Коли 5 лютого Тетяна Григорівна Швидка отримала повідомлення про звільнення сина з полону, вона не повірила. Після чотирьох років очікування будь-яка добра новина здавалася нереальною. Та цього разу це була правда – її син Артем повернувся на українську землю.
Про роки боротьби, страху, надії й підтримки Перша електронна газета розпитала у мами Героя.
«Я повинен там бути»
Артем Швидкий народився 24 грудня 1988 року. Виріс у рідній Йосипівці Вільшанської громади, закінчив місцеву школу. Після навчання працював у ремонтних бригадах, а згодом поїхав до Києва, де дев’ять років пропрацював у мережі «Фокстрот».
У 2015 році, коли йому прийшла повістка з військкомату, Артем без вагань повернувся додому з Києва і почав збиратися в АТО.
«Ми його, звичайно, відмовляли: “Синочку, може, не треба…” А він сказав: “Я буду їхати. Хлопців треба міняти. Я повинен там бути”. Він був категорично налаштований», – розповіла Тетяна Григорівна.
Після мобілізації Артем потрапив до Військово-Морських сил ЗСУ. Підготовку проходив на полігоні в Широкому Лані. Згодом його відібрали до 36-ї бригади – як одного з кращих військових.
«Його забрали одразу в артилерійський дивізіон. Спочатку був заряджаючим, потім вивчився на навідника, далі став командиром гармати. Коли не було командира – йому довіряли командувати взводом», – розповідає мама.
Артем постійно навчався, проходив курси підвищення кваліфікації, лідерські курси, складав всі іспити на «відмінно», додає Тетяна Григорівна.
Остання зустріч перед повномасштабною війною
Востаннє рідні бачили Артема в жовтні 2021 року – перед черговою ротацією в Маріуполь.
«Він приїхав, попрощався з нами. І це був останній раз, коли ми його бачили до полону. Повномасштабне вторгнення Артем зустрів на позиції в Широкиному. Вони тиждень не вилазили з машини. Каже: “Мамо, ми навіть у туалет не могли вийти – постійно обстріли. Ми весь час були в машині”», – каже Тетяна Григорівна.
Згодом підрозділ отримав наказ відходити до Маріуполя.
Маріуполь. Завод. Останній дзвінок
Після відходу з позицій підрозділ Артема зайшов до Маріуполя, на територію заводу Ілліча.
«Коли він уже був на заводі, ще був якийсь зв’язок. Він подзвонив і сказав: “Ми хоч трохи в захищеному приміщенні. Тут можна сховатися від бомбардувань”».
Зв’язок був уривчастий. Щоб подзвонити рідним, військові по одному підіймалися на високу цегляну трубу заводу.
«Хлопці вилазили на ту трубу і просто казали: “Живий”. І все. Називали номер – і зв’язок обривався. Востаннє Артем зателефонував 26 березня 2022 року. Ми поговорили – і більше зв’язку не було. Потім дізналися, що ту трубу розбомбили. І все… Далі тиша», – додає жінка.
Спроба прориву і полон
Рідні шукали будь-яку інформацію: моніторили новини, переглядали списки поранених і полонених. Це вже згодом рідні дізналися, що бригада Артема, щоб вийти з оточення, пішла на прорив.
«Це було 9 квітня. Але прорив не вдався. Хлопців там уже чекали – у лісосмузі. Хтось здав. Бійці трималися скільки могли, воювали до останнього патрона. Збирали все – гранати, набої. Коли боєприпаси закінчилися, почалася зачистка. Багато було поранених, контужених. І саме там нашого Артема взяли в полон. А потім два місяці він вважався зниклим безвісти. Ми ніде не могли його знайти. Обзвонювали всіх, шукали всюди».
Підтвердження полону і перші листи
Після зникнення Артема Тетяна Григорівна почала телефонувати всюди – до Міністерства оборони, на гарячу лінію морської піхоти, Офісу омбудсмена, міжнародних організацій. І таки отримала підтвердження, що син у полоні.
Також про Артема родині розповіли звільнені з полону військові, яких вже на той час почали обмінювати.
«Хлопці домовилися між собою: хто раніше повернеться – подзвонить рідним. Один хлопець сказав, що бачив Артема в Горлівці. Розповів, що після електрошокеру в нього перекошене лице, губа тремтіла, були рани на руках і шиї. Але казав: тримається, молодець», – згадує мама.
А вже перед Днем Незалежності 2022 року родина отримала перший лист від сина через Червоний Хрест.
«Мені прийшов лист – написаний його рукою. То був перший лист. Через тиждень – ще один. А потім уже аж через рік – ще один. Згодом стало відомо, що з 2022 по 2023 рік Артем перебував у Росії – в Івановській області, місті Кінешма. Це було пекло. Пекло з усього того, як вони з ними поводилися. Тепер я вже знаю про ті травми, тортури, про все…» – ледь стримуючись, розповідає жінка про пережите її сином.
«Суд» і вирок – 28 років суворого режиму
У 2023 році Артема вивезли до Горлівки.
«Їх там “судили”. Навіть справ толком не було. Швидко провели “суд” і дали 28 років суворого режиму – за “тероризм”. Їм казали, що вони знищували жителів Маріуполя. Окрім вироку, їм виставили багатомільйонні «позови» – нібито компенсацію мешканцям міста за знущання. Після Горлівки Артема перевели до Макіївки, а згодом – до колонії в місті Кіровське (Дзержинське). То була трудова колонія. Вони працювали в швейних цехах. І все, що заробляли, йшло на ті “компенсації”».
Як підтримували зв’язок
Родині пощастило: разом із Артемом перебував син чоловіка з окупованої території, який допомагав українським полоненим.
«Він дуже допомагав хлопцям. Листи вони передавали через нього. Їх фотографували й пересилали нам. Ми так само відповідали. Вдавалося передати навіть передачі».
Певний час був навіть телефонний зв’язок – через волонтерів за кордоном.
«Шість місяців у нас був зв’язок по телефону. Через волонтерів поповнювали якісь картки. Він дзвонив на Прибалтику, а та людина з’єднувала його з нами. П’ять хвилин із батьком, п’ять хвилин зі мною. Але як же важливо було почути рідний голос!» – згадує Тетяна Григорівна.
Потім дзвінки припинилися – залишилися лише листи.
«Писати багато не можна було. Передавали головне, що любимо, що чекаємо, що живі-здорові. Намагалися підтримувати його, щоб він тримався. Навіть у найтяжчі часи Артем вірив у повернення на Батьківщину, ця віра допомагала вистояти і не зламатися. Він завжди казав: “Мамо, ми все це проходимо з вірою, що нас повернуть. Головне – щоб про нас не забули”».
Повернення
Про те, що Артема повернули, мама дізналася в день обміну – 5 лютого цього року.
«Мені прийшла смс від Координаційного штабу: “Вітаємо, вашого сина Швидкого Артема сьогодні повернуто з полону”. Я злякалася, подумала, що це якийсь злий жарт. За ці роки я навчилася нікому не довіряти. Проте за кілька хвилин зателефонували представники СБУ. Сказали: “Вітаємо. Можете телефонувати всім родичам – він уже на території України”. І тільки тоді я повірила», – згадує той щасливий день мама Героя.
Згодом звільненим військовим видали телефони, і Артем зміг подзвонити сам. Мама добре пам’ятає перші слова сина.
«Мамо, я на українській землі. Все, я вже дома. Я на рідній землі».
Спочатку Артем заговорив російською – звичка, що сформувалася в полоні.
«Я йому кажу: “Синочку, можна вже українською!” І він одразу перейшов. Бо там не можна було говорити українською мовою взагалі».
Зі слів матері, найбільше Артема вразила зустріч на кордоні.
«Каже: мете сніг, холодно, а стоять люди, дітки махають ручками, прапорами. Нас вітають люди, які нас навіть не знають. Ми не очікували такої зустрічі. Ми плакали всім автобусом. Співали українські пісні. Ми не дарма пройшли це пекло, щоб повернутися на свою землю. Мамо, до нас таке ставлення – як до рідних. Домашня їжа, тепло, увага. Нас чекали», – згадує першу розмову з сином Тетяна Григорівна.
Пекло залишило слід
Наразі Артем проходить реабілітацію. Лише зараз він зміг розповісти про частину пережитого.
«У нього переломана нога. Відкритий перелом був. Все зрослося – але неправильно. Нога не згинається. Треба буде операцію робити. Ребра поламані, зуби вибиті… Зараз проходить обстеження, лікарі дадуть висновки, і будемо далі лікуватися», – будує плани мама.
Проте, незважаючи на фізичні рани, Артему найбільше болить одне:
«Він дуже переживає, що там ще багато хлопців залишилося. Каже, треба всіма способами нагадувати, щоб про них ніхто не забув. Кожен полонений, кожен українець має повернутися додому», – говорить Тетяна Григорівна.
На запитання, що допомагало родині триматися всі чотири роки, мама відповідає після паузи.
«Віра. Тільки віра. І те, що він сам вірив у своє повернення, – каже Тетяна Григорівна і додає: Дай Боже, щоб повернулися всі. Тільки так – і ніяк інакше».
Нагадаємо, “Примарний гонщик” на танку – історія Яна Лапшіна з Кіровоградщини
Читайте також: з полону додому повертаються воїни з Кіровоградщини (ОНОВЛЕНО)
Залишити коментар: