Про Ірину Попік можна сказати, що вона виросла на городі і в теплиці серед рослин. Але при виборі професії зупинилася на економіці, бо ж всі говорили: “Ти відмінниця, можеш вступити на престижну спеціальність”. І треба якось відповідати очікуванням соціума.
Проте доля повернулася так, що за фахом їй працювати не вдалося. У своєму житті приміряла на себе професії продавчині і власниці магазину жіночого одягу, менеджерки туристичної агенції. Тільки вже майже в 40 років Іра зрозуміла, що найбільше її душа лежить до рослин, що саме вони її надихають і підтримують у житті.
Про свій шлях до улюбленої справи Ірина розповіла Першій електронній газеті.
– Із чого почалося Ваше захоплення рослинами?
Це почалося ще з дитинства. Я народилася в селі Сасівка Компаніївського району на Кіровоградщині. Моя мама вчителька не тільки за фахом, а й за покликанням. Скільки пам’ятаю себе, мама дуже віддана своїй професії. Вона вкладала свою душу в учнів, багато уваги приділяла позакласній роботі з ними, возила їх на екскурсії, в туристичні подорожі по Україні. Як сім’ї вчительки нам в селі виділили будинок. Біля будинку – гарна присадибна ділянка. І ось цією ділянкою вже займався тато, а я йому допомагала. Все що росло на цій ділянці – робота його рук.
Тато не мав фахової агрономічної освіти, але дуже любив вирощувати рослини. Починав з овочів. Він виписував садово-городницькі журнали, вирізав в газетах статті на цю тематику і всю зиму читав їх, робив собі якісь виписки, планував, що буде садити та як за ним доглядати. Змайстрував тепличку, в якій вирощував розсаду овочів на продаж. Її охоче купували односельці. Навіть робили замовлення наперед.
А я завжди допомагала татові. Мені дуже подобалося відвідувати теплицю, обожнювала запах, який йшов від землі і від рослин. Пам’ятаю, як дивувалася тому, що з маленької насінинки може вирости велика рослина, яка до того ще й дає смачні плоди. Навіть дитячий набір з грабельками та пасочками ми ділили з татом на двох. Влітку я ним гралася, а взимку й навесні користувався цими інструментами в тепличці тато. На початку 90-х років навіть таку дрібничку було придбати проблемно.
Коли трішки підросла, то попросила батьків виділити для особистого городу клаптик землі. Власний городик, на якому росло кожної культури по одному кущику, був моїм світом. Тут я спостерігала за рослинами, відмічала наскільки вони виросли за день, з нетерпінням очікувала на них плодів.
А після збору врожаю, клеїла з паперу білі конвертики та зберігала у них зібрані насінинки з квітів та плодів.
Пізніше тато захопився розмноженням ягідних кущів: смородини, агрусу, полуниці. Це стало нашою сімейною справою.
Тато мав два зошити. У них відмічав, де та який сорт висаджено, коли та які добрива вносилися, коли і чим ділянка оброблялася від хвороб та шкідників. Саджанці кущів при такому догляді виходили завжди відмінної якості. Покупці залишалися задоволеними й рекомендували наш сімейний розсадник своїм знайомим.
Згодом батько перейшов до саджанців плодових культур, троянд та винограду. Батьки придбали для розсадника ділянку землі із можливістю зрошення. Відвідували розсадники та виставки плодових культур, вивчали попит на ринку.
А ще тато захопився виноградом. Це його особлива любов. Винограду у нас було 90 сортів. Ніхто не вірив, що в Центральній Україні можна мати такі врожаї винограду. Китиці часом мали вагу до 2 кг. Одного разу за гілочку з чотирма бруньками рідкісного сорту винограду тато заплатив 450 грн. На той час це була просто космічна сума.
– Чи думали Ви над тим, щоб власну професію пов’язати з вирощуванням рослин?
Про це я чомусь навіть не замислювалася. Тато мені часто говорив, що мовляв, всі мої записи та книги – це твоє придане. А я сприймала це як жарт.
Я вступила вчитися на економіста в Кропивницький національний технічний університет, закінчила виш за спеціальністю “економіка підприємств” на “відмінно”.
На другому курсі я вийшла заміж. А після отримання диплому дізналися, що скоро станемо батьками. Першим у нас народився син, а через три роки донька. Тож за фахом мені після закінчення вишу працювати не довелося. У нашому місті не так багато підприємств, щоб знайти відповідну роботу без досвіду.
– А де Ви знайшли застосування своїм силам і здібностям?
З часом я відкрила власну справу – магазин жіночого одягу на Європейському ринку в Кропивницькому. В ньому я була і власницею, і продавчинею одночасно.
Мені подобалося підбирати одяг своїм клієнткам. Я не боялася сказати їм, що якась сукня не пасує, що краще зупинити свій вибір на іншому фасоні. Я не працювала аби продати. Адже інколи люди купують одяг керуючись емоціями: бо сподобався колір, тканина чи фасон. Не завжди жінка, приміряючи одяг, може відразу зрозуміти, що він їй не пасує. А коли зрозуміє – то принесе його назад, або просто більше ніколи не прийде в цей магазин. А я тішилася, якщо вдавалося гарно одягнути своїх покупчинь і вони йшли від мене щасливими та задоволеними. Мала своїх постійних клієнток, які довіряли моєму смаку.
Але сталося так, що орендодавці землі, на якій знаходилися крім мого магазину декілька інших, почали висувати до нас вимоги та змушувати нас підписати документи, за якими ми відмовлялися від своїх магазинів. Ми пройшли через суди, намагаючись відстояти свої права. Але орендодавці своєї мети досягли і кілька дрібних підприємців залишилися ні з чим.
Я почала шукати роботу і спробувала себе менеджеркою в туристичній агенції – підбирала тури людям. Здебільшого закордонні. Ми ж із сім’єю мріяли подорожувати Україною. Навіть запланували собі що хочемо побачити в першу чергу – відомі сади та парки “Добродар”, “Софіївка”, “Фельдман Екопарк”.
– Чи знаходили ви час на своє хобі – садівництво, догляд за рослинами?
Рослини в моєму житті були присутніми завжди. Спочатку я допомагала батькам з розсадником. А коли вийшла заміж, ми з чоловіком на власній ділянці теж заклали плодовий розсадник. Я не могла вже без того, щоб щось не сіяти та саджати.
Чоловік мені збудував тепличку. В ній вирощувала розсаду і квіти. Працюєш і мрієш, думаєш про те, якими будуть ці саджанці, які вони даватимуть плоди. Така своєрідна медитація.
Навіть, коли працювала в магазині чи в турагенції, мій ранок теж починався з теплиці.
– Як вплинула на Вашу зайнятість епідемія ковіду?
Епідемія ковіду сильно вдарила по туристичному бізнесу. Люди перестали їздити на відпочинок. Але тепличка та сімейний розсадник допомагали нам виживати в цих складних умовах. Я багато часу проводила з сім’єю.
І в цей період я вперше спробувала сплести кошик із штучного ротанга. Не люблю одноманітності у саду, а кошики, в які я вставляю вазони з квітами, дозволяють мені постійно змінювати картинку. Їх дуже зручно переносити, комбінувати між собою.
А потім почалося повномасштабне вторгнення. Війна остаточно дала можливість мені бути собою – не шукати роботи по офісах, а займатися тим, що мені до душі. Для того, щоб відволіктися від важких думок, від страшних новин я почала вести блог в Інстаграмі, в якому я розповідала і показувала, що я робила сьогодні в своїй тепличці, в саду. Показувала у якому стані мої рослини, чим я їх підживлюю тощо. Я зробила це для себе, навіть не мала якоїсь комерційної мети. Але в мене з’явилися підписники і підписниці, які задавали мені питання, говорили, що я надихнула їх на упорядкування власного саду, цікавилися чи не буду я продавати якісь рослини і просили продовжувати мої трансляції, не зупинятися. Тим самим вони ніби підсвічували мені, що в мене виходить добре, а де ще треба вчитися, шукати інформацію.
Якось запитали, чи можу я зробити кошики на замовлення. Так я почала плести кошики та вирощувати декоративні рослини і квіти для продажу.
– Знаю, що ви взяли участь в українсько-естонському проєкті “Нові можливості для українських жінок і молоді”. Що надихнуло вас долучитися?
Минулий рік для мене видався важким. Не стало тата. У нас із ним завжди існував якийсь невидимий зв’язок. І для мене – це дуже болюча втрата. Але життя триває, треба шукати щось, що тебе підтримуватиме. Рослини мене завжди надихали та підтримували.
Про проєкт я дізналася від своєї подруги. Вона розмістила його рекламу у своєму Інстаграмі. Цей проєкт втілюється громадською організацією “Прес-клуб реформ” і Естонським жіночим центром досліджень і ресурсів (ENUT) за фінансування ESTDEV – Естонський центр міжнародного розвитку.
Я заповнила форму, розписала все про себе, але не наважувалася відправити. Зрештою чоловік сказав: “Ну що ти втрачаєш? Відправляй. Відберуть тебе – класно! Не відберуть – нічого не втратимо”. Він в мене вірив більше ніж я в себе. Завдяки цим двом людям я потрапила в проєкт.
Загалом надійшло 90 заявок, відібрали з них 40, зокрема мою. Нас розбили на команди по 5-6 осіб. Всі дівчата мали різні заняття. Ми ставили собі цілі, розписували, що потрібно для їх досягнення. Ми збиралися щомісяця, проводили дискусії, обговорювали що зроблено за місяць і складали план на наступний. І так непомітно ці плани виконувалися. Була відповідальність перед собою і перед дівчатами.
Робота в “Команді успіху” дала чудові результати для всіх її учасниць. Дівчата були дуже щирі та відверті і це сприяло ефективній роботі. Ми давали одна одній поради з точки зору клієнток та споживачок послуг. Це допомогло визначити наші сильні сторони та проблемні місця над якими ще потрібно працювати.
Наприкінці проєкту я мала вибір: отримати грант на підтримку своєї справи або поїздку в Таллінн. Я вибрала поїздку. Ніколи раніше не бувала в Європі. А найбільше хотіла побачити сади і парки.
Моя мрія збулася, я побувала в Таллінні, побувала в ботанічному саду, в парку Кадріорґ та японському саду. Отримала круті враження від міста, від його мешканців. Там у людей відповідальне ставлення до природи, вони навіть говорять: “Ми не віримо в Бога, ми віримо в ліс”.
– Які Ваші плани на майбутнє?
Психологи кажуть, що займатися потрібно тим, за що тобі дякують люди. Мені дякують за мої рослини, за консультації та рекомендації по догляду за ними, за вироби зі штучного ротангу.
Тож я закінчила курси з ландшафтного дизайну. На сьогодні є три сади, за якими мені довірили догляд. Один із них створювала з нуля, другий досаджую і оформлюю. Виконую стрижку рослин на замовлення. Часом мене просять створити сад в певних кольорах, або створити галявину чи клумбу неперервного цвітіння. Коли я доставляю замовлені рослини – то господарі запрошують мене подивитися їхній сад. Чекають фахових порад та рекомендацій і я можу вже їх давати. Ще не вистачає знань із фітопатології та захисту рослин, але я над цим працюю, займаюся самоосвітою.
Для мене секатор – це як для художника пензлик. Я дивлюся на кущ і уява вже малює як його оформити, щоб він виглядав гармонійно. Тепер я впевнена, що мені потрібно розвиватися лише в цьому напрямку, зрозуміла, що рослини і квіти – це моє.
Знаю, що там де я – там завжди будуть квіти.
Віта Науменко для Першої електронної газети
Нагадаємо, як 3D-графіка стала способом самовираження і заробітку: історія Дениса Жижки
Читайте також: “Зорянка” запрошує на роботу майстринь з досвідом і без
Залишити коментар: