Експедиція в Малинівку була чи не першою за шість років, коли наша команда повністю довірила підготовку місцевій владі. Тому відчуття мали дещо тривожні. Вранці на в’їзді в село на нас чекали начальниця відділу культури Петрівської ТГ Наталя Подкопаєва з капустою і директорка краєзнавчого музею Світлана Сапок з блокнотом.
– Буду все за вами записувати, – пояснила музейниця.
– А капуста навіщо? Ми ж он гостинців веземо! – вказуємо на екоторби з «Файномаркету».
– Баба Віра сказала купити. Хоче сюрприз зробити. То я раненько по магазинах пробіглася, – відказує пані Наталя. – Їдьмо, щоб не спізнюватися, бо баба Віра у нас серйозна.
Ми лише переглянулися і подумки поаплодували рівню відповідальності цих людей.
ЧОМУ БАБА ВІРА СЕРЙОЗНА?
Приїхавши до обійстя Віри Стадніченко (1936 р.н.), дружною командою рушили на запах дров і дріжджового тіста. На веранді при літній кухні копошилися жіночки. В іншій кімнаті бабуся в блакитному халатику з ромашками активно поралася біля печі, а поряд вже підходило духмяне тістечко.
– Добрий день! Ми не вчасно? У вас тут гості? – вказуємо на жваву компанію.
– Нє, це мої помошніки сьогодні. Заходьте, буду вам всьо розказувати і показувати!
Розгорнувши жар чималою кочергою, баба Віра виклала на черінь хформи з хлібом і взялася за пиріжки.
– А в чому ви тісто замішуєте? У діжі? – питаємо.
– Раньше у ваганах, коли собі, дітям пекла, сусідам роздавала. А тепер у мисці, бо багато не треба.
І баба Віра вправно заскакує на піч (у своїх не повних 88 років!), де однією рукою дістає з закутка важкі вагани.
– Ой, не лізьте самі! Давайте допоможемо! – кидаємося до бабусі.
– Лучше не мішайте! – відмахується від допомоги і так само вправно злазить.
Підібравши щелепи, просимося долучитися до процесу приготування пиріжків.
«Ти коржики розкачуй, а ми будемо заліплювати», – розподілила обов’язки бабуся.
Ліпили під пісні, які з баби Віри лилися рікою: «Ой там на товчку на базарі», «Ой я маю чорні брови», «Парова машина» і купа інших.
Ой у полі, полі
Сухий дуб розвився,
Який брат був добрий,
Поки не женився.
А як оженився
Та взяв братовицю.
Та й став виганяти
Рідную сестрицю.
– Чи я ж тобі, брате,
Сорочку не шила?
Шо ти мене вигнав,
Шоб я йшла, тужила.
Чи я ж тобі, брате,
Сорочку не прала?
Шо ж ти мене вигнав,
Шоб я йшла, страдала?
Ой у полі, полі
Сестра жито жала,
Іхав брат на коні,
Сестра не впізнала.
– Ой чого ж ти, сестро,
Така горда стала?
Сказав тобі «Драстуй!»,
Ти й не відказала.
– Ой того я, брате,
Я не горда стала,
За дрібними слізьми
Брата не впізнала», – затягнула бабуся сумно, зітхаючи раз по раз.
МАЛИНІВКА – ДНІПРО – МАЛИНІВКА
«А життя в мене було таке, шо не до вєсєлья! Скільки всього я пережила ше з дитинства! А тепер каждому дню радуюся», – зізнається баба Віра.
Її дід Прокіп і баба Марія Ткачі мали шестеро дітей. Були добрими господарями, обробляли землю, розводили худобу, мали парову машину. Та все це у них відібрали «совєцькі актівісти» під час розкуркулення.
«Витрясли все до рядниночки!», – каже Віра Лаврентіївна.
Їхні сини в 30-х роках виїхали з Малинівки в Дніпро. Там «діти куркулів» почали нове життя, влаштувалися на роботу. За кілька місяців назбирали різних круп, насушили сухарів і відрядили одного з братів – Сергія – завезти харчі батькам у Малинівку. Та дорогою до села молодика жорстоко вбили – засипали рот і очі тютюном й задушили. Тіла ж Прокопа і Марії знайшли посеред хати. Вони вмерли з голоду. Це був 1933 рік.
Інший їхній син Лаврентій Ткач у Дніпрі познайомився з місцевою дівчиною Ольгою. Вони одружилися, народили дітей, серед яких була і Віра. Та Друга світова війна погнала їх з міста, яке не раз бомбили, у Малинівку. У 1941-му вони зібрали на воза свої пожитки і перебралися на батьківщину Лаврентія. Обзавелися хатою, батько влаштувався на роботу, матір гляділа чотирьох дітей. А коли німці стали підступати до Малинівки, радянські солдати спалили село – тікали за димом, щоб німці їх не бачили. Згоріла і хата Ткачів.
«Батько вирив нору, і ми там жили. Йти нам не було куди», – розповідає Віра Лаврентіївна і пригадує, що німці не ображали місцевих, а її навіть пригощали шоколадними цукерками.
МАТІР І МАЧУХА
У повоєнні роки родині жилося важко. Навіть не через голод 47-го, бо батько влаштувався сторожем на колгоспне поле, де потихеньку крав і ховав у скирті зерно. Важко було тому, що міщанка за походженням Ольга (мама нашої респондентки) не вміла ні прясти, ні ткати, навіть тісто місити. Її намагалися навчити сестри чоловіка, але без особливих успіхів. За це Лаврін часто піднімав на неї руку.
«Вчив її так», – пояснює баба Віра.
«Навчання» таке тривало не довго. У 1948 році Ольга померла після невдалого аборту, який їй зробила баба Полька.
Лаврентій дуже швидко одружився вдруге. Мачуха чомусь одразу не злюбила 12-річну Віру, яка була старшою з-поміж дітей. Всіляко її ображала і цькувала, а батько не захищав. Дівчинка була змушена ходити попід хати, заробляти собі на шмат хліба й одежину. Не подобрішала мачуха навіть після того, як маленька Віра самотужки (і успішно!) прийняла в неї пологи – народилися близнюки.
Ще дитиною Віра була змушена йти в колгосп – працювати дояркою. І хоч робота була дуже важкою, руки пекли, а шкіра тріскалася від молока, та було за ці роки і хороше – в колгоспі їй давали пайок і «чисту форму мого размєру» (колгоспний одяг). Та і тут мачуха допекла – одяг, якому дівчинка так раділа, жінка забрала собі. Коли Віра прийшла на роботу «не по формі», її мачуху викликали в колгосп і дали доброї прочуханки. Це був єдиний раз, коли за Віру хтось заступився. Мачуха її відтоді не чіпала.
А невдовзі Віра створила вже власну сім’ю.
ЗАМІЖ НА НЕЗНАЙОМЦЯ
«Я його не знала і не бачила ніколи. Так і пішла заміж», – розповідає Лаврентіївна.
Зі своїм майбутнім чоловіком Миколою познайомилася безпосередньо перед сватанням. І хоч у них не було якоїсь романтичної історії, залицянь, а одразу весілля, побут і робота, та Віра і Микола щиро полюбили один одного. У шлюбі вони прожили 17 років і були дійсно щасливими.
Доки ми з замиранням серця вислуховували життєву історію господині, з літньої кухні донісся запах печеного хліба, пиріжків і ще чогось смачного. Виявилося, що за цей час «помошніки» Віри Лаврентіївни приготували ще й капусняк. (От для чого була потрібна капуста!).
«По моєму рецепту! – наголошує господиня. – Ану пробуйте і кажіть, чи вкусно!?».
Як по команді, всім простягнули по тарілці з наваристим капусняком. І він був дуже смачним. Ми попросили рецепт, а ще записали рецепти хліба на хмелеві, висівках і на картоплі, пиріжків з різними начинками. І, головне, рецепт невтомності й життєвого оптимізму:
«У мене 4 дітей, 8 онуків і 12 правнуків! Нема коли боліти, сидіти і скучати!» – ділиться своїм найбільшим скарбом Віра Лаврентіївна.
Заряджена бабою Вірою команда «Баби Єльки» вирушила до іншої респондентки – місцевої краєзнавиці Таміли Рябець.
ЖІНКИ ЗІ СТАРИХ ФОТОГРАФІЙ
Таміла Василівна Рябець народилася і проживає в Малинівці. Жінка агроном за освітою і краєзнавиця за покликом душі. Вона збирає історичні відомості про рідний край і має цілий архів цінних записів і давніх світлин, які відображають життя її односельців у ХХ столітті.
Серед них – фотографії Люби Кисленко – першої і єдиної жінки-трактористки в Малинівці. Вона походила з заможної родини. Про це свідчать її дитячі фото – у дорогому платтячку, на шкіряному кріслі. Як і всі українські трудівники у ті часи, її батьки зазнали переслідувань, пережили розкуркулення і колективізацію. А Люба, яка могла б вирости сільською інтелігенткою, витонченою панянкою, врешті стала трактористкою. Модні плаття й вишиті сорочки вона змінила на колгоспну робу.
– У вашому селі була і жінка-гармоністка? – питаємо пані Тамілу, далі гортаючи фотографії.
– Так. Вона вбила своїх сестер, щоб заміж вийти, – відказує жінка. Ми й заніміли.
Як розповіла краєзнавиця, в 30-ті роки баба Химка (тоді ще молода дівка) лишилася сама з двома маленькими сестричками. Де ділися батьки – не відомо. Мабуть, померли з голоду. У Химки був хлопець, який сказав, що не може з нею одружитися, бо в неї є сестри, а він трьох дівчат не прогодує. Невдовзі після тієї розмови малих сестричок знайшли мертвими на печі. А Химка вийшла заміж. Правда, перед тим відсиділа 10 років за вбивство. Хлопець дочекався її з тюрми.
ЛЮБОВ І КУПИНА
Одна зі стін в будинку Таміли Василівни перетворена на сімейний пантеон. Тут розміщені фотографії її родини – її з чоловіком, дітей, внуків, а також пращурів.
«Хочу зібрати щонайменше шість поколінь нашого роду», – каже жінка, і ми ні на мить не сумніваємося, що їй вдасться і більше. Розпитуємо, хто є хто на цих фото, і дізнаємося цікаву історію одруження її прадіда й прабаби.
Коли Тиміш Шаповал з Малинівки поїхав свататися в Нову Прагу, то не думав, що наречену йому доведеться красти. Та ще й не свою. У сім’ї, де Ти-міш планував взяти за дружину єдину дочку, жила ще й племінниця Дуня, яку там тримали за наймичку («кормили на правах служанки»). Сіли увечері за стіл гості з хазяями, домовлялися-частувалися. Сватання пройшло як треба, а вранці господарі виявили, що жених утік з наймичкою.
«Вона була «породиста», – розповідає пані Таміла про свою прабабу Євдокію, – висока, струнка. Гарна! Але гола і боса. Бідна. Нічого не мала. То як тікала, прихопила на причілку гілку купини. Поселилися вони в Малинівці, посадили біля хати ту купину, і вона прийнялася. Досі росте», – каже жінка і показує гілку купини зі свого саду.
РОДИННА РЕЛІКВІЯ
У Тиміша і Дуні було чотири сина і чотири доньки. Серед них – Домашка (1906 р.н), бабуся нашої співрозмовниці. Домаха, як і її сестри, закінчила 4 класи, була письменною, вміла рахувати, що на той час було рідкістю. Її, як найстаршу, першою видали заміж.
«Якщо ти відмовишся, то я молодших дочок видам?» – сказав їй батько і змусив до шлюбу.
Нареченим став Кость Кущ (1907 р.н.). Він був з заможної сім’ї, яка мала велике господарство. Попри все, життя молодих склалося непогано. Кость воював у Другій світовій, був вправним мисливцем (це врятувало його родину під час Голодомору). У них народилася дочка Фросина, а та у свою чергу дала життя Тамілі, яка нині сумлінно береже родинну історію і власним прикладом показує односельцям, як треба любити і шанувати своє коріння.
Фото: Олександра Майорова.
Автор тексту: Світлана Листюк – журналістка, завідувачка Етнолабораторії “Баба Єлька” .
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Нагадаємо, знову в Долинській громаді. «Баба Єлька» у Маловодяному та Новогригорівці Другій
Читайте також: як «Баба Єлька» відшукала переселенців з Волині в Устинівській громаді