“Доброго дня. Наразі я на «нулі», хочу зустрітися з вами онлайн. Потрібна допомога…», – це повідомлення спершу губиться в масиві інших чатів, однак наполегливо “підскакує” догори знову й знову. Телефонуємо.
Минає декілька хвилин нашого очікування, перш ніж на екрані з`являється молода дівчина. Каштанове волосся, стягнуте у лискучий хвіст, глибокі зелені очі. Вона зустрічає нас широкою і добродушною усмішкою, обрамленою ямочками на щоках, енергійно махає рукою на знак привітання. Відповідаємо тим самим.
Цю дівчину звати Настя, вона військова родом з Кропивницького. Разом зі своїм чоловіком вона вже два роки служить в 184 окремому батальйоні 122-ї окремої бригади ТРО. Наразі виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку і потребує певної допомоги. Замість знайомства відразу перепрошує і попереджає про те, що зв`язок залишає бажати кращого, оскільки, як вона вже писала раніше, зараз перебуває на «нулю», де досить часто “прилітає”. Тож у нас обмаль часу.
Більшу частину свого життя Настя присвятила спорту. У віці трьох років замість садочка вона почала відвідувала заняття зі спортивної гімнастики. У підлітковому віці весь вільний час проводила у дитячо-юнацькій школі «Надія». Вже у 14 років Настя отримала майстра спорту зі спортивної гімнастики. В цілому її спортивна карʼєра тривала 16 років.
Дівчина каже: «Це були неймовірні 16 років. Дуже тяжкі, однак спорт вплинув на формування моєї особистості, наполегливості, характеру та в цілому надбання стійкої психіки. Мене виховували висококваліфіковані тренери, дійсно високого рівня спеціалісти.
Згодом Настя закінчила факультет фізичного виховання ЦДУ імені Володимира Винниченка. Закінчення університету, каже, знаменувало початок одного з найцікавіших моментів її життя. Як і заведено, після отримання диплома у колишнього студента настає період пошуків себе. Одномоментно дівчина вирішила спробувати попрацювати за кордон. Поцікавилася найпопулярнішими серед заробітчан країнами й обрала… Китай.
«Я закрила свій гештальт з досягненням успіху в спортивній карʼєрі і потребувала іншого рівня. Це був виклик самій собі. Чи зможу я отаку сходинку подолати, чи справлюсь з таким випробовуванням. Поїздка за кордон якнайкраще підходила для того, аби вийти зі своєї зони комфорту», – пояснює.
В Китаї Настя почала працювати танцівницею одного з місцевих шоу-балетів. Вона не мала необхідної профільної освіти, однак не вперше і далеко не востаннє їй допомогли роки, проведені в тренажерних залах, й надбана з досвідом пластика та грація. Прошу пригадати, як взагалі вона знайшла цю роботу.
Розмова на хвилину переривається, зникає зв’язок, через який все одно проривається розкотистий сміх Насті. Згодом «підтягується» і її відповідь. Виявляється, що шоу-балет знайшов її сам в одній з соціальних мереж за простим запитом «Робота за кордоном».
«Першим повідомленням і був пошук танцюристів до цього шоу-балету. В цілому він потребував високого рівня професійності та майстерності. За відчуттями, це ніби був театр, де ти проживав на сцені безліч історій. Щовечора – нові костюми, сценічні образи, постановки. Ця робота мене захопила з головою, настільки, що я прожила там пʼять років», – згадує дівчина.
Робота за кордоном забезпечила Настю хорошим заробітком, подорожами, друзями, в цілому стабільністю, про яку можна лише мріяти. Однак в моменті їй довелося відмовитися від всього й шукати шляхи повернення на Україну. Світом поступово поширювався COVID-19, а Настя проживала поряд з містом, яке на той момент саме вражав вірус.
«Моє місто оточили військові. Заборонялося банально виходити з номера, їжу розвозили спеціальні роботи, такі як в «Зоряних війнах». Вони залишали харчі безпосередньо перед дверима номера, а після того, як людина забирала пакунок, роботи дезінфікували коридор. До слова, в той період довелося розірвати свій робочий контракт, оскільки роботодавці не мали досвіду праці в таких умовах і відповідно не хотіли нести за нас відповідальність. Тож я почала шукати квитки на літак до України. Але літаків не було, квитки анулювалися майже відразу після покупки», – оповідає Настя.
Повернутися додому дівчині вдалося не відразу. На це в неї пішло півтора місяця та майже 30 анульованих квитків, себто 30 спроб. Каже, що вдома вирішила нарешті дати собі час для відпочинку: почала опановувати нові заняття, вести блог у соціальних мережах, пішла в танцювальну студію, зустріла хлопця Дмитра. Коли пара саме відзначала перший місяць у відносинах, почалася повномасштабна війна.
«З початком великої війни перед нами постало питання того, де ми можемо бути корисними, чим необхідно займатися просто зараз. Я була донором крові, волонтерила. Як могли, так і допомагали, однак швидко стало зрозуміло, що цього замало. Так ми прийняли рішення поїхати на батьківщину хлопця – місто Болград Одеської області. Наступного дня після нашого приїзду, а це 28 лютого, Дмитро пішов у військкомат і невдовзі почав службу в 184 окремому батальйоні 122-ї окремої бригади ТРО», – каже дівчина.
Сама ж Настя, якось гортаючи стрічку новин, мимоволі спіймала себе на думці про власне безсилля, через яке вона ніяк не могла повпливати на події довкола. Оскільки їй, вихованій роками спорту, думки про безпорадність були зовсім не притаманні – вже 1 березня Настя стояла під воротами місцевого військкомату і вимагала провести її до командира частини.
«Командир частини ставив стандартні питання щодо фізичної підготовки, морального стану. Чи готова я взагалі до великого обсягу навантаження, відсутності комфортних умов і так далі. Розповіла йому про себе, свій шлях в спорті, досягнення. Він попросив 5 хвилин для прийняття рішення, і в той же вечір мені видали форму», – пригадує Настя.
6 березня дівчина прийняла військову присягу і приєдналась до батальйону, в якому вже служив її чоловік у відділенні звʼязку. Настя пригадує, що за відносно короткий термін встигла випробувати себе у кількох напрямках: займалась логістикою та допомагала в групі персоналу, яка спеціалізується на обліку особового складу, наданням відпусток військовослужбовцям, звільненням зі служби та ін. Згодом, визначившись в тому, що їй більше до душі, обрала службу у відділенні групи персоналу, де надалі прослужила два роки.
Приблизно у вересні частина батальйону, в якому несла службу Настя, виїхала на перші бойові завдання в село Градениці, яке розташоване поблизу кордону з Придністров`ям. Тут протягом пів року проходили військовий вишкіл: навчалися поводження зі зброєю, працювати в команді, опановували керування різними безпілотними комплексами.
«Близько 80 % призовників були звичайними цивільними людьми, які ніколи не тримали в руках зброю і не зналися на військовій справі, тож вчилися цього всього з нуля», – пояснює дівчина.
До слова, у вересні того року Настя та Дмитро офіційно стали чоловіком та дружиною.
«На розпис прийшли наші побратими, командир. Це було затишне, сімейне свято. Після закінчення війни, можливо, організуємо щось масштабніше… – секунду мовчить і вкотре за розмову вибухає щирим сміхом: – Думаю, що це буде весілля в китайському стилі».
На початку березня 2023 року батальйон вже у повному складі відправився до міста Бахмут, яке крок за кроком знищували російські війська.
«В Бахмуті було дуже тяжко. Постійні вибухи, авіація, гул від різноманітної техніки. Я б назвала це пеклом. Протягом місяця нашого перебування в місті ми зазнали значних втрат саме людського ресурсу. Командуванню довелося нас виводити, бо ми були просто знекровлені: не вистачало особового складу, зброї, потрібно було відновитися», – каже дівчина. Протягом пів року батальйон Насті перебував на відновленні в Сумській області неподалік кордону з рф, де активно просувалися російські мобільні групи. «Такі групи нараховували 4-5 людей, які проникали на українську територію та намагалися зірвати ротацію, слідкували за нами у спробах зафіксувати слабкі місця. Саме такі невеликі мобільні групи ворога завдали величезних втрат цивільному населенню, вони могли розстріляти людину, яка просто їхала кудись на мотоциклі. Тож ми стримували агресію рф на кордоні», – розповідає Настя.
Згодом воїни переїхали вглиб Сумщини, до міста Глухів. Настя глибоко видихає, каже, що в Глухові через ворожі мобільні групи втратили чимало особового складу, пригадує випадки, коли росіяни знущалися з воїнів, після чого вбивали.
Наразі батальйон дівчини перебуває на Запорізькому напрямку, куди перебазувався з Миколаївського. Там поблизу міста Очаків військовослужбовці вели вогонь з Кінбурнською косою, яка й донині є окупованою росіянами частиною Миколаївської області.
Через два роки служби чоловік Насті отримав посаду начальника групи РЕБ (радіоелектронна боротьба), а Настя штаб-сержанта групи планування. В рамках посадових обов`язків дівчина займається збором інформації, яка всебічно стосується особового складу, а чоловік самостійно збирає у власній майстерні засоби РЕБ.
«Ця зброя дуже дорого коштує, якщо її не збирати самостійно, а купувати. Раніше ми вже відкривали два збори, які закрили самі. Тоді власноруч зібрали чотири РЕБи, котрі працюють на позиціях у хлопців і щодня рятують їхні життя. Нещодавно довелося відкрити третій збір, бо банально немає машини, яка б допомагала перевозити нашу майстерню та ремонтувати РЕБи безпосередньо на позиціях», – пояснює.
З проханням підтримати збір Настя стукає в усі можливі двері (так втрапила і до нас на розмову). З сумом зауважує, що люди досить неохоче долучаються до зборів, пояснює це тим, що суспільство іноді «обпікалося» через різноманітні шахрайські схеми, в яких злодії заробляли на довірі до військових.
«Я кричу про те, що військові першочергово просто люди, які потребують підтримки й допомоги. Хочеться викликати довіру, а не пересторогу. Ми з чоловіком в соціальних мережах щодня показуємо, як працюють гроші тих, хто донатить: публікуємо звіти по зборах, розповідаємо про нашу майстерню, умовно збираємо в прямому ефірі РЕБи й передаємо їх на позиції до хлопців. Себто, людина може наочно побачити, як працюють її пʼять гривень. Взагалі військові будуть вдячні за будь-яку допомогу – чи то поширення збору в соціальних мережах, чи «сарафанне радіо». Просто долучайтеся та підтримуйте нас», – емоційно закликає Настя.
– Що рятує, підтримує на війні, коли здається, що вже геть немає сил? — запитуємо насамкінець.
– Я акумулюю свої злість та ненависть до ворога у вчинки. Наприклад, якщо я чую якісь погані новини, то даю собі буквально 5 хвилин, аби посумувати, інші пів дня я витрачаю на те, щоб зробити все, аби таких поганих для українців новин ставало менше. Це рятує і підтримує мене… І звісно ж, куди без чудових людей, яких мені надсилає Всесвіт.
– То це ми теж певним чином рятуємо тебе? – жартуємо.
–Так, здавалося б, хто я, якась мізерна людина, яка просила допомоги на збір і написала вам, а ви відповіли. Ми зустрілися, і ви віднесете мою історію іншим людям, а ті передадуть її далі. Оця енергія від людей заряджає, – підсумовує у відповідь.
Підтримати збір можна за посиланням:
- send.monobank.ua/jar/vBBvxJe7y, а підглянути, як лаштують РЕБи – на сторінці Насті в інстаграмі.
Текст: Віта Банташ.
Нагадаємо, місце, де сила набуває форму: в майстерні у Кропивницькому шиють одяг для жінок-захисниць
Читайте також: дружина льотчика – про Чорнобаївку, окупацію та нове життя в Кропивницькому