29-річний Андрій Кристофович родом із Новомиргорода Новоукраїнського району. Військову кар’єру розпочав ще у 2013 році. Відтоді встиг взяти участь в Антитерористичній операції, бойових діях у Дебальцевому та Попасній Донецької області, вступити до військової академії та отримати офіцерське звання. Він став на захист Маріуполя у перші хвилини повномасштабного вторгнення та… потрапив до рук росіян.
Коли Андрій разом із побратимами відновлював сили в покинутому будинку, на їхнє подвір’я, вибивши ворота, заїхав російський позашляховик «Тигр». Пізніше українських військових поставили просто неба на коліна, зв’язали руки й «наостанок» дали закурити.
Від смерті Андрія та його бойових товаришів врятувало лише те, що, перевіривши їхні посвідчення, росіяни не знайшли там ні слова про «Азов».
Так Андрій потрапив у полон, а згодом і на судилище, організоване самопроголошеною ДНР за сфабрикованими звинуваченнями: «порушення законів і звичаїв війни» та «вбивство цивільного населення». 19 лютого 2024 року його засудили до 25 років позбавлення волі.
Про свій шлях військовослужбовця, повернення з неволі й те, чому важливо, щоб кожен із нас став голосом полонених, Андрій розповів Першій електронній газеті.
Андрій Кристофович в цивільному житті працював електрогазозварювальником. Наприкінці 2013 року підписав контракт із ЗСУ та доєднався до першого окремого батальйону морської піхоти.
«Під час Антитерористичної операції підрозділ, у якому я служив, був розосереджений уздовж всієї лінії розмежування Донецької області. Могли бути в Амвросіївці, Попасній, Краматорську, Дебальцевому. На одному місці ми довго не затримувалися”, – пригадує Андрій.
У лютому 2015 року Дебальцеве стало місцем запеклих боїв між Збройними силами України та проросійськими силами. Саме у цьому місті підрозділ Андрія потрапив у «котел», організований російськими військами.
18 лютого відбувся організований відхід Збройних сил України з Дебальцевого. За офіційною інформацією, цей вихід був спланованим, проте росіяни супроводжували його обстрілами та постійними атаками. Багато військових, які не змогли вирватися з оточення, попали в полон.
Андрій каже, що його підрозділу дивом вдалося вижити й не потрапити до ворога. Того ж року він вступив до військової академії, щоб здійснити свою давню мрію – стати десантником.
«Вирішив, що буду навчатися саме на факультеті «ВДВ». Мене більше нічого не цікавило тоді, лише це. Така мрія – стати десантником і я ним став. 2019 року я закінчив академію зі званням лейтенант», – пояснює чоловік.
6 грудня 2021 року підрозділ, до якого належав Андрій, в складі 36-ї бригади морської піхоти виїхав на ротацію до міста Павлопіль, де застав початок великої війни.
У ніч з 23 на 24 лютого російська армія розпочала обстріли позицій українських військ, а згодом перейшла до активних наступальних дій.
«Ближче до ранку перейшли в наступ, використовуючи танки, самохідні артилерійські установки та піхоту. Сили противника переважали, було багато втрат, і командир ухвалив рішення про наш відхід до Маріуполя задля оборони міста», – каже Андрій.
Після дислокації воїн ніс службу на крайньому блокпості, який базувався на околицях Маріуполя у напрямку Волновахи. Андрій пригадує, що в той період часу Волноваха стала епіцентром інтенсивних та жорстоких бойових дій.
Росіяни безперервно обстрілювали місто, руйнуючи житлові будинки. Врешті-решт, Волноваха залишилася без води, світла та звʼязку.
«Тоді за наказом командира ми почали прорив, аби вибити противника з міста. Буквально за годину після початку було дуже багато втрат нашого особового складу та техніки. Згодом вище керівництво віддало наказ про те, що воїни можуть зробити вибір – тобто залишитись, здатись або продовжити прорив меншими групами. Деякі хлопці з серйозними пораненнями залишилися на заводі «Ілліча» для подальшої здачі в полон, а я зі своїми бійцями рушив далі», – згадує воїн.
Вже невдовзі Андрію довелося порушити заборону заходити в населені пункти, яку встановило командування. Його побратим сильно температурив, тож на світанку група зайшла в село неподалік Маріуполя та зайняла один з покинутих будинків.
«Але вже через два дні я зрозумів, що залишатися там надовше немає сенсу. Росіяни встановили блокпости на обидвох кінцях села, ми дуже ризикували, перебуваючи там. Тож я обережно оглянув місцевість, аби розуміти, в якому напрямку надалі нам можна рухатися», – додає співрозмовник.
За пів години до того, як бійці мали покинути село, у їхній двір, вибивши ворота, заїхав російський позашляховик «Тигр».
«Я був позаду будинку, коли прогримів сильний удар. Визирнув, побачив хлопців кавказької національності. Вони підірвали двері в будинок, забрали моїх трьох хлопців, а по наплічниках вирахували, що не вистачає ще одного, себто мене. Вони почали погрожувати пістолетом одному з бійців, той вигукнув моє по батькові, аби я вийшов.Так я здався», – пригадує Андрій.
Від смерті Андрія та його бойових товаришів врятувало лише те, що перевіривши їхні посвідчення, росіяни не знайшли там ні слова про «Азов».
«Нас поставили на коліна, зав`язали очі, руки й дали закурити цигарку. Один з росіян крикнув тоді іншому, що після того, як ми докуримо, можна починати. Ну що можна починати? Тут вибір невеликий, я був впевнений, що зараз нас розстріляють. Росіяни попередили, якщо ми з «Азову», то розстрілу не уникнути. Пізніше вони перевірили посвідчення і переконалися в тому, що я командир взводу морської піхоти. Цей папірець врятував життя моїх хлопців і моє», – розповідає Андрій.
Воїн переконаний, що росіянам допомогли знайти його групу. Навпроти будинку, про який йшла мова, жила молода пара. Андрій спілкувався з ними один раз, і ті запевнили його у своїй підтримці України, розповіли, де перебувають росіяни, й наголошували, що є справжніми патріотами. Воїн бачив, як росіяни спочатку привезли подружжю гуманітарну допомогу, а невдовзі «завітали» і до нього.
Андрій пробув у полоні два роки й шість місяців, з яких 13 місяців в Горлівці Донецької області в одній камері.
«Допити тривали постійно. Одного разу запропонували доносити на побратимів, аби отримати нормальні умови життя. Я відмовився. Відтоді таких питань не було, як і власне нормальних умов життя. З того часу я постійно сидів на «ямі», це штрафний ізолятор. Розпорядок дня там був таким: прокидаєшся і стоїш цілий день. О 9-й годині ранку змушували співати гімн росії, інші російські пісні. За добу ми могли проспівати до 200 таких. За відмову співати – били. Сідати чи лягати не можна було. Отак цілими днями. Іноді виводили на прогулянки, це був невеличкий дворик, де ти міг стояти приблизно годину обличчям до стіни», – пригадує чоловік.
Каже, що під час допитів росіяни били хаотично, не задумуючись. Удари завдавали гумовими палицями по голові, ребрах, спині. Допит в середньому міг тривати до п’яти годин, і весь цей час Андрія били з перервами у дві-три хвилини. В полоні Андрію переламали щелепу, від ударів виникли тріщини в ребрах, він підхопив інфекційне шкірне захворювання, яке покрило все його тіло.
Відверто порушуючи всі міжнародні норми щодо утримування військовополонених, росіяни не поспішали лікувати Андрія. На котресь його звернення про потребу в медичній допомозі відповіли коротко: «Медик умер».
Годували полонених, за словами Андрія, «чимось схожим на їжу», в основному квашеною капустою, сік від якої роз’їдав фарбу на підлозі. У полоні він втратив 43 кілограми. На противагу, каже, у виправній колонії суворого режиму у Макіївці, куди його перевели після отримання вироку, до полонених ставилися в рази краще.
“19 грудня, на День святого Миколая, мені зробили подарунок і засудили до 25 років позбавлення волі, – всміхається. – По деяких справах відбуваються кілька судових засідань, а мені висунули вирок буквально за годину».
Андрій намагався отримати передбачувану правову допомогу в безкоштовного адвоката, якого надала росія, однак той все засідання не хотів відволікатися від телефонної гри.
«Я проходив за статтями «порушення законів і звичаїв війни», «вбивство цивільного населення» і «руйнування інфраструктури». У виправній колонії Макіївки 14 днів мене тримали на карантині, вилікували від корости, а потім допустили до бараку. До слова, це вперше за весь час я жив у бараці, а не на «ямі». В цій колонії нормально годували, удвічі більше ніж раніше, лікували», – розповідає Андрій.
В бараці він перебував разом з іншими українськими воїнами, політвʼязнями, журналістами, деякі з яких відбували покарання вже десятий рік.
«Я пробув у Макіївці пʼять місяців. Одного дня мене та декількох інших хлопців викликали, сказали зняти тюремну форму і перевдягтися у свою. Потім віддали моє посвідчення офіцера, попросили підписати наказ путіна про помилування і кудись повезли. Коли дозволили на хвилину зняти повʼязку, побачив 4 автобуси. Відчуття того, що нас везуть на обмін, виникло тоді, коли я побачив вказівну табличку, а на ній назву «Чернігів». В мене був друг з «Азову», і от тоді ми з ним домовилися, що якщо щось зірветься, то вибʼємо вікно в автобусі і втечемо. Нас розстріляють, але назад не повернемося вже»,- пригадує Андрій.
Попри всі побоювання, 18 жовтня 2024 року українських воїнів таки привезли до Чернігова, де на них вже чекали рідні.
«Перше, що я почув, це крик мами, вибіг до неї, обійняв і відчув, що я вдома», – додає чоловік.
Вже понад два місяці Андрій проходить реабілітацію. Лікує часткову втрату слуху, його ліве вухо чує лише на 65%. Бореться з проблемами зі сном та посттравматичним синдромом. В цілому, робить все можливе для відновлення свого здоров’я та психіки. А у вільний час виходить на акції, які організовують рідні та знайомі військовополонених та зниклих безвісти. Всі два роки й шість місяців мама Андрія виходила на них, аби нагадати світові про сина. Після звільнення разом з нею на акції виходить і він.
«Виходьте на подібні акції, підтримуйте рідних та близьких військовополонених. Суспільство не має права забути про тих, хто подарував йому можливість жити на вільній землі», – наголошує Андрій.
Текст: Віта Банташ.
Фото з відкритих джерел.
Нагадаємо, Кропивничанка дочекалася сина, який 30 місяців був у російському полоні (ВІДЕО)
Читайте також: нагороду “За незламність” отримав Новою поштою. Історія воїна з Олександрівщини, який пережив полон