“З початком повномасштабної війни я активно волонтерив, займалися абсолютно всім, чим тільки могли, допомагали усім, хто звертався, – розповідає Олександр, вогнеметник 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки Збройних Сил України. – Я мав бронь від служби у війську, бо працював у одній кропивницькій компанії в агросекторі. Згодом волонтерка набрала обертів, ми перепрофілювалися на вужчий напрямок, займалися вже конкретними бригадами і опікувались певними хлопцями. Але потім я звільнився з роботи, та пішов у військкомат, щоб доєднатися до лав Збройних Сил України і захищати Батьківщину від ворога”.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
Олександрові 41 рік, має вищу технічну освіту. Раніше у війську не служив, а зараз він – командир відділення, командир екіпажу малої вогнеметної системи “Сівалка-ВМ8” українського виробництва. Звання – молодший сержант. Про те, як нова українська розробка допомагає знищувати окупантів та роботу українських вогнеметників на лінії фронту, – читайте в інтерв’ю.
– Олександре, як почався ваш шлях у війську?
14 лютого 2023 року на 14-й рік спільного життя я зробив пропозицію одружитись своїй коханій. І сказав, що 15 лютого я– з речами на вихід. Отак наступного дня поїхав з центру комплектування в навчальний центр. Під час навчання я взяв невеличку відпустку, щоб завершити те, що почав 14 лютого. Так 1 квітня 2023 року ми узаконили наш шлюб. А через два тижні я вже був у 704 полку РХБ захисту. Із навчального взводу з 30 людей нас відібрали десятеро.
– Які критерії відбору вогнеметників?
Хороша фізична підготовка, у навчальному центрі враховували також і психологічні аспекти. Далі в полку було розподілення у взвод, знайомство з хлопцями, злагодження і почалась робота.
– Які завдання стоять перед вами зараз?
Як вогнеметники, ми нещодавно перекваліфікувались і пройшли навчання та злагодження для роботи на малих вогнеметних системах українського виробництва “Сівалка-ВМ8”. А відтак відправились в зону бойових дій працювати на цих реактивних вогнеметних системах.
– У чому різниця у роботі на “Сівалках” і з вогнеметом РПВ-16?
Тут і порівнювати не можна. Але поясню на простому прикладі. Якщо площа ураження пострілом з вогнемета – умовно 50 квадратів, то неважливо, куди ти влучиш: 25 метрів туди, 25 сюди, ціль буде знищено. А коли говорити про нашу “Сівалку”, то маємо не один ствол, а 16. Тобто пакет, який працює на певну відстань за певних умов: температура, вітер, вологість. Проте ідеальних умов важко дочекатися. А тепер уявімо, що 16 вогнеметників з РПВ-16 мають підійти на відстань пострілу без втрат, щоб здійснити ураження цілі, і то без зайвих “пригод”, а потім залишити вогневі позиції і повернутися. А “Сівалка” зможе це зробити з більшої відстані і набагато швидше. Мобільніше і ефективніше. І якщо будуть розроблені моделі, що здатні працювати з більшої відстані, ще потужніші, то це тільки посилить нашу оборону.
– І менші ризики для особового складу…
Якщо говорити про ризики, то війна 2022 року і війна 2025-го – це різні речі. Зокрема й тому, що зараз фронт настільки роботизований, що казати про безпеку не зовсім коректно. Все ж таки це війна. До того ж дрони покривають суттєву площу від лінії бойового зіткнення. Але ж у будь-якому разі “Сівалка” набагато ефективніша та безпечніша, ніж РПВ-16 на плечі. Тому я вважаю, що це майбутнє, це крок вперед.
– Розкажіть трохи про бойовий досвід, де ви працювали останнім часом?
Мій екіпаж працював в Донецькій області.
– Як українська розробка “Сівалка-ВМ8” показала себе там?
Якийсь час в інформаційному просторі було популярне таке слово: потужно. Тож, так, показала вона себе результативно.
– “Сівалка” стріляє некерованими термобаричними ракетами. Чи є в цьому недолік?
Жодного недоліку в цьому немає, адже над розробкою працювали досвідчені інженери та військові. Завдяки термобаричній “начинці” ракети, випущені з “Сівалки”, вражають певну площу, тож немає особливої потреби в тому, щоб влучати в конкретну точку. А залп із 16 ракет забезпечує потужність ураження. Фактично потужніша за неї тільки зброя масового ураження, яка є забороненою міжнародними конвенціями.
– Які враження від роботи в бойових умовах?
Адреналін присутній завжди. Алгоритм роботи простий: отримували координати, виїжджали на позиції, розгорталися, працювали. На польових дорогах, звичайно, складно працювати, але машина нас вивезла, і ми вдячні їй за це. Коли ми працювали, асфальтні дороги були або закриті, або прострілювались, або їх просто уже не існувало. Польові дороги біля лінії бойового зіткнення штука доволі цікава, там без провідника не обійтись. Десь невеличкий заворот – і ти вже не там, де треба. Небажано відходити чи від’їжджати від самої дороги, бо обабіч можуть бути натикані “сюрпризи” від ворогів. Тож ми мали провідника – бійця з 23 ОМБр на позивний Сомалі. Йому великий привіт. Ми йому дуже вдячні. Він у нас був як штурман – вказував маршрут. Сомалі справився повністю зі своїм завданням.
– А щодо об’єктивного контролю: дивились результати вашої роботи?
Так. Було декілька версій, але, як казав класик, істина десь поруч. Результати роботи нам були продемонстровані: картинки і відео з дронів. На основі цієї інформації власне і робили висновки щодо проведеної роботи і коригування на наступні виїзди.
– Які чинники впливають на роботу?
Це комплекс чинників. Температура, вітер, атмосферний тиск. Для того, щоб правильно працювати, треба враховувати всі ці чинники. Бо має бути точність насамперед. Найбільше точність залежить від підготовки. І, звичайно, від рекогностування. Але зараз фронт дуже динамічний майже на всіх напрямках. Фронт рухається, і ти усвідомлюєш, що в цих умовах ловити ціль дуже складно. В тебе має бути час по сірому зранку виїхати, ввечері відстрілятися. Або ж ввечері зробити підготовку, рекогностування, а зранку відстрілятися.
– В інтернеті є відео, коли навіть вночі стріляли.
Так, технічно це можливо. Якщо обставини дозволяють, якщо ми можемо безпечно і без подій доїхати на позицію, якщо є інформація і розуміння, що все добре, то працюємо. А якщо динаміка на лінії зіткнення, наприклад, ДРГ працюють в обидві сторони на декілька кілометрів, то вночі проблематично працювати.
– Як визначають ціль?
Ціль визначає розвідка по координатах. Або наводить безпілотник. Чи навіть інформатор. Мені потрібні тільки цифри. А безпілотник треба для того, щоб проаналізувати результат своєї роботи.
– Що найважливіше у вашій роботі?
Найважливіше це збереження життя особового складу і успішне виконання самої роботи. А все інше – то вже другорядне. І якщо є хоч найменші сумніви, то це як у більярді: не зручно – не бий. На війні треба ризикувати, але ризик має бути вивірений. Ми ж ризикуємо насамперед не машиною чи установкою, а екіпажем. Можна зробити ставку на ризикований виїзд і не виграти цю ставку. А можна десять разів виїхати – от вам і тактика тисячі дрібних порізів. І це спричинить певні проблеми противнику.
– У вас вища технічна освіта. Не було пропозицій іти на офіцера,стати командиром взводу?
Були пропозиції. Був період, коли я був готовим до цього. Але стався ряд певних змін. Зараз я на посаді командира відділення. Також я командир екіпажу. Комусь і тут треба працювати. Комусь і сержантом треба бути. Я не виключаю можливості стати офіцером. Але я керуюсь таким принципом: бути корисним там, де я є. І робити все від мене залежне на своєму місці.
– Що мотивує вас продовжувати службу і знищувати ворога?
Мотивація у мене, як у війську кажуть, без змін. Мотивація моя – яка була, така і є. Я розумію, що не буде такого, що не буде проблем чи складнощів, чи що буде все легко, зокрема й психологічно: перенестись із цивільного життя у війну. Я це розумів і розумію, але тепер у мене є практичний досвід війни.
– Які плани на найближче майбутнє?
Можу сказати так: подивимось, як воно буде.
– Що для вас буде перемогою?
На жаль, я максималіст. Для мене перемога – це розвал рф на багато малих структур. А нам чужого не треба, тільки б повернути своє – кордони 1991 року і отримати репарації за зруйновану країну. Але до цього ще далеко. А поки тримаємо стрій!
Матеріал і фото надано Першій електронній газеті службою зв’язків з громадськістю 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки Збройних Сил України
Читайте також:
- Командир екіпажу FPV-дронів Микола Кудря: «Сказати ворогу «прийдіть пізніше» не вийде»
- Лера і Лойд: бойові будні захисниці з Кіровоградщини і її бойового пса
- Місія – врятувати життя. Розповідь 22-річної медикині евакуаційного екіпажа з Кропивницького