Іван Бережний – успішний студент Кропивницького інженерного фахового коледжу ЦНТУ. Йому 16. Хлопця поважають одногрупники і цінують викладачі. У Кропивницькому він живе з мамою і бабусею мирним, більш-менш спокійним життям. Але так було не завжди.
Іван з Рубіжного, що на Луганщині. Він був звичайним школярем, навчався у 8 класі, коли його дім охопила війна. Війна, яка забрала у нього не лише рідне місто, батьківську хату… Війна забрала частинку його душі – брата Артема, який став на захист своєї родини і країни від російських окупантів.
Перша електронна газета публікує есе, яке Іван написав для всеукраїнського проєкту “Голоси Мирних”, щоб розказати українцям про свою утрату і шлях до виживання.
1000 днів війни. Мій шлях
Був звичайний ранок. Мама, як завжди, розбудила мене, щоб збирався до школи. Увімкнула телевізор, і ми почули це страшне слово – “війна”. У батьківському чаті вчителька написала, щоб діти залишалися вдома. Так і закінчилося моє навчання у восьмому класі школи № 9 міста Рубіжного Луганської області.
Перші дні були відносно тихі: гуркотіло й бухкало далеченько. А з восьмого березня почали бігати до підвалу, бо війна впритул докотилася до нашого міста. Зникли світло і вода. Надовго пропадав зв’язок. У моменти затишшя виходили надвір, щоб трохи подихати. Усі швидко навчилися розрізняти, з якого боку загроза і де буде “приліт”. Дні стали одноманітно жахливими. Однак це було ще не таким великим горем, яке нас чекало попереду.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій старший брат Артем служив у ЗСУ, за контрактом йому залишався рік. Навесні він мав приїхати у відпустку… У ці гарячі дні мама не могла до нього додзвонитися: не було зв’язку. Одного разу їй зателефонував поранений друг Артема з госпіталю, сказав, що з братом усе гаразд, воює. Нам трохи відлягло від серця… Однак настав найстрашніший день у моєму житті, точніше – ніч… Ніби від електрошокера, я підскочив від телефонного дзвінка. Мама відповіла, а через кілька хвилин – почала плакати й кричати в подушку, бо не можна було голосно. Я все зрозумів… Загинув мій брат… Ми проридали майже до світанку.
Уранці насилу зв’язалися з тіткою з Лисичанська, попросили хоча б щось дізнатися про Артема. Через кілька годин отримали відповідь: його вважають зниклим безвісти, бо тіло залишилося на полі бою. З одного боку, була надія, що він живий, а з іншого – побратими бачили його загибель.
Частину Рубіжного й наш район уже окупували рашисти. Кацапські загарбники почали вивозити українців до підконтрольного їм Старобільська вантажними машинами з високими бортами, стоячи, як скот. Отак ми залишали рідну домівку: я, мама, бабуся та наша улюблена кішка, яку, до речі, приніс додому брат. Далі ми пішки добралися до захопленого руснею міста Сватового… Чотири місяці прожили в окупації в селі Лагідному.
Виїхати було неможливо, колони цивільних цинічно обстрілювали орки. Дякуючи Богові, був інтернет, мама знайшла групу, яка допомогла перебратися на підконтрольну Україні територію. Шлях був важкий… Чотири кілометри через напівзруйновану дамбу в селищі Печеніги Харківської області ми долали пішки… Це була лінія розмежування, з одного боку – окупанти, з другого – наші ЗСУ. Цей шлях українці називали “дорогою життя”…
Нам не було до кого їхати… Допомогли батьки однокласника Дмитра. Вони оселилися в Кропивницькому ще у квітні 2022 року, а в липні знайшли квартиру й для нас.
Насамперед ми з мамою з’їздили до військової частини брата в Дніпро. Нас просили не звинувачувати Артемових друзів по зброї, що залишили його тіло там. Були важкі бої, вони відходили й у першу чергу виносили поранених. Хоч ніхто їх не звинувачував…
Пройшло вже два з половиною роки, а я не можу повірити та змиритися з тим, що Артема немає. Йому було лише двадцять шість… Він був для мене і братом, і другом… Завжди допомагав, був надійним у всьому, хоч різниця у віці велика – тринадцять років.
Я пишаюся своїм братом, він – справжній герой! Я мрію після закінчення цієї проклятої війни знайти Артема й поховати гідно, з усіма почестями. Він захищав Україну, свій дім, він захищав нас!
Ось такий шлях упродовж тисячі днів мого особистого пекла. У Кропивницькому закінчив дистанційно девʼять класів Рубіжанського ліцею, зараз навчаюсь у місцевому коледжі, знайшов нових друзів, але ніколи не забуду того, як зламалося моє життя, яке я намагаюся скласти заново, наче пазли. Трагедія змінила моє розуміння важливих речей. Найціннішим є життя, сім’я та людська гідність.
Україна мусить вистояти в цій війні в пам’ять про загиблих, які віддали своє життя, захищаючи її!
І я вірю в довгоочікувану перемогу!
Читайте також:
- Пам`яті “Вєтрова”. Як любив і боровся командир спецпризначенців з Кіровоградщини
- “Тут Бога немає”: історія загибелі 21-річної захисниці “Азовсталі” з Кіровоградщини