– Андрію, як ти?
– Все нормально!
– Вася, як ти?
– Обізвався!
Мама Оксана з Кіровоградщини щодня проходить цей смс-ритуал і коли не одразу отримує відповідь від своїх синів, серце завмирає.
Бо її хлопчики вже давно не хлопчики – дорослі чоловіки, які вже мають власних дітей. Вони воїни, які боронять Україну на фронті, займаючи ключові посади і відповідаючи за життя не тільки своїх безпосередніх побратимів, а цілих підрозділі. Тому пані Оксана ніколи не випускає з рук телефона і з трепетом чекає на оті «все нормально» й «обізвався», щоб хоч на мить видихнути і заспокоїти тривожне материнське серце.
“Андрій у мене кадровий військовий. Він не міг сидіти в кабінеті. Його тягнуло до дій. Тому після навчання і кількох місяців служби, він напросився в бойову частину, одразу потрапив на полігон, а через два місяці – у зону АТО, в Луганську область. Про це він мені не повідомив.
Вони з братом організували проти мене партизанський загін і нічого не казали. Пізніше до того загону приєдналася невістка – Андрієва дружина. Вони, до речі, познайомилися, коли він був на полігоні. Звідти військові ходили в сусіднє село – то в магазин, то в перукарню. Ірина працювала перукаркою. Так і познайомилися.
Так от, всі троє не казали мені, що він в АТО. Я дзвоню – зв’язку нема. Коли з’являється в мережі – «мама, ми на навчаннях, був зайнятий, тут село, нема зв’язку». Я почала підозрювати, що мене дурять, коли він навіть на весілля кращого друга не приїхав.
Так минуло кілька місяців. У вересні (ніколи не забуду той день), готую вечерю, коли Андрій дзвонить. Підіймаю слухавку: «Ой, мам, покинули вже зону АТО, виїхали за Полтаву». У мене ноги ватні стали. Я як стояла, так і сіла, і дар мови втратила. Три місяці водив мене за ніс! Я розумію, що він військовий, що це система…, але я ж мама, я маю право знати!”
Та за десять років служби Андрій мамі абсолютно нічого не розповідав, окрім міст і назв частин, у яких служив. Більше ніякої інформації. Вторгнення застало Андрія в Луганській області. Але про місце перебування сина пані Оксана дізналася не від нього, а з Ютубу.
“Коли почалося вторгнення, ми знали, що Андрій десь на сході. Я ж слідкувала за одним відомим журналістом в соцмережах. У Ютубі він постійно говорив про військову частину Андрія. І саме з його повідомлень я з’ясувала, де моя дитина. Було дуже страшно, коли мова зайшла вже про Сєвєродонецьк, де вони тримали оборону. І коли одного дня син вийшов на зв’язок, я сказала:
– Я знаю, де ти і знаю, що там зараз відбувається.
– Звідки знаєш? – спитам мене.
– Я бачила повідомлення журналіста такого-то.
– Таких треба притягувати до відповідальності. Не можна повідомляти, де ми!”
Мама хвилюється, чи можна на загал повторювати фразу, сказану сином у мить небезпеки і розпачу. Та Андрій не просто її дитина – він український воїн, захисник, і з питань національної безпеки і державної цілісності, він, безумовно, правий.
– Словами не передати – як це, чекати сина з війни. А двох… Де вашого Василя застало вторгнення? Він же мав цивільну професію до війни? – питаємо маму Оксану.
“Він жив у Києві з сім’єю. Працював у банку. Досвіду військової служби не мав. Його дитині було півтора року на час вторгнення. 24 лютого вони не змогли виїхати зі столиці. Вибиралися наступного дня вже під обстрілами ракет. У нас в хаті, до речі, тоді вже тулилося дев’ять осіб – ми з чоловіком, свати з Київщини, їхні дочки, їхні і наші внуки. І Вася своїх дівчат привіз.
Приїхав і навіть не зайшов до хати. Переставив через поріг сумки, а сам розвернувся і поїхав. Невістка стоїть вся в сльозах.
«Катя, Вася куди поїхав?» – питаю.
«У військкомат»”.
Того дня Василя записали у роту охорони. Він рік служив там, а потім написав заяву на офіцерські курси. Сказав, що не може сидіти в тилу, поки брат й інші воюють на фронті.
“Вася ще в старших класах казав, що після школи хоче вступити на навчання у військовий заклад. Але тоді я вмовила його вступати в транспортний. А тут вторгнення і він самостійно пішов на службу. Наче його щось звало, штовхало зсередини.
Я дуже хвилювалася, коли він вибрав цей шлях – захищати Україну. І захищати не сидячи в селі, а захищати по-справжньому. Я дуже сердилася, бо це ж моя дитина, хоч і доросла! Яка мама це витримає? Одна моя дитина на передовій і друга туди їде! І своїми переживаннями поділилася з Андрієм.
А він мені каже: «Мама, ти не сердься на нього. Саме наше прізвище походить від слова «воїн». Ми не можемо бути осторонь. Ми воїни. Ми повинні бути там»”.
І мамі нічого не залишалося, як змиритися з рішеннями її синів – Чоловіків, які не ховалися, не відсиджувалися, не ухилялися. Воїнів, які свідомо стали на захист своєї країни. Андрія вона бачила торік – один день. А Вася за два роки жодного разу не мав можливості відвідати рідне селище. І все, що може зробити пані Оксана – це молитися за них, тримати під рукою телефон і збирати посилки на фронт.
– Що мама кладе в посилки синам? – цікавимося.
“Мама кладе смаколики. Знаю, що Андрій любить цукерки «Ромашка», а Вася – льодяники. Кладу печиво, каву, чай, сало – і свіже, і засолене.
Як треба, то купуємо і щось серйозніше. От, наприклад, збирали гроші на РЕБи для Андрія. Багато людей допомагали. Дуже підтримала цей збір його подруга Олена, яка вже багато років живе за кордоном і після вторгнення організувала волонтерський рух з іншими представниками діаспори.
А ще плетемо сітки: у школі діти, вчителі, техперсонал – всі плетуть, і вдома в мене рамка стоїть. Її виготовив місцевий учитель праці. Сама особисто сплела вже сім сіток для моїх хлопчиків і їхніх побратимів”.
Сплітаючи вузлики на сітках і пакуючи «передачки» для своїх хлопчиків, мама Оксана раз-по-раз нагадує собі, що вони вже давно не діти і мужньо крокують власним шляхом. Звісно, вона пишається життєвим вибором своїх синів. Але ж серце болить, а руки тремтять, стискаючи мобільний телефон з повідомленнями з фронту.
Мама чекає, що одного дня замість отих «все нормально» й «обізвався» її хлопчики напишуть:
«Ма, ми перемогли! Вертаємося додому!»
Читайте також:
- “Цінність у зовсім інших речах”, – воїн з Кіровоградщини про життя до і після поранення
- “В полоні нам казали, що України вже немає. Ми не вірили” – історія стійкості Валентина Кротенка