Лідії Григорівні Заморській – 74 роки. Вона живе в місті Гайвороні, за фахом бухгалтер, за покликанням — майстриня. Попри різні перипетії життя, вона ніколи не втрачала любові до творчості та бажання працювати.
З майстринею поспілкувалася Перша електоронна газета.
«Я завжди щось робила руками, – каже пані Лідія. – То квіти з тканини, то вироби з хутра, то картини з бісеру».
Колись працювала перукарем, а згодом разом із чоловіком зайнялася рослинами. Починали з лимонника китайського, зараз мають невеличкий розплідник: вирощують хвойні, декоративні рослини й квіти. Це дає невеликий підробіток до пенсії.
23 роки тому, після серйозного перелому ноги, два роки жила на милицях. Саме тоді й відкрила для себе нову справу — почала плести кошики. Робота була нелегка, але важливо було чимось займатись. «Руки повинні щось робити», – з усмішкою згадує майстриня.
Колись вона вишивала стрічками, оздоблювала одяг, виготовляла прикраси. Та справжнім відкриттям для неї стало намисто.
«Коли я вперше побачила ці прикраси, у мене два тижні сну не було… Навіть лихоманило! Я знала, що хочу це робити і зможу. Тільки матеріали коштують дорого», — зізнається жінка.
На свою пенсію не «розженешся», тож майстриня позичила гроші у зятя Сергія – тихенько, навіть нікому не сказала. Замовила перші камінчики й фурнітуру. Почала вчитися — сама, через інтернет-уроки.
Коли пані Лідія бере в руки камінці — вона ніби зникає для всього світу. «Я вся в них. Коли роблю намисто, я в нього вкладаю всю душу. Камінці – це моя віддушина. Вони мені силу дають, заспокоюють. Вони для мене як живі».
Її прикраси – це імпровізація. Немає ескізів, схем чи заготовок. «Починаю, не знаючи, що вийде. Воно саме приходить. Навіть сама дивуюся».
Пані Лідія працює і з натуральним, і зі штучним камінням. Каже, обрати улюблений не може – всі гарні. «Який беру в руки – він одразу стає улюбленим».
На запитання, скільки часу займає створення прикраси, Лідія Григорівна відповідває: «По-різному. Іноді за два вечори можу зробити, а буває, що й на кілька тижнів відставляю – не вистачає фурнітури або щось не складається. Працюю в основному ввечері, вдень же завжди чимось зайнята. А ввечері можу сидіти до ночі, поки не втомлюся».
Кожна прикраса для пані Лідії як дитина. «Ще жодної не хотіла переробити. Я всі їх люблю».
Минулого року майстриня тяжко хворіла. Але лікарка каже, що ця дрібна робота, ці намистинки — це її реабілітація, її лікування. «Я вірю в це. Робота мене тримає. Це моя енергія, мій кисень».
Лідія Григорівна каже, що замовляє фурнітуру і матеріали для намист здебільшого з Китаю – там більший вибір і значно дешевше. «Українські інтернет-магазини дуже різняться по цінах, іноді просто нереально дорого. А хочеться ж зробити гарно, тому і вишукую по різних сайтах».
Раніше всі прикраси майстриня складала у коробочки. Просто творила для душі. Але одного дня знайома, побачивши її роботи, не стрималася: «Вона просто вилаяла мене! Каже: «Як так? Така краса, а ти її ховаєш у коробках. Люди мають це бачити!»
І вже в січні цього року до Лідії Григорівни зателефонували з Будинку культури, потім приїхав директор місцевого музею й вирішив присвятити її творчості окрему кімнату. «Вони зробили манекени, підсвітки… Я їм дуже вдячна. Коли зайшла – не повірила своїм очам! Так гарно. І головне – люди побачили мої роботи».
Окрім прикрас, пані Лідія ще й вишиває бісером картини. Десятки робіт різного розміру: квіти, пейзажі, ікони. Деякі з них теж висять в кімнаті творчості майстрині.
«Бісеру у мене… кілограмів сорок, – усміхається майстриня. – І я дуже хвилююся, що можу не встигнути все вишити. Бо крім мене – цього ніхто не зробить. Це мене тримає на плаву. Я ще маю, що сказати. І маю час сказати це руками».
Її джерело натхнення – українське, рідне, етнічне. Від думки про нашу знищену спадщину – не стримує емоцій: «У Європі прикраси передають у спадок. А в нас цього немає, бо наші жінки за Голодомору міняли свої скарби за кусінь хліба. Нас усе життя гнобили…»
Майстриня переконана, у кожній прикрасі закладений глибокий зміст. «Є лунниці – для жіночої енергії, є хрестики, є обереги… Це захист. Раніше жінки не знімали намисто, носили щодня, якісь одягали на свята. Це було не тільки красиво, а ще й символічно. Намисто розповідало про вік, статус, родину. І я хочу, щоб так було знову».
Лідія Григорівна працює в українському стилі, поєднуючи традиційну культуру з сучасними матеріалами. Часто використовує гематит – мінерал сили й захисту, обирає природні кольори, шукає гармонію в деталях.
Майстриня створила десятки прикрас, проте продавати їх так і не навчилася. «Робити мені легше, ніж продавати. Ну не вмію я себе рекламувати. Часто просто дарую – не можу інакше. А зараз ще й війна…»
Початківцям радить одне — любити те, що робиш. «Я не уявляю життя без захоплення. Кажу чоловікові: «Може, ще щось нове придумати?» А він тільки сміється: «Ти як ще щось придумаєш, ми з котом не витримаємо». Без діла я себе просто не бачу».
Олена ЦЮЦЮРА
Фото надані Лідією Заморською
Нагадаємо, маріупольська мрія, втілена в Кропивницькому
Читайте також: “Там де я – там завжди будуть квіти…” – як хобі стало прибутковим бізнесом
Залишити коментар: