При в’їзді до села Олександро-Мар’ївка Петрівської громади паслися коні, мале лоша, ніби змагаючись із вітром, бігало навкруги мами, а ми лаштувались фотографуватись на цьому золотому й ідилічному фоні, не знайшовши вивіски з назвою села. Експедиція обіцяла відкриття і нові історії про історію – усе, заради чого існує «Баба Єлька».
Від землянки до села
Про минуле цього маленького села, яке попри осінь, ще не роздало степам свого тепла, розповіла місцева жителька Ольга Римаренко. За її словами, цей край почали заселяти після 1767 року, коли вийшов наказ гетьмана Петра Калнишевського про переселення жонатих запорожців. Територія сучасного села належала генеральному судді Правобережної України Василю Кочубею, якого пізніше за наказом Петра І стратили за незгоду із керівництвом. Свої землі Василь Леонтійович подарував у спадок онукові Юрію Кочубею, який оселився на невеликому хуторі Іскрівка.
На цих землях по степах і балках випасали панську худобу. За переказами, першими, хто з’явився і перезимував на території сучасного села, були сестри-пастушки Марія та Олександра.
Щоб не переганяти отари, пан розпорядився збудувати для них землянку і викопати колодязь, аби напувати худобу. За спогадами старожилів, ця землянка з’явилась приблизно у 1820-1830 роках. Потроху по берегах річки Зеленої (вона протікає в селі) почали з’являтися хатки-мазанки, згодом поселення перетворювались на хуторки. Серед перших родин були сім’ї Шевченків, Тригубенків, Лазаревичів, Іванових та Водяних. У кожній сім’ї було від 10 і більше дітей. Землянка перших поселянок довгі роки слугувала за польову кухню в колгоспі. Можливо, вона б існувала і досі, але коли в селі будували ставок, цю територію просто розгорнули бульдозером…
Пекло радянського дитинства
Одна із найстаріших жительок Олександро-Мар’ївки – Надія Литвин 1927 р.н. (у дівоцтві Водяна). У сім’ї Водяних було четверо дітей – двоє хлопців і двоє дівчат. Усі четверо дивом пережили Голод: тим школярам, чиї батьки працювали у колгоспі, давали на обід баланду, а тих, чиї батьки ніяк не підкорилися коллективізації, лишали голодним. Саме це стало вагомим аргументом для Івана Водяного, щоб таки піти працювати в колгосп.
«Моя сестра ходила в сьомий, а я пішла в первий клас, прийдемо зі школи та кажемо: “Мамо, кажіть батькові, хай іде в колгосп, бо ми помремо з голоду. Він крутився-крутився, а мама ж тоже його жує: «Та йди, люди ж ідуть, шо людям, те й нам буде!». Він пішов, стали дерть давать і ячмінь мелетий з отакими густюками. Мама: «Дівчата, підіть на низ у город нарвіть листя з буряка молоденького. Ми підемо з Ніною, нарвемо, мама попаре його, ліпьошечки спече… Ой, ми поїмо і лежимо покотом, рвота од їх. Батько вийде, подивиться і каже мамі: «Не клади отого листя…» – згадує Надія Іванівна дитячі роки.
Крізь десятки років зберегла бабуся Надія моторошну історію про родину родичів, в якій після смерті своїх батьків старша сестра живцем закопала двох молодших, охлялих від голоду.
«Закопала їх, а сама сіла на поїзд і куди він їхав, туди й вона з ним поїхала. Доїхала до якоїсь
станції, люди повиходили, а вона сіла на лавці та й плаче. Підходить якась жінка: «Чого ти плачеш, хто ти така, відкіль ти?». Вона їй розказала, що з Олександро-Мар’ївки, батьки померли, сестри також, але не розказала, що ще вони живі були. Та тітка була бездітною і забрала її до себе. Так вона у них і жила, і доглянула їх, і поховала…» – переказує Надія Іванівна.
Нам не вдалося поговорити з бабусею Надею про хороше. Здалося, що її дитинство і юність – це суцільне пекло, в якому чимало людей втрачали людську подобу й гідність. Ще одна історія – про те, як під час розкуркулення у бабусі-односельчанки відібрали «смертельний» вузлик.
«Дядько, шо ходив розкуркулювать, прийшов до бабушки:
– Давай золото.
– Та де воно в мене, те золото, я його й не бачила.
– А шо у тебе є?
– Осьо у мене вузлик той, шо на смерть.
– А шо там?
– Ну, кохта, спідниця, чулки, отакео.
– Давай і те!
Забрав і те. А пройшло те врем’я, і він остався доживать роки з дочкою. І дочка затопила і трубу закрила, і вони почаділи. Казали люди: бачиш, оце тобі вузлик той!».
Дід Надії Литвин працював суддею у Петровому, помер рано від тифу, батькових батьків наша співрозмовниця теж не пам’ятає, лише одна баба Дора – мамина мама – лишилась у пам’яті. За спогадами, баба Дора була ще та модниця: носила різнокольорові спідниці, хустки, мала зелені чобіточки, про які мріяла маленька Надійка.
– А намисто?
– Намисто було. У мене була тітка, у неї такого було намиста, що отакого (показує рукою по пояс – ред.). У Голодовку прийшла вона до нас, посиділа, а мама їй шось з’їсти дала. А вона вже була така негодна, що те намисто розв’язалось і розпалось, але вона цього й не почула. Так воно в нас і осталось… Було і красне, і штирчачками, було і синє, було разне-разне. У нас, кажись, осталось двоє, я внучкі оддала…
Баба Дора вміла молитвою лікувати людей – лікувала «волос» (запалення на пальцях рук), рожу, викачувала переляк та відробляла вроки.
«Одна жінка до бабушки приносила свою дитину. Воно таке було худе, волосяне якесь таке. То бабушка дев’ять раз йому зробила, а цю воду у відро і під товсту вербу, яка росла в городі, його виллє.
То після дев’яти раз ота дівчинка, яку возили до баби, була отака (показує пухкенькі щоки). А та верба впала, її комахи з’їли», – пригадує про цілюще вміння своєї бабусі Надія Іванівна.
Старенька хатинка Надії Литвин чи не єдина на цілій вулиці. Ми слухаємо ностальгійні спогади про колись гамірне село, про повноводну річку, про зграї дітей на кожній вулиці, про молодість… І дякуємо за те, що Надія Іванівна поділилась своєю історією.
Це її душа
Восьме літо Лариса Окулова відновлює і наповнює етнографічними експонатами стареньку хату у с.Олександро-Мар’ївка. Лариса Володимирівна – лікарка-гінекологиня із Петрового. Родом жінка із Казахстану, звідти її родина виїхала ще в 90-ті роки через міжнаціональну ворожнечу (її мама – росіянка за національністю, яка жила в Китаї, та це вже інша історія).
«Усе вийшло ненароком. Якось я була в цьому селі, бачу, стоїть сумна хатина.
Я роздивлялась її і думала: «От якби мені сюди». Зять займався обробітком землі в Олександро-Мар’ївці, і я попросила дізнатися, чи не можна купити цю садибу.
Виявилось, що можна…» – розповідає жінка.
Лариса Володимирівна почала з відновлення усіх печей. Знайшла в селі пічника, який згодом допоміг і з іншим ремонтом.
«Ми кілька років поспіль самоскидами вивозили сміття.
Довкола двору була висока амброзія, на місці сьогоднішнього виноградника стояв старий сад, який не родив жодного плода.
Роботу зробили грандіозну!», – з любов’ю і захватом розповідає пані Лариса.
Паралельно жінка зайнялась внутрішнім облаштуванням – так в Олександро-Мар’їівці з’явився майже етнографічний музей. Більшість речей у хаті – місцеві. «Сорочка із Червонокостянтинівки, доріжка – із Костівки, етажерка – із Червонокостянтинівки, жорна із сусіднього двору (там уже давно хащі). Макітри, коса, рогачі, бочка, рушники – все місцеве, з Петрівської громади. Дещо подіставала із горища літньої кухні, глечики подарувала акушерка, вишивки – моєї санітарочки, інструменти з сараю, сувій конопляного полотна від жінки із санстанції, плакати були в цій хаті. Панчохи, пральна дошка…»
– Ларисо Володимирівно, для чого це вам?
– Я поняття не маю, для чого. Воно просто стелиться мені під ноги…
* * *
Під час спілкування зі старожилами з Олександро-Мар’ївки ми записали чимало цікавого, одну з пісень виконали Зінаїда Курченко 1939 р.н. та Людмила Богданова 1948 р.н.:
– Не виходьте, дівчата, заміж,
Хоч і заміж вже пора,
А я молода вийшла заміж,
Тепер узнала, що біда. (2)*
Однеє каже: «Мамо, чаю!»
Другеє каже: «Спать хочу!»
А милий лежить на кроваті:
«Подай цигарку, припалить!» (2)*
Однеє чайом напоїла,
Другеє спать поклала я.
Взяла цигарку, припалила,
З низьким поклоном подала.
Ой не виходьте, дівчата, заміж,
Хоч і заміж вже пора,
А я молода вийшла заміж,
Тепер узнала, що біда. (2)*
Віктор Сторожук:
«На диваках і на добру тримається світ»
65-річний Віктор Сторожук приїхав на зустріч із «Бабою Єлькою» в Олександро-Мар’ївку з Петрового. Ми познайомились з ним в садибі Лариси Окулової – Віктор Костянтинович допомагав їй облаштовувати територію.
Коли нас запросили на «екскурсію» в погріб, ми не дуже розраховували побачити щось цікаве.
Та нашому здивуванню не було меж, коли ми угляділи там ще один музей в музеї. Майже всі стіни по периметру цього “укриття” (бо як переважно ми звикли сприймати погріб?) увішані саморобними дерев’яними ложками, не схожими одна на одну. Того дня ця виставка була персонально для «Баби Єльки»!
– То у вас талант! – ми не могли втамувати емоції.
– Мій талант почався з цього різця, який належив моєму прапрапрадіду Григору. Пам’ятаю, мені було сім років, коли я побачив цей інструмент у своєї бабусі Василини. Я спитав: «А що це таке?», вона розповіла… І я спробував. Згадую, як прабабуся розкритикувала мою першу ложку. Я розсердився і закинув, а вона знайшла, принесла і каже: тут підправ, тут підправ і буде ложка, – розповів пан Віктор.
Прапрапрадід Віктора родом із Житомирщини, ложки виготовляв із вільхи, берези, та найкраще для цього слугувала груша. У ті часи, коли він був ложкарем, дерев’яна ложка була необхідністю, а не екзотикою. Сьогодні ж ремесло, яким займається Віктор Костянтинович, – це робота для душі. Ложок він не продає, а переважно дарує.
Чимало його робіт – за кордоном, там, каже, більше цінують ручну працю (до слова, щоб зробити одну ложку, треба витратити один день). Чоловік зізнається: за приблизними підрахунками, з-під його рук народилось близько трьох тисяч ложок.
«Зараз на ярмарках можна побачити багато дерев’яних типових ложок, але то переважно станочна робота. Там немає душі. А коли ти руками робиш – у кожну ложку вкладаєш свій настрій.
Я не публічна людина, все, що я у Петровому зробив, я казав голові: «Давайте щось будемо робить, щоб було краще, щоб якийсь слід залишити!»
– То ви – дивак?
– На диваках і на добру держиться світ…
Диваки й добро – це так знайоме нашій команді. Ми поверталися з Олександро-Мар’ївки трохи сумні, бо наслухались жахіть про давноминулі часи. І неабияк натхненні, бо побачили, як минуле може змінювати людей, давати їм поштовх до створення нового.
Нагадаємо, вражаючі історії Голованівщини. “Баба Єлька” побувала у Свірневому
Читайте також: пісня від 106-річної Анюти. «Баба Єлька» презентує 5 серію документального циклу про Долинщину