наостанок питаю, чи відчуває бібліотека якусь підтримку офіційного Києва, крім заяв МЗС.
“Співробітники посольства кажуть: тримайтеся. Ми й тримаємося”, – каже вона.