Зі зйомками документального фільму про минувшину жителів Кропивниччини ми побували у селах Павлиш, Деріївка та Куцеволівка Онуфріївської громади. І… в кожному відчули себе як удома.
Смачна Куцеволівка
Поки ми лаштували техніку для зйомок у Куцеволівці, двоє жіночок – Ольга Тартачна 1947 р.н. та Нінель Яцина 1953 р.н. у білих хусточках та фартушках виглядали з літньої кухні. Мить і ми вже заходимо у двір. Попри спекотне літо у дворі буяють квіти – канни, петунія, чорнобривці. Наскладені купкою кавунці («Город у балочці», – пояснює врожаї Ольга Іванівна), цибулька – все охайно і яскраво порівняно з містом.
До її садиби ми приїхали, щоб нарешті навчитися готувати традиційну місцеву страву – вареники з салом, або, як кажуть у народі, з «піском». Їх рецепт давно є в книзі «Смачна Кропивниччина», але про них ми знали лише теоретично, а тепер отримали нагоду пізнати на практиці.
Але перед майстер-класом спочатку всідаємось поговорити, познайомитись. Розмовляємо в старенькій літній кухні, посеред якої стоїть «соха» – дерев’яна підпірка стелі із гачками для різного добра. Раз по раз «на інтерв’ю» заходить курочка, яка квокче, перебиваючи господиню. Доводиться переривати зйомку, щоб домовитись із «подружкою» пані Ольги про тишу.
Ольгу Тартачну у 1964 році бідність змусила покинути рідну Житомирщину і шукати кращої долі на Кіровоградщині. Тут вона почала працювати дояркою, отримувала непогані кошти, які дали змогу стати на ноги й допомагати батькам. На запитання про те, що ж вона купила на свою першу зарплату, посміхається, пригадує, що придбала пальто й румунки (чобітки на зав’язочках).
Нінель Іванівна родом із села Ясиноватка, що на Дніпропетровщині. Її розповідь про те, як у селі святкували весілля наприкінці 50-х – поч.60-х років, викликала справжній фурор у наших підписників в соцмережах «Баби Єльки», набравши майже пів мільйона переглядів у Фейсбуці.
«Тоді було як? Капусняк, картошка, пиріжки, ряжанка і кисіль. Насипали в такі глибокі миски і оце така була гулянка. Ще вінігрет робили. Або рибка… Тоді не було, шо кажному тарілочка. Так усе на столах стоїть, з однієї миски скільки хто дістав», – згадує Нінель Іванівна.
Ну, звісно, й вареники. Саме таку страву з нехитрою начинкою ліпили ще мами й свекрухи наших співрозмовниць. Ми зі Світланою мали рідкісну можливість стати свідками приготування. Спочатку господині порізали досить крупними шматочками сало, яке гарно висмажили на сковорідці, додавши до нього цибулі. До шкварок додали борошна, яке на сковорідці довели до стану густої сметани, підсоливши і поперчивши. Тим часом Ольга Іванівна замісила тісто на сироватці і соді. Перед тим, як ліпити вареники, варто добре охолодити начинку (вона стає схожою на солону халву, дуже ситна й калорійна, я змогла з’їсти тільки два вареники).
Хвильончаста Деріївка
Розмови з респондентами починаємо з самих початків – говоримо про народження (а раптом натрапимо на когось, кого приймала на печі баба-пупорізка?), дитинство (колискові, їжу, ігри, одяг), дівування та парубкування, сватання та весілля, родини та хрестини, поховальні обряди… На кожну тему маємо низку уточнювальних запитань, буває, що виходимо з двору з порожніми блокнотами, а буває, що не хочеться покидати цей рай. Отак було в Деріївці у родині Соколових – Івана Миколайовича 1938 р.н. і Ольги Іванівни 1942 р.н.
Іван Миколайович «кончив 5 класів», хоча ходив до школи 10 років. Ольга Іванівна – 7 (а вже у заміжжі продовжила навчання до 11-го).
«Я трудолюб з малих лєт, мені якби рівчак копать – оце да», – віджартовується Іван Миколайович.
«Тоді времня таке було, шо не було в чому ходить, що їсти. У нас п’ятеро дітей було, батько інвалід», – серйозно пояснює історію з навчанням Ольга Іванівна.
Познайомились вони після Іванової армії – йому було 23, їй – 18.
– А як ви залицялись до пані Олі?
– О-о, як, це якби показать… У клуб же ходили, він у нас був такий під соломою, хата обична…
– Забрав у мене рукавицю і купив мені білєт у кіно. Пішли ми в кіно, посиділи, він провів додому, і з того часу началось.
Зустрічалися недовго, мать, год. В 60-тім годі він прийшов, а в 61 в нас було весілля, – продовжує жінка.
– А яке у вас було весілля?
– Простеньке, я в костюмі була, без кольців. Віночок був, така хвата невелика і він у костюмі. Ні платтів, нічого не було…
Онуфріївська громада влюбила нас своїми хатами і вікнами. Куди не кинь оком – скрізь тобі дерев’яне мереживо. Сіре, блакитне, біле… Деріївка – не виняток. І садиба сім’ї Соколових – теж.
Озоблювати хату дідові Івану допомагав батько.
«Хата не кирпична, ставлялися сохи, очеретом обставляли і мазали. «Плетінь» називалось. Один валік на інший, один валік на інший… А тоді мазали з половою і кінським кізяком. Ото гладили ним. А тоді вже сестра виписала в Черкасах цегли, привезли нам, і я обкладав.
– А як у вас називають такі віконниці?
– Хвильончасті. Хвильончасті двері і вікна. А рівні – то на сараях.
– А ганок оздоблений наче кружевом із дерева?
– А це дощечка, а потом свердлом дірки робили. Це все ножовочкою батько робив. Були, були ще люди в селі, хто умів, Єгор Грек робив, батько нашого голови сельсовета… Мій батько ніде не вчився, сам по собі.
– Любите свою хату?
– Уже вона гарна нам, бо луччої вже не зробимо. Шо нам осталось жить? Планів повно, та немає коли жить, – по-філософськи пояснює Іван Миколайович.
* * *
Завдяки нашому агенту в селі Деріївка – Колі Охріменку – без попередніх домовленостей і уточнень ми на хвильку забігли до 70-річної Ганни Наумівни Барліт, яка показала нам свій родинний спадок – рушники, підзорники, вироби з дерева свого батька Наума.
Кілька свекрушиних рушників (свекруха Поліна Тихонівна Барліт зберегла їх від своєї мами Агафії 1905 р.н.) Ганна Наумівна вирішила передати до колекції Етнолабораторії «Баба Єлька». До речі, на одному рушнику є напис «Сулима Параска Василівна», на іншому рік – 1915.
Уперше нам пощастило побачити надзвичайно майстерно зроблену з дерева ступу, добре збережене жлукто, діжу, рубелі, створені жителем Деріївки, батьком нашої співрозмовниці Наумом Степановичем Наумчуком. Їх він виготовляв із липи та граба.
«Він був на всі руки майстер – і коваль, і столяр, і оце він виточував. Це (ступа – Ред.) з липи, то – з граба, спеціальні такі дерева. У цій ступі товкли крупи. Ячмінь прожарять у печі, а тоді висипають, обтовкли, провіяли і вже крупа ячмінна. Просо прожарили, туди, потовкли і все – крупа», – розповідає Ганна Наумівна.
Павлиський старожил дід Карпо
Карпо Колісник у січні святкуватиме 100-річчя. Народився 1925 року у селі Молдовка Голованівського району, у 90-х родина переїхала до Павлиша Онуфріївської громади.
Тут Карпо Леонтійович проживає разом із донькою так, як і мріяв. Має шестеро онуків і шестеро правнуків, зберіг світлу пам’ять, чудове почуття гумору і особливий чоловічий шарм. Ми мали за честь не лише поговорити з цим прекрасним чоловіком, а й записати від нього кілька пісень, у тому числі перейняті ним ще від його батька. Це старовинні «Ой п’є чумак, п’є», «Посіяла огірочки», «Да шумлять верби та й понад греблі».
ДА ШУМЛЯТ ВЕРБИ
ТА Й ПОНАД ГРЕБЛІ
– Да шумлят верби та
й понад греблі,
Шо я й насадила.
Нема того козаченька,
Що я й полюбила.
Да нема його, да бодай
не буде,
Поїхав в Одесу.
Сказав: «Рости, дівчинонько,
На другую весну!»
Да росла ж вона,
да росла вона
Та ще й перестала.
Ждала, ждала козаченька
Та й плакати стала.
Да плачте, очі,
да плачте, карі,
Така ваша доля.
Полюбила козаченька
При місяці стоя.
Звісно, говорили не лише про найважливіші віхи історії, свідком і учасником яких йому довелося бути, а й про важливі етапи особистого життя. Серед усього – і про знайомство із дружиною Євгенією Кононівною Турчак і весілля, яке відгуляли у 1948 році.
Ось як дідусь Карпо згадує знайомство із майбутньою дружиною:
– Йду центральною вулицею села, а з другої вулиці вона йде, і случайно ми встрічаємся. Питаю, а відки ти йдеш, а де ти була, а чого це ти тут, і так далі. А вона каже, що готується до когось на свадьбу. Та і я кажу, що прийду, вона погодилась.
– А скільки ви з нею зустрічалися?
– Недовго. Цілих вісім місяців. А потім рішили одружитися. Теща якось прийняла, я був не ледачий хлопець.
– А як наречена була одягнена на весілля, яке воно було?
– Так як годиться. Вінок, накручені воском виноградні кісточки, ну і велін, фата. Стрічки були, лєнти. Я під небесами ходив, як було весілля. Три дні дощ лив, а в середу перестав, як по заказу. То всі казали, що ми будем багаті. Раз дощ лив на свадьбу, то це до той, до багатства. Надарували всі разом цілих 70 рублів. Заплатив за музику і остався голий. Музика була духова, бубон, скрипка, труба і сопілка. Яблучко грали, кужеля грали.
До столу гостям подавали капусту, картоплю, голубці, а на закуску – холодні вишні (вишневий кисіль – Ред.). Подача гостям весілля цих вишень означала кінець застілля.
Карпо Леонтійович пережив Голодомор 1932-1933 років. Сім’я Колісників бідувала, основна їжа – біла акація і «лобода свиняча». Щоб роздобути хоч якусь їжу, разом із мамою ходив на поле збирати колоски. Та завдяки старанням батька ніхто з сім’ї не помер від голоду.
Запитували у Карпа Леонтійовича про раціон у період Голодомору, але натомість він пригадав про страви, які готувала мама у відносно ситі часи.
«Усяке було, і фасоля, і горох, і каша кукурудзяна. Коли вареник, корж, пиріжок. Кабак, оцей гарбуз, кололи і в піч ставили, пекли і виймали, буряки пекли, це було делікатес», – спокійно розповідає Карпо Леонтійович, а ми мліємо від самої можливості чути й бачити такого потужного свідка історії.
Уже вечоріло, а ми ніяк не могли розпрощатися з дідом Карпом. Він провів нас аж до фіртки, заспівавши нам пісню про чумаків, а ми собі вирішили: треба обов’язково привітати дідуся зі сторіччям. Тож до зустрічі, Карпе Леонтійовичу.
Фото Олександра Майорова.
Нагадаємо, «Баба Єлька» і музей пам’яті про Олександро-Мар’ївку
Читайте також: вражаючі історії Голованівщини. “Баба Єлька” побувала у Свірневому