У селі Новий Стародуб, що в Петрівській громаді на Кіровоградщині, родина місцевих підприємців організувала безкоштовне харчування для захисників, які проїжджають у різних напрямках через село. Харчують воїнів у кафе, яке до війни було розважальним, а з перших днів повномасштабного вторгнення перетворилось на пункт перепочинку для фронтовиків.
Про те, як з першого дня війни вимкнули у кафе музику і почали варити для воїнів борщі, розповіла для Першої електронної газети Ольга Дмитрівна Павучик.
Пані Ольга з Олександрії, проте в Новий Стародуб навідується майже щодня. Тут з родинами живуть її троє дітей – дві доньки та син, які займаються підприємництвом.
Маючи змогу допомагати людям, які цього потребують, родина взяла під опіку кілька сімей переселенців – в однокімнатній квартирі в місті і на дачі в Красносіллі поселила людей із Донеччини, нині піклуються про розселення знедолених зі сходу України, які на деякий час знайшли прихисток у приміщенні дитячого садка в Новому Стародубі.
«До війни у нас було кафе, працювало допізна, грала музика. Відколи війна – я в перший день закрила кафе і вимкнула музику. Ніде нічого. Як можна радіти, якщо довкола скільки горя?
Зараз заклад обслуговує поминальні обіди і безкоштовно годує захисників. Ми будемо готувати, скільки буде війна і скільки буде здоров’я», – розповідає Ольга Дмитрівна.
Їжу в кафе готують доньки Ольги Дмитрівни – Ірина та Аліна. Меню не вибагливе, з власноруч вирощених продуктів – усе, що прийнято називати «домашньою їжею» – борщі, супи, розсольники, каші, плов, тушкована картопля, пиріжки, узвари та компоти. Жінки також начиняють домашні ковбаси та кров’янку (одна з доньок займається продажем свіжого м’яса на ринку, тож сировина є завжди). Оплати від військових за пригощання не беруть, хоча дуже часто подорожні в камуфляжі намагаються залишити подяку.
«Згадую, як колись один хлопчина заїжджав, пообідав і, мовляв, хочу розрахуватись.
Дочка каже йому, що у нас безкоштовно, а в нього на очах сльози, тремтять руки.
Він заплакав і сказав: «От якби всі українці були такими», – переповідає пані Ольга.
Нещодавно в кафе з’явився український прапор, на якому військові залишають свої подяки – це єдине, на що погоджуються дівчата.
По написах можна зробити висновки про відвідувачів: тут обідали Акустік, Левиця, Соловей, Лис і …Желудок, а ще Джокер, Слюсар, Економіст, Німець…
Це були військові з “Вовків да Вінчі”, 35 бригади морської піхоти, зведеної стрілецької бригади повітряних сил та інших підрозділів українського війська.
Бувають дні, коли за день жінки годують кількадесят військових. Вранці за плитою працює хтось із доньок, «рулює» (так каже молодша донька Ірина) мама – Ольга Дмитрівна.
До речі, у родині двоє військових – на фронті зараз чоловік однієї з доньок та чоловік онучки, якого Ольга Дмитрівна також вважає своїм онуком. Також служить і похресник пані Ольги – йому також надсилають посилки з села: сало, ковбасу, каву, чай та випічку.
«Я думаю, як закінчиться війна, хай хлопці заїжджають до нас у кафе, хай їх буде сотні – усіх зустрінемо. Ох, які ми салюти зробимо на честь нашої маленької України, яка перемогла!
Спимо в теплі-добрі, а вони в тих окопах. Якби я була молодша, я б пішла на війну і навіть стріляла. Я б стала оболонкою над Україною і захистила її, щоб не вбивали наших дітей.
Господи, допоможи, щоб скінчилась війна…» – ділиться емоціями Ольга Дмитрівна.
Інна Тільнова. Фото надала Ольга Павучик
Читайте також:
Залишити коментар: