Нещодавно в мирному житті головний спеціаліст сектора інформаційного та комп’ютерного забезпечення Кіровоградської міської ради, а в недавньому минулому – командир зенітно-ракетного взводу 8-го окремого мотопіхотного батальйону 24-ї механізованої бригади лейтенант Юрій Сташенко повернувся додому після демобілізації.
У Кіровоградській міській раді його радо привітали з поверненням на робоче місце, квіти й годинник із символікою Кіровограда Юрієві вручив секретар міської ради Іван Марковський і подякував за добросовісну службу. А виконавчий комітет міської ради вирішив нагородити його відзнакою “За заслуги” ІІ ступеня – за особистий внесок у забезпечення цілісності та недоторканності суверенної території Української держави під час перебування в зоні проведення антитерористичної операції на сході України. Невдовзі лейтенант отримає цю заслужену відзнаку…
Наша з Юрієм розмова відбулася у світлому й теплому приміщенні сектора інформаційного та комп’ютерного забезпечення міської ради, затишок якого надзвичайно дисонує з непривабливою суворістю побуту на війні. Саме на цьому аспекті солдатського воєнного життя акцентував у своїй розповіді 30-річний ветеран війни.
– Протягом року й місяця перебування на службі після мобілізації мені разом з підрозділом – зенітно-артилерійським, а згодом – зенітно-ракетним взводом – довелося шістнадцять разів міняти позиції, переміщуючись півднем і сходом України, – згадує своє нещодавнє командирське життя Юрій. – А це означає не лише перевезти озброєння, а й створити на новому місці придатні для життя умови, окопатися, належним чином встановити й замаскувати гармати… Одразу після відпустки разом з підлеглими із Запорізької області ми переїхали ближче до адміністративного кордону з Кримом – під село Чонгар Генічеського району Херсонської області. Зима, багнюка, по якій може проїхати лише важка військова техніка, і степ широкий. З’ясували, де можна брати воду й за тиждень змайстрували собі такий-сякий душ (з нами був сапер, який у випадку російської агресії мав підірвати прохід із Криму, у нього був обігрівач, із якого і старої діжки й вийшов цей диво-душ). Загалом, питання особистої гігієни на війні – одне з найголовніших. Через постійні перебазування й необлаштованість ми переважно обмежувалися обливанням з пластикової пляшки, а бувало, що й милися в холодній воді у ставку. Ті ж, що більше часу залишалися на позиціях, мали змогу помитися в саморобних або пересувних лазнях…
Постояли на цій позиції тиждень, в один із днів якого до нас навіть завітав волонтер і наполегливо пропонував взяти цілого барана! Та не судилося довго затриматися там, отримали новий наказ – і знову переїзд, тепер на Сиваш. На березі затоки перебували з розвідниками, прикордонниками, саперами. Розвідники вночі більше були задіяні, ми – удень. У лютому перебазувалися в Миколаївську область. Там зупинилися в зерносховищі, де до нас знаходився польовий госпіталь. Ні світла, ні опалення, зранку прокинулися з інеєм на бровах і вусах. Згодом, уже на іншому місці, заприязнилися з мешканцями селища Партизани Генічеського району Херсонської області, ходили в гості до місцевої школи, а учні – до нас. Частина мешканців селища виявилася патріотично налаштованою, інша ж готова була коритися будь-якій владі. Там ми навіть примудрилися на Арабатську стрілку з’їздити – до джерела з гарячою водою. Один солдат з мого підрозділу пов’язав свою долю з тамтешньою жінкою і після демобілізації перебрався жити в Партизани.
– Ви починали службу переважно із земляками. Так її і продовжували з вихідцями із Кіровоградщини?
– Восьмий окремий мотопіхотний батальйон, коли він ще називався батальйоном територіальної оборони, було сформовано в Чернівецькій області. Тож спочатку в ньому переважали буковинці, однак згодом його комплектували й мобілізованими з нашої області та інших місцевостей країни. Але чим далі, тим земляків ставало менше, тому маю вже друзів та знайомих у всій країні…
Наступним пунктом призначення для мого взводу стала Харківська область. Приїхали ми на межу Харківської та Луганської областей – до українсько-російського кордону. Спостерігали за росіянами, а вони за нами, однак ні вони по нас, ні ми по них не стріляли. А дорогою туди заблукали й заїхали в Росію, потім швиденько розвернулися – і пошвидше на свою територію. Займали позиції на дорогах, що ведуть з Луганської області. Час від часу відбувалася заміна мобілізованих, однак офіцерів серед них було мало, тож мені деякий час довелося опікуватися не лише своїм зенітно-ракетним взводом, а й зенітно-артилерійським та ротою вогневої підтримки. З часом почали приходити мобілізовані, яких у навчальних центрах навчали війській спеціальності вже 45 днів, а не так, як нас: п’ять днів – і вперед на службу, там навчишся.
Із Харківської області через Луганську висунулися в Донецьку. Трьома легковими автомобілями й одним ЗІЛом їхали на місце дислокації повз блокпости: в одному секторі – одні паролі, в іншому – інші. По дорозі на одному з постів тернополяни обдарували нас смачнющою свинячою тушонкою, з чого ми були дуже раді, наче в рай потрапили. Давали ще й картоплю, та ми не взяли, про що згодом шкодували… Доїхали до Артемівська й почали блукати: не могли допитатися, як проїхати до конкретного села, бо з такою назвою їх там цілих три. Куди їхати – невідомо, а тут ще й паливо закінчується. Та все ж о третій ночі дісталися на позицію. Жити ніде, першу ніч спали під деревом, коло якого всю ніч їздили САУ і стріляли гармати. Згодом і мій підрозділ взяв участь у цій канонаді, з якої й розпочався наш бойовий період служби.
– У телесюжетах часто показують, як атовці на позиціях тримають різних тварин, що стали для них своєрідними оберегами. У вашого підрозділі був такий “амулет” задля прикликання щастя і гаразду?
– Був, це собака Побєда, якого ми підібрали в Запорізькй області. Коли він підріс, то замість будки прив’язували його до зенітки. Зараз наш “амулет” мешкає у Великій Висці, куди його забрав після демобілізації наш командир відділення старший сержант Олександр Бруяка. Траплялися й кумедні ситуації з дикими тваринами. На точці в Донеччині на нашу кухню якось завітала лисиця, стягнула з бійця-кухаря ковдру й запитально так подивилася на нього: “Де моя їжа?” Згодом з’ясувалося, що наші попередники на цій позиції підгодовували лисичку, от вона за звичкою і прийшла до нас по свою порцію.
Побули на цій точці три – чотири доби і знову – на іншу, що на пограниччі Донеччини й Луганщини. Доїхали туди на залишках палива і почали обживатися. Поставили намети, понакривали їх гілками, які треба було постійно міняти, бо листя з них швидко осипалося. Добре, що волонтери привезли нову бензопилу, тож із нарізанням гілок довго не морочилися. Багато власних грошей доводилося витрачати і на ремонт техніки, і на облаштування на нових місцях. Зараз значна частина Донецької та Луганської областей настільки перекопана, що та місцевість нагадує місячний ландшафт. Особливо міцними є укріплення на висотах, де створено надійні бліндажі й багатокілометрові переходи між ними…
Ближче до моєї демобілізації сепаратисти вже менше стріляли, почалося поступове відведення важкої техніки, хоча стрілецька зброя й міномети ще не мовчали. Однак причиною більшості поранень і смертей наших бійців стали підриви на мінах. Щодня по декілька осіб із сусідніх підрозділів підривалися на розтяжках, яких зараз у зоні АТО незчисленна кількість.
– Наскільки привітно чи вороже місцеве населення ставилося до присутності українських вояків?
– Багато що залежить від того, як ти поводишся. Якщо по-людськи, то спільну мову з більшістю із місцевих можна було знайти. З одним дядьком на тракторній станції налагодили стосунки й ремонтували у нього свою техніку. Не поводилися як завойовники, завжди питали в місцевих, чи можна зайняти ту чи іншу хату. Тож і вони переважно доброзичливо до нас ставилися.
Біля Попасної, міста в Луганській області, тамтешні жителі спочатку нас боялися, бо ширилися різноманітні чутки. Та згодом, добре роззнайомившись із нами, вже не надто переймалися нашою присутністю. Артемівськ мені дуже сподобався, і з місцевим населенням там у нас склалися нормальні стосунки. При мені там навіть набережну робили. Багато хто з Донецька виїхав до цього міста, де винаймає житло. У Попасній трохи гірше, але й туди люди потроху повертаються. Розмовляв з багатьма місцевими, чимало з них хочуть якомога швидше повернутися до мирного життя…
Зі свого призову в підрозділі я затримався на службі найдовше, бо довелося навчати нових мобілізованих, яких у навчальному центрі не вчили на артилеристів, тож вони й не мали уявлення, що ж воно таке – та зенітка. А потім чекав, поки прибуде моя заміна. Нею став 59-річний чоловік, який так страшенно кашляв, що змушений був відвезти його до лікарні. Додому поїхав із Костянтинівки – їхав автобусами до Запоріжжя польовими дорогами з багатьма зупинками й перевірками. А в Запоріжжі мене вже зустріли й привезли до рідного міста.
– І як ви тепер почуваєтеся вдома?
– Добре почуваюсь. Коли повернувся, то відчув справжнє щастя. Радий знову бачити всіх своїх рідних і знайомих, навіть тих, кого раніше й не хотів зустрічати. Слава Богу, що з моїх підлеглих ніхто не загинув, що не довелося їхнім родинам сповіщати страшну звістку. До людей на війні звикаєш дуже швидко, вони стають рідними тобі. Зараз часто зідзвонююсь і з демобілізованими, і з тими, що лишаються в зоні АТО. Сподіваюся, що надалі ми зустрічатимемося й згадуватимемо наше неочікуване армійське життя в зоні проведення антитерористичної операції.
Юрій Лісніченко, “Вечірня газета”