47-річна Олена Фокіна із села Олександрівка, що в Петрівській громаді – мама 12 дітей. П’ятеро найстарших синів, а також чоловік пані Олени Євген Тимчур нині у війську. Як це – давати раду 12 дітям (навіть якщо найстарші вже одружені і мають власні сім’ї), бути мамою п’ятьох воїнів і водночас чекати з війни чоловіка?
Про це в ексклюзивному інтерв’ю для Першої електронної газети.
Десятьох дітей Олена народила у першому шлюбі, двох найменших – у другому, разом із нинішнім чоловіком, Євгеном Тимчуром.
Олена Фокіна й сама з багатодітної родини – у її батьків було шестеро дітей. Уперше мамою вона стала у 18 років, але мрія разом із чоловіком народити доньку не покидала подружжя – так один за одним у Олени з чоловіком народилось п’ятеро хлопчиків і лише шостою стала дівчинка.
«Після хлопців у нас народилось дві дівчинки – Анічка і Катюша, ну такі вже куколки!
А потім ми почали мріяти про двійнят – і Бог послав там Діночку і Дімочку», – з усмішкою каже Олена. Жінка має диплом бухгалтера, проте працювати не довелось – майже все своє життя вона перебувала у відпустці по догляду за дітьми. У такому статусі Олена й зараз.
З Оленою ми розмовляємо в кабінеті старости, але тут відчувається домашня атмосфера – на стільцях лежать плетені кружки, можна подивитись у дзеркало «трильяжа». Поки ми говоримо, у кабінет заглядають односельці – попри таку унікальну життєву історію, журналісти до Олени приїхали вперше.
Староста Чечеліївського старостинського округу Сергій Дяченко з гордістю показує облаштовану актову залу, де працівники саме вмикають екран і проектор – сьогодні тут показуватимуть діям мультфільми, можливо, сюди прийдуть і найменші Оленині дітлахи.
На вулиці навколо будівлі дзижчать мотокоси – комунальники косять траву, серед них і найстарший син Олени – Іван, якому 28. Інші дорослі сини – на фронті.
Я прошу розповісти про дітей. Олена називає дати народження, риси характеру, але кожне ім’я – у пестливій формі.
«Після найстаршого Ванюші в нас народився Едічок – він уже 11 років на війні. Потім Владічок (йому 25 років), потім Геничок (йому 24 роки) – поки доці в нас не було, то він мені і за сина, і за дочку був, така золота дитина. Ну взагалі вони в мене всі такі спокійні. Далі у 2003 році в нас народився Андрюшенька, а через рік – Тарасик. Оці всі синульки – на війні.
Ще є Анічка, їй 18, навчається у Польщі. Катюша – їй 15, зараз у лікарні, сьогодні будуть виписувати. Потім двійнятка, про яких ми мріяли – Діаночка і Діма – народились у 2015-му. Потім дівчинка Женічка у 2020 році і Сергійко, йому 2,8 років», – перераховує Олена.
Найменших двох дітей Олена народила в заміжжі з Євгеном (з першим, Миколою, розлучилась після багатьох років шлюбу і… десятьох спільних дітей).
«Нас із Женею познайомила кума. Він знав, що в мене десять діток, але на нього це ніяк не вплинуло. Він до мене не був жонатим… Разом ми вже сьомий рік», – доповнює жінка.
Олена не має звання “Матері-героїні”, на малюків – Женю та Сергійка – отримує по 2100 грн соціальної допомоги плюс 860 грн декретних.
До речі, ми поцікавились у старости села щодо допомоги від держави родині Фокіних. За його словами, щоб отримати статус «Матері-героїні», потрібно не лише народити більше п’яти дітей, а й виховати їх до восьмирічного віку. Такий статус Олена зможе отримати лише тоді, коли найменшому, Сергійку, виповниться вісім років, пояснив Сергій Дяченко.
Як вдається виживати великій родині (біля мами постійно проживає п’ятеро менших дітей)? Завдяки городу та господарству. Щоправда, цього року Олена зменшила кількість живності у дворі, а раніше разом із чоловіком тримали близько трьох десятків свиней і рогату худобу.
«Минулого року в нас було 28 свиней, коровка Марта. А ще коза, гуси, качки. Дуже дітки допомагали, ще ж і чоловік був не на війні. Свиней трохи продавали, а то я для себе різала: тушонки, морозилку м’ясом закладу, сало в бутлі. Ну а зараз як не тримаю, то пів свині була купила, люди в селі різали. Діткам складаю з собою, як приїжджають, бо салка ж хочеться всім.
Але самій важко всьому давати раду. Чоловік на фронті, старші діти теж не можуть приїхать допомогти, вони ж на війні – прилетять на кілька днів, а їм подзвонять і всьо, треба назад. Золоті мої…», – пояснює Олена.
Вона безмежно пишається своїми синами. Гордощі небезпідставні – кожен із них має по кілька нагород від військового командування, десятки подяк і грамот.
Наприклад, Едуард Фокін на військовій службі вже понад 11 років. Нещодавно отримав відзнаку «Золотий хрест» (нагрудний знак, який вручають за мужність та успішне виконання завдань під час бою). Таку ж високу нагороду – «Золотий хрест» – має і Владислав, який зараз обороняє від російського війська Херсонщину.
«Він одружений, у нього теж є синулька, який чекає тата «з роботи». Приїжджали до мене недавно, то тільки зайшли в хату, як Владічку хтось подзвонив і він вилетів назад, на Херсон. Він же в мене ще й бойовий медик, не може кинути своїх побратимів надовго…», – додає Олена.
23-річний Геннадій теж воює на південному фронті. 22-річний Андрій пішов у військо після завершення навчання (вчився на баристу), 21-річний Тарас – добровольцем – після закінчення навчання на тракториста.
Вся родина рідко збирається в одному будинку. Фото, яке як кажуть, «зірвало мережу» (п’ятеро старших синів разом) зроблене у день поховання їхнього рідного батька (він помер рік тому, тоді дітей і відпустили на кілька днів додому – попрощатись).
Далі розмову ми ведемо вже вдома в пані Олени запрошує мене до свого нового будинку, який купив для великої родини син Едічок (раніше жили в маленькій хатинці на дві кімнати). Він же допоміг облаштувати у дворі свердловину, щоб мамі було легше поливати город.
Поки Олена розповідає про старших синів-військових, 2-річний Сергійко заїжджає до кімнати на іграшковому мотоциклі (хоче показати свої найкращі іграшки), а Женя, якій чотири – не випускає з рук телефона, щоб показати фото двох старших братів у військовій формі.
Олена сідає на диван поряд із величезним білим ведмедем (мабуть, подарунок одного з синів) і я цікавлюсь у неї секретами «сімейного менеджменту».
«Секретів ніяких немає, діти мені допомагають у всьому – дівчата можуть і наварити, і напекти, і менших побавити на майданчику. Я ніколи їх не била, могла тільки покричать, як не слухаються.
Ото Дімочка за велосипед і по селу. Люди дзвонять: Лєна, там твій Діма по трасі гаса. Ой Боже! Біжу… Діма в нас енергійний дуже, якби ж так до уроків», – жартує Олена.
– День мій починається о четвертій, ну може й у половину четвертої. Поставила відварювати м’яско на борщ чи на суп. Каву обов’язково п’ю і бігом на город, поки не жарко. Включила полив, там поливаю – там сапаю. Синулічка зробив нам свердловину. Я все життя в селі прожила, то як без города, я так не можу. Город у мене 30 сотих, половина засаджена кукурудзою, а решта – і помідори, і огірки, і картопля, і цибуля, все! Як тільки почне щось родити, буду консервувати. Я дуже багато консервую, ціле літо в мене для цього».
– А про який відпочинок ви мрієте? – питаємо.
– Я собі думаю, що на тому світі відпочину. Може й хотілось би, та хотій не дає, сім’ю треба годувать… Інші мріють на море поїхати відпочить, а мені й дома добре…
– Де ви шукаєте оптимізм?
‑ У дітях. Радість – коли з війни напишуть. Коли телефонують, то це дуже велике щастя – почути рідний голос. Дітки в мене різні, але для мами вони все на світі готові віддати. Мрію, щоб діти могли з’їхатись додому і їм ніхто не дзвонив, що треба терміново назад…
Інна Тільнова.
Фото з сімейного архіву Олени Фокіної
Читайте також:
Залишити коментар: