«Для мене мій син живий. Я вітаюся з ним біля фотографії, розповідаю, що було за день, ділюся думками, ніби він просто в іншій кімнаті. Я не можу інакше. Навіть зараз переглядаю всі обміни і чекаю, вдивляюся з надією в обличчя кожного. Знаю такі випадки, коли поховали воїни за результатами ДНК, а він з’являється в обміні. Всяке буває».
Саме з цих слів почалася розмова журналістки Першої електронної газети з Наталією Гуцуляк із Новомиргорода — матір’ю Руслана Прудиуса 1998 року народження. Її син загинув 7 лютого 2023 року на Донеччині.
З початку повномасштабної війни син і чоловік Наталії, як і багато чоловіків у містечку, добровільно пішли у воєнкомат. Руслана тоді не взяли, сказали — не проходить. Але він не відступив. Стояв на своєму “Я все одно піду воювати”. І пішов — у лави Української добровольчої армії. Там відслужив півтора місяця, а потім перевівся до 56-ї бригади. Рік був на передовій — Піски, Вугледар. Найскладніші напрямки.
7 лютого 2023 року зв’язок з ним зник. Десять місяців родина нічого не знала. Писали, дзвонили, шукали. Наталія сама знаходила контакти побратимів, їхніх рідних, тримала зв’язок, ділилася всім, що вдавалося дізнатися. Коли з’являлась бодай якась інформація — передавали один одному.
Наталія до останнього не вірила в смерть Руслана. Хоча командування, як вона згодом дізналася, вже знало — син загинув. Побратими мало говорять про деталі. Знає лише, що того дня російський снайпер “вкладав” наших хлопців одного за одним. І серед них був Руслан.
А потім надійшли результати ДНК. Але й після цього родина не зупинилася. Щоб мати абсолютну впевненість, здали зразки по чоловічій лінії. Лише тоді змогли визнати: так, це наш. Поїхали у Дніпро — хотіли хоч побачити, хоч попрощатися. Але часу минуло вже багато. Пакуночок із шевроном Руслана – все, що побачила родина.
«На похорон приїжджав замполіт частини, в якій служив Руслан. Він говорив, що син завжди брав на себе найважчі завдання. І навіть те останнє, з якого він не повернувся, — теж було добровільним. Можна було відмовитися. Хлопці намагалися його зупинити. Розуміли: це майже вирок. І Руслан це теж розумів. Але все одно пішов», – говорить жінка.
Пізніше Наталія дізналася: перед виходом він подзвонив своїй тещі. Попросив берегти Лєру — дружину — і не залишати її. І маленького сина.
«Руслан вдався в свого діда, мого батька. Йому вже під сімдесят, а він чоловікові моєму каже: «Візьми мене з собою на фронт. Я вже хоч окопи копатиму, не можу просто сидіти». У нас така сім’я. Ми так виховані», — каже Наталія.
Вона пишається Русланом. Не тільки як воїном, а як людиною.
«Він справді був патріотом. Вірив, що можна все змінити. Горджуся своєю дитиною».
Наталя розповідає, що Руслан був добродушним, справедливим, чесним. Ніколи не проходив повз, якщо когось кривдили. Мав сім’ю, маленького сина, грав у футбол, навчався, жив, як усі. Тепер у Новомиргороді щовесни проводять футбольний турнір на його честь. Люди пам’ятають і шанують пам’ять земляка.
Однокласники створили петицію, щоб присвоїти йому звання Героя України. За місяць зібрали необхідних 25 тисяч голосів. А тепер вже півтора року чекають на рішення Президента.
У Наталії — ще двоє синів. Молодшому — 10, старшому — 18. Обоє дуже підтримують маму, особливо після втрати брата. Її чоловік, Віталій Гуцуляк, теж пішов на фронт з перших днів. Хоч і мав статус “обмежено придатний”, не міг лишитися вдома. Спочатку служив у ТРО, а потім у складі 57-ї бригади. Воював під Херсоном, Бахмутом, на Сумщині. Саме там отримав тяжке поранення — втратив частину ноги. Зараз проходить реабілітацію, але службу не залишив.
У день народження Руслану, 11 листопада, Наталя станцювала біля портрета сина. Не для когось — для себе. Для нього. Під пісню, яка стала для жінки болем, молитвою, сповіддю:
Дайте номер, всім серцем благаю,
подзвонити до неба синочку…
«Я розумію, що його немає. Але ж це мій син. Як не привітати? Як не сказати, що люблю? — каже Наталя. — Я станцювала, бо не могла просто сидіти й мовчати. Це був мій спосіб побути з ним».
Чую кроки , яких не існує,
Як ключем він замки повертає
або дзвонить у двері,
Я чую та чекаю-чекаю-чекаю…
Після загибелі сина Наталя не замкнулась у собі. Разом з іншими жінками з рідного міста створили волонтерську групу «Незламні дівчата Новомиргорода». Плетуть сітки, готують їжу, збирають передачі для військових, відкривають збори через сторінки в соцмережах. Працюють в Терцентрі, вдома — де є змога.
«У черзі на сітки завжди хтось чекає, — розповідає Наталя. — Не вистачає рук. Серед дівчат, хто нам допомагає, люди різного віку. Хтось приходить майже щодня, хтось по можливості. Багато хто втратив рідних — як от моя кума Олена Мала, в якої брат загинув у перші дні служби. Усі об’єднані одним бажанням бути корисними, не стояти осторонь».
Наталія навіть склала іспит на водійські права категорії D, щоб мати змогу водити автобус. Каже, завжди любила кермо, а тепер ще й хоче бути корисною там, де не вистачає чоловічих рук.
«На співбесіді мене питають: навіщо вам це? А я кажу: в нас хлопців уже дуже багато немає. Тепер наша черга. Якщо треба – і на трактор сядемо», – говорить незламна з Новомиргорода.
Олена ЦЮЦЮРА
Фото з сімейного архіву Наталії Гуцуляк
Нагадаємо, «П’ять синульок на війні». Інтерв’ю з мамою 12 дітей, яка чекає з війни п’ятьох синів і чоловіка
Читайте також: у Суботцівській громаді зустріли односельця, який повернувся з російського полону
Залишити коментар: