«Ідемо назустріч пригодам», – бородатий молодий чоловік усміхається з телефонного відео. Його пригода – це війна, а йде він по польовій дорозі десь на Донеччині. Я передивляюсь відео, які показує Коля, і думаю, яка сила духу в цих хлопців. Які ж вони титани – кожен із тих, хто нині, був чи буде в ЗСУ.
Коля Кудря – з Малої Виски, що в Новоукраїнському районі. Ми спілкуємось з ним по месенджеру – з маленького квадратика мого телефону виглядає кудлатий хлопець із пишною бородою і милою усмішкою. Він – командир відділення, йому 29, позивний Фунт. На війну пішов добровольцем і про своє рішення говорить без зайвих сентиментів та пафосу.
Від «войнушки» до війни
У дитинстві Коля, як і чимало його однолітків, грався у «войнушки». Захоплювався самураями, разом із друзями з’ясовували, хто крутіший – дзюдоїсти чи каратисти, «вигадували вигадки» з молодшими хлопцями, поки старші не пускали на свою територію. Планували стратегії, як зайти на ворожу територію, аж поки через кілька десятків років не почали цю страшну вже не гру по-справжньому.
Після школи вчився в КНТУ, здобув фах інженера сільського господарства. Під час різних етапів життя мав різні зацікавленості: від журналістики до психології. «Зараз згадую про те і відчуваю, що ніби цього ніколи й не було, ніби не існувало часу без війни», – спокійно каже Коля.
До того, як стати військовим, хлопець разом із батьками мали свій бренд медової продукції «Бджола і Ше». Допомагав батькові на пасіці, разом брали участь у ярмарках, мандрували по Україні зі своїми крафтовими медами.
– А хто ти зараз? – запитую без вступів.
– Мабуть, найкоректніше було б сказати, що я військовий. Бо безпосередньо у війні мої думки і дії. Звісно, хочеться думати про щось інше, наприклад, планувати життя, коли закінчиться війна, але «цивільні» думки поки що не затримуються в моїй голові і здається, що моє минуле – це інший світ, – ділиться думками Микола.
«Ето же наше»
У хлопця особливе ставлення до росіян і підстави до цього ставлення мають коріння в його ж дитинстві.
– Я ще з дитинства відчував, що щось в наших стосунках не так. І не такі ми дружні, як тоді комусь це хотілось показати. У 10 років я поїхав у Росію до родичів (спочатку це було таке дитяче «вау, я поїхав за кордон»), але дуже швидко захотів додому. Я відчував зверхність, коли, наприклад, родичі садили на стілець, давали якусь книжку російською і просили, щоб я читав їм вголос. Їх дуже веселило, з яким акцентом я це читав.
А ще мені запам’яталось, як вони приїжджаючи в Малу Виску, дуже емоційно реагували на якусь дотичність українців до росії. Мені запам’яталась реклама кави по телевізору, в якій знімався Міша Галустян. І як баба Ніна (та, що з росії), побачила цю рекламу, обхопила мене і каже: «Дивись, ето же наше!»
Вже зараз я аналізую: ми, українці, завжди були зобов’язані щось їм зробити: нарвати абрикосів, накопати картоплі, у погріб повести, кудись відвезти… Це сприймалось як обов’язок. Проте взамін не отримували нічого.
Востаннє з родичами з росії ми спілкувались у 2012 році. Але після Революції Гідності остаточно побили горщики – ще якийсь час вони намагались розповісти, що в Україні відбувається насправді, мовляв, ми у полоні пропаганди і нам варто розкрити очі, а потім залишили і це.
На Донбасі я частіше чув українську, ніж у Кропивницькому
У ТЦК Коля Кудря пішов ще перед повномасштабним вторгненням. Каже, відчував, що скоро щось відбуватиметься.
– Я не знав, як воно повинно бути. В моїй уяві мене мали записати хоча б на якісь навчання, але мені запропонували контракт на 5 років, я відмовився. Потім, як почалось вторгнення, але я вже був підготовлений морально і фізично. Перший етап моєї служби був у Малій Висці, потім перевівся в 54 бригаду і по цей момент я служу там, – розказує він.
Зараз Микола – командир відділення FPV-дронів. У його підпорядкуванні дев’ятеро людей, серед них хлопці з позивними Скрипа, Каспер, Панда, Тигр, Пломбір, Мальборо, Мічений, Малий, Тарік та інші. Більшість військових родом із Донеччини та Дніпропетровщини, «найближчий земляк» – з Умані.
– Мені подобаються люди, які мене оточують на війні. Вони живуть ідеєю і намагаються рухатись уперед, розвиватись, удосконалювати свої навички. Немає такого, щоб по-нехлюйськи ставились до своїх обов’язків. Люди ідейні, – описує Микола своїх побратимів.
– Чому ваш підрозділ називається «Сара Коннор»?
– Це відбулось спонтанно, в один момент треба нам було якось підписатись, щоб нас могли ідентифікувати колеги. Одному з пілотів прийшло в голову підписатись «Сара Коннор» (це персонаж культового фільму «Термінатор»). А потім якось по перехопленню ми почули, як кацапи волають «всє в укритія, все в укритія, старий Конор лєтіт». Ми подумали, що раз нас упізнає ворог, то може треба щоб це ім’я просто так не пропало?
Розповідаючи про умови своєї служби, юнак звертає увагу на стереотипи, які розвінчались самі собою досить швидко. У першу чергу це стосується мови.
– До війни я ніколи не бував на Донеччині, мої уявлення про ці місця були пов’язані з розмовами про «рускоязичноє» населення, ждунів, не дуже радих українцям. Реальність виявилась інакшою, зараз я товаришую з деякими місцевими жителями. Чесно кажучи, я сьогодні себе вловив на думці, що я на Донбасі частіше чув українську, ніж у Кропивницькому.
Серед тих, з ким я вперше виходив на бойові, був хлопчина з Луганської області. Він спілкується суржиком, але, як на мене, це жива українська. Я зізнався йому про свої думки і він сказав, що це брехня і що села на Луганщині говорять українською. Але є ще один ключовий момент, не так пов’язаний з мовою: як загалом із ставленням до українських військових: як реагує місцеве населення на нас, як поводяться діти. Я часто їжджу однією вуличкою, завжди вибігає з десяток малих дітей, від дошкільнят до першокласників. Вони постійно махають руками, радісні і привітні, я не можу проїхати, не зупинившись і не дати їм п’ять. Якби в їхніх батьків було негативне ставлення до військових, то вони б транслювали це на своїх дітей.
– Як ти готувався до війни, до нових обов’язків та відповідальності, до смерті, яка весь час поряд? І чи можливо взагалі до цього приготуватись?
– Перед тим, як відправитись на Донбас, я спілкувався з людьми, які мають бойовий досвід. Я не хотів себе накручувати і прагнув підготувати себе до цього. Багато хто намагався думати, що їм не доведеться зіштовхнутись із чимось поганим. Я готувався в уяві до того, що приїду і відразу – срака. І не для того, щоб себе залякати, а щоб розуміти, що це вже сталось і в цьому треба жити. Я так себе налаштував, що коли дійсно зіштовхнувся з цим, то легко переніс. Найбільшим страхом для мене було увійти в ступор в критичній ситуації. Але добре, що так не сталось…
– Нещодавно тобі вручили нагороду, розкажи про неї. Напевно, паперові грамоти передбачають якусь практичну вигоду?
– Так, я отримав відзнаку Президента, за що конкретно – мені не сказали, мабуть, за певний проміжок служби. Було та й було… Я й на оформлення посвідчення УБД (учасника бойових дій – ред.) максимально довго тягнув, не подавав заяву, навіть не цікавився, що це дає моїй родині.
Сказати ворогу «прийдіть пізніше» не вийде
– Як ти почуваєш себе під час відпустки в Малій Висці?
– Зараз мені значно легше додому приїжджати, але коли згадую свої попередні відпустки, то першу половину тижня виходив з депресії, а наступні пів тижня переживав, що знову треба їхати з дому.
– На своїй сторінці в соцмережах ти вряди-годи виставляєш ефектні відео роботи твого екіпажу, але разом із тим весь час існують потреби на комплектуючі до цих дронів, засоби радіолокаційної боротьби, транспорт. Розкажи, наскільки важко зараз закривати збори?
– Бувають збори, які тягнуться вічність і дуже проблемно щось вигадати, щоб їх активізувати. Це не просто «у нас є потреба, люди, допоможіть». Я бачу серед донаторів одні й ті самі прізвища. Можливо, у мене немає якогось кредиту довіри, можливо, варто було ретельніше працювати з аудиторією… Останнім часом штурмові дії ворога проти нас посилились і ми відчуваємо брак ресурсів. Власними коштами ми можемо витягнути не все, тож користуючись нагодою нагадаю про збір на запчастини на обладнання для дронів (модулі, антени тощо).
Також я збираю гроші на РЕБ на автомобіля, щоб перекрити усі ворожі діапазони. А це коштує не дві копійки… Дуже допомагають батьки, однокласниця Олена Лотоцька з чоловіком Андрієм Клименком. Моя київська подруга Світлана Іваненко відкривала неодноразово дружні збори, а на днях вона за власні кошти купила для нас 100 штук плат ініціалізації (з них, до речі, залишилось лише дві штуки і я знову буду ламати голову, де б їх узяти. Якщо їх немає, немає смислу у вильотах, бо бомба не вибухне… А сказати ворогу «прийдіть пізніше», у нас не получиться.
P.S. Одна така плата коштує 330 грн за одиницю. Зробити донат на її придбання можна за цими реквізитами: 5168 7451 2353 1060 (картка на ім’я Ірини Кудрі).
– Як тобі вдається зберегти душевну рівновагу здоров’я, не поїхати «зозулькою»?
– Навіть у жорсткому середовищі знаходиться місце для радощів і спокою. Правда, вони можуть бути специфічними. Інколи було, що я заходжу на бойові з думкою, що я відпочину. Якщо не рахувати мишей і пацюків, то в нас є домашні тварини – коти. Коти – це вірні помічники, які дуже регулюють кількість мишей (а цих гризунів дуже багато, в мене був випадок, коли миша гризла мені живіт, було, що намагалась поїсти пальця). Позиція, на якій я провів дуже тривалий час, потрапила під удари, один наш пілот зумів витягнути кошенят, але киця, яка їх народила, загинула. Цих котиків ми передали військовим, які зараз працюють у тилу. А ще у нас був випадок, коли на одній позиції (ще дуже давно, коли Сари Коннор ще не існувало, ) в нас була киця Короста, яка дуже відчувала, коли має щось прилетіти. Коли вона починала ховатись, усі ховались. Її росіяни убили прицільним скидом, скинувши гранату з мавіка.
– У тебе є якісь забобони, пов’язані із поведінкою на фронті?
– У мене є деякі талісмани, з якими іду на бойові. Один із них – лялька-мотанка, я на позицію виходжу і вона мене на броні. Також у броні зі мною постійно прапор України, розписаний близькими для мене людьми.
– Зараз чимало людей з війни переключаться на різдвяні свята, як ти ставишся до цієї передріздвяної метушні, до святкувань загалом?
– Я «за» святкування, чом би й ні. Мені здається, не потрібно в людей забирати радість. Але варто це робити з розумом. Будьмо відвертими, є люди, які не усвідомлюють, що зараз відбувається… Мені теж би хотілось зустріти Різдво у колі сім’ї, але на жаль, так цього року не вийде. Ми домовились, що ніхто на Різдво і Новий Рік не їде, будемо святкувати в Донецькій області. Курочку може запечемо чи салатик зробимо…
«І я подумав: «Моя попайка недоречна»
– Якось я приїхав додому у відпустку і мама попросила допомогти по волонтерських справах, ми поїхали до якоїсь бабусі забрали сушені овочі, тоді поїхали до інших людей, які передавали на ЗСУ якісь корисні речі. І я подумав: моя попайка щодо відстороненості суспільства від війни недоречна. Так, дурачків, яких втомила війна, видно яскравіше, але насправді навколо так само багато людей свідомих та адекватних. І навіть приїжджаючи у Виску, я бачу, що є «втомлені» війною персонажі, яким це діло не інтересне, а є тихенькі люди, які роблять досить відчутні справи на підтримку ЗСУ. Волонтерський рух досить потужно допомагає закрити наші питання браку ресурсів, якби не волонтерство на різних рівнях, то все було б досить плачевно. Але, чесно кажучи, хотілось би більшої згуртованості. Так би в нас були б значно більші шанси тримати вигідніші рубежі і навіть завершити Перемогою цю війну.
Так, я вірю, що Перемога обов’язоково настане. Ми переможемо, тільки після Перемоги головне – не забутись, хто наш ворог…
Реквізити для збору на РЕБ для підрозділу «Сара Коннор»:
- https://send.monobank.ua/jar/6uYzsM9NnK
- 4441 1111 2954 5533
Інна Тільнова. Фото з особистого архіву Миколи Кудрі
Нагадаємо, під час танцювального вечора “Баба Єлька” збирала кошти для “Сари Конор”.
Читайте також: Бойового медика 121 бригади ТрО Кіровоградщини нагородили орденом