Мама Сергія Ольга Бардась уві сні відчула, що з сином трапилася біда. Їй часто снилися віщі сни, за якими вона знала, що відбувається з її дітьми. У вересні 2014-го Сергій приходив до неї уві сні двічі – після свого останнього бою і коли його життя невідомо як обірвалося в російському полоні.
Сергій Бардась народився в селі Фалькове Долинської громади на Кіровоградщині в сім’ї Ольги та Миколи Бардасів 1 лютого 1976 року. Пізніше родина переїхали до сусіднього села Катеринівки. Сергій був спокійним хлопчиком, ніколи не створював зайвих клопотів батькам. Дисциплінований, врівноважений, слухняний.
Умів дружити і допомагати
Однокласник Сергія Олександр Лісовий згадує його як тихого та спокійного хлопця:
“В усіх наших дитячих іграх він брав активну участь, дуже любив грати у футбол. Ще любив стріляти з пневматичної гвинтівки. Але не був причетним до жодного конфлікту. Пам’ятаю, лише один раз йому довелося застосувати силу. Був у нас один дуже задерикуватий однокласник, який довго свідомо зачіпав Сергія, ображав, а потім сам поліз битися. То Сергій просто скрутив йому за спину руки і поклав на підлогу”.
Валентина Сергієнко запам’ятала свого однокласника Сергія Бардася як дуже охайного та чемного хлопця.
“Я вчителька, працюю в школі. Щодня бачу, як більшість хлопчиків в молодших класах, які вранці приходять чистенько та охайно вдягнені, повертаються додому розхристаними, зім’ятими та брудними. Сергій як приходив до школи у випрасуваному костюмчику з біленьким носовичком в кишеньці, то в такому вигляді і повертався додому.
Він вмів дружити. Дівчаткам багатьом в школі подобався саме за спокійний та врівноважений характер, готовність завжди прийти на допомогу”.
Мріяв стати моряком
Після закінчення школи Сергій вивчився на тракториста. Потім прийшла повістка в армію. Сергій мріяв про морський флот. Навіть заяву написав у військкоматі, щоб стати моряком. Але його натомість відправили до навчального центру в Десні. Єдине, що його порадувало, – частину шляху до навчального центру довелося долали річкою, на баржі. А Сергій дуже любив воду. Навіть ставок в Катеринівці міг повністю переплисти під водою.
Після навчання в Десні на танкіста хлопця перевели служити в Закарпатську область, місто Берегове.
“Я їздила туди провідати його, – згадує мама, – бо відпустки йому не дали. Навіть на похорон батька приїхати не зміг. З чоловіком стався трагічний випадок на роботі.
Коли Сергій з армії вернувся, влаштувався на роботу на металургійний завод в Кривому Розі монтажником-висотником. Ця робота йому підходила, бо не кожен може працювати на висоті. А на вихідні приїздив додому, в село”.
Пророчі сни
Жінка розповідає, що якось їй приснився сон. Ніби бачить вона глибокий колодязь, в ньому металева драбина. І хтось по драбині спускається вниз. Раптом іржава драбина обривається, і чоловік, тримаючись за драбину, летить вниз. І в цей час вона бачить, що цей чоловік – її син Сергій. Ледве дочекалася вихідних, і коли син приїхав додому, почала обережно його розпитувати, чи не трапилося з ним якоїсь біди.
“Звідки ти знаєш? – здивувався Сергій.
“Поганий сон бачила, синку”, – відповіла мама.
Тоді тільки розповів син, що дійсно потрібно було відремонтувати обладнання, що знаходилося в колодязі. В бригаді монтажників Сергій був наймолодшим, тож це доручили йому. Коли почав спускатися, іржава драбина обірвалася. Врятувало тоді його страхова линва та вміння плавати.
“Він став моїм життям”
У Кривому Розі Сергій одружився. У молодят народився син Артем, але спільне життя не склалося, і сім’я розпалася. Та Сергій продовжував підтримувати сина, а згодом зустрів іншу жінку – Ларису, яка і стала його долею.
Лариса Бардась розповідає, що прожили вони з Сергієм у шлюбі 10 років:
“Вже 11 років, як Сергія немає. Для мене це нестерпний біль. Він для мене був моїм життям, повітрям, яким я дихала. Ми розбудовували свій будинок, багато мріяли про майбутнє. Йому не потрібно говорити, що треба зробити в домі. Він знаходив для себе роботу сам, просто бачив, що потрібно зробити. Абсолютно не конфліктна людина. Поки Сергія не зустріла, сама не вірила, що такі бувають. Я могла з якоїсь причини зірватися, щось гучно доводити. А він через якийсь час показував мені мою неправоту. І вмів зробити це так, що я сама приходила до висновку, що кричала даремно, і вибачалася”.
Розповідає Лариса, що чоловік її був дуже домашнім, захоплювався футболом. Не тільки любив дивитися матчі по телевізору, а часто з друзями грали на спортивному майданчику біля сусідньої школи в мініфутбол. Трудився на двох роботах, прагнув допомагати своїм рідним: мамі, братові, сину.
Не завжди у подружжя співпадали вихідні. Проте, коли так ставалося, то вже традицією стало приготувати щось смачненьке, зручно вмоститися перед телевізором і разом дивитися фільми або канал Discovery. Сергій навіть захопився мрією побачити Австралію. Все говорив, що обов’язково назбирає грошей і влаштує сімейну подорож за океан.
Коли на Донбасі почалася війна, яку тода назвали Антитерористичною операцією, Сергія мобілізували до ЗСУ. В складі 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка він захищав українську землю від сепаратистів, найманців росії. В танковому екіпажі був механіком-водієм.
Останній бій
У кінці серпня та на початку вересня 2014 року на Донбасі йшли інтенсивні бої. Це був період, коли росія вже не прикривалася сепаратистами, а відкрито ввела свої регулярні війська. Українські добровольчі формування, так звана “група Хомчака”, виявилися оточеними поблизу Іловайська. Добровольці досить успішно проводили бойові операції проти сепаратистів, але протистояти регулярній та добре озброєній російській армії вони не могли. Виникла реальна загроза втратити південь Донецької області з містом Маріуполь. Сепаратистські угруповання вже знаходилися в 5 км від Маріуполя. В місті спостерігалася паніка.
Того дня 5 вересня 2014 року три українські танки 17-ї Криворізької ОТБр вогнем прикривали відхід артилеристів поблизу села Комінтернове. Коли військові вже відійшли, почали відступати і танки. Два з них вийшли з поля бою неушкодженими. Третій ворогу вдалося підбити. Так описав мамі Сергія події того дня командир екіпажа підбитого танка. Він отримав лише контузію, навідник втратив руку, а механік-водій Сергій Бардась отримав осколкове поранення в хвилини, коли покидав танк. Осколок врізався в тіло нижче бронежилета. Сергія відтягнули від танка і надали першу допомогу.
Зник безвісти
Далі за час, поки командир евакуював одного пораненого бійця, Сергій зник. Можливо, його взяли в полон сепаратисти.
Бачила мама в ті дні сон, ніби присутня на полі бою. Бачить підбитий український танк поблизу лісосмуги, до якого наближаються озброєні солдати ворога. Вона ховається за деревом. Раптом чує голос сина, обертається і бачить його в картатій сорочці та чорних штанях. І ніби він їй говорить, мовляв, бачиш, я живий не треба плакати.
“Якось підійшла до мене одна бабуся, – згадує мама Ольга, – і сказала: “Не вірте нікому, що вам розповідають про вашого сина. Вірте своїм снам”. А я свій сон собі так розтлумачила: картата сорочка – то полон, неволя, а чорні штани – поранення, як і сказали мені, нижче пояса. Сергія ж вважали безвісти зниклим.
Пізніше ще бачила сон, в якому Сергій сказав приблизно такі слова: “Не розпитуй нікого про мою загибель. Бо ніхто не знає правди про неї. Не став тільки за мене свічок в церкві, бо довелося нам горіти і вогню з мене досить”.
Обікрали і познущались
Довго розшукувала Сергія дружина. Лариса розповідає, що зв’язалися з нею люди, які назвали себе волонтерами, та вимагали викуп за чоловіка 15 тисяч гривень. Сказали, що він знаходиться в таборі між Сніжним та Амвросієвкою. Жінка дізналася, що в цьому місці дійсно розташовувався тимчасовий табір, звідки військовополонених відправляли на Ростов-на-Дону. Таких грошей у неї не було. Звернулася на чоловікову роботу. Директор підприємства відразу відгукнувся, допоміг зібрати гроші, дуже хвилювався за свого підлеглого. Гроші перерахували на вказаний рахунок, далі тиша. Злодії скористалися чужою бідою.
Через кілька днів Ларисі зателефонували з телефонного номера Сергія. Знущальний голос російською мовою розповідав, що українське командування покинуло її чоловіка пораненого на полі бою. Довго ще жінка намагалася знайти свідків, розпитати місцевих жителів. Лише 26 квітня 2015 року рідним повідомили, що неподалік від села Заїченко знайдено братську могилу. За аналізом ДНК змогли встановити, що один з похованих бійців – Сергій Бардась.
Боротьба триває
Поховати рідні Сергія Бардася змогли лише в травні 2015 року в Кривому Розі на Всебратському цвинтарі, поруч з іншими танкістами 17 ОТБр. ім. Костянтина Пестушка.
Через рік після загибелі Сергія його посмертно нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Посмертно також отримав нагороди від голови міста Кривий Ріг “За заслуги перед містом” ІІІ ступеня, від Маріупольської громади “Маріуполь Відстояли-Перемогли”, медаль “За жертовність і любов до України” від УПЦ.
На стіні Марфівської школи відкрито меморіальну дошку, присвячену пам’яті Сергія Бардася.
“Телефонний номер Сергія перестав існувати тільки три роки тому, – розповідає дружина. – Не знаю, хто ним користувався. Але він був присутнім в мережі і діяв. Щоразу, як я його набирала, автоматичний голос пропонував залишити голосове повідомлення. І я його залишала, ділилася з ним своїм болем, своїми проблемами. Я не знаю, чи слухав хтось ті повідомлення чи ні. Але мені ставало трішки легше. Ніби поговорила з коханим чоловіком. А з тих пір, як номер перестав відповідати, мені більше нема кому виговоритись про все, що наболіло”.
Від початку повномасштабного вторгнення Лариса Бардась з іншими волонтерами збирає і відвозить допомогу для фронту. Часто допомагає бійцям з батальйону її чоловіка. Сумує з того приводу, що надто мало залишилося побратимів, які його ще пам’ятають.
А син Сергія Артем став зовсім дорослим і нині сам зі зброєю в руках захищає Україну.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Залишити коментар: