Вікторії Назаренко – 25 років, жінка народилася в Кропивницькому, деякий час прожила в Києві, а коли завагітніла, вони з чоловіком повернулися додому, де планували народжувати. Народження сина і раннє материнство були очорнені російським вторгненням. Останні місяці вагітності і пологи під час обстрілів та повітряних тривог, постійна тривога за малюка, адаптація до життя під час збройної агресії країни-сусіда.
Яке воно – материнство під час війни, Вікторія розповіла Першій електронній газеті.
«Війна застала мене вдома, дехто розказував, як їх будили дзвінками, а мене ніхто не чіпав, мабуть, щоб не нервувала. Паніки не було, їхати кудись також не планувала, просто взяла рюкзак і склала тудидокументи та пачку памперсів», – згадує Вікторія.
Вагітність у Вікторії була непростою. По термінах жінка мала народжувати, лікар-узист казав, що буде дівчинка, проте коли довелося змінити лікаря (колишнього забрали у військо), дізналасяточно, що чекає на сина.
«Раніше я всім розказувала, що до народження малюка нічого купувати не буду, бо це погана прикмета, але на 8-9 місяці у мене вже все було від коляски до ванночки. Материнство, як кажуть– «прокинулось» швидко», – розповідає Вікторія.
18 квітня, на другий місяць війни, син Вікторії почав проситися на світ
«Увечері ми готувалися до сну і тут у мене відійшли води. Злякалися всі, крім мене. Я була спокійна, ми вирушили в лікарню на власній машині. Пам’ятаю свій домашній спортивний костюм, медкарту, повну машину речей…
Тільки від’їхали трохи від дому і нас зупинили поліцейські з запитанням «Куди?». Я відповіла, що їдемо в лікарню, бо народжую. А чоловік трохи перехвилювався і сказав їм «добрий день», а на дворі ж ніч… Вони заглянули в машину і відпустили нас. Згодом машину ще раз зупинили з тим же запитанням.
Ми приїхали в пологовий будинок, все було зачинене, ми стукали у вікна і все ж таки потрапили туди. «Із чоловіком народжувати будете? Я одразу «так, так», але почула у відповідь, що через війну зможуть впустити його тільки в сам момент пологів, але зараз треба почекати, бо ще не час».
Коли Вікторія залишилася одна в палаті, її опанував страх і біль від переймів, тим часом чоловік чекав у машині під лікарнею. Стресу додав сигнал повітряної тривоги – медсестри почали переводити породіль у бомбосховище.
«Інші дівчата були з «досвідом», вони спокійно зібралися, а в мене був шок, куди йти, що робити, навіщо? Нас спустили в бомбосховище – це був дуже страшний момент. Я сама, нікого немає, крім тих дівчат, і в мене перейми… Я обійняла свій живіт і сказала сину: «Тільки не зараз!».
А ще пам’ятаю один момент під час тривоги у бомбосховищі. У мене закінчилася вода, тут якась дівчинка заходить з двома пляшками води. Я спитала в неї, чи не продасть мені пляшку, а вона просто віддала зі словами: «Ми всі там будем, тримай».
Протягом усього часу ми переписувались із чоловіком…».
Пологи у Вікторії були важкими. Після ночі, проведеної у бомбосховищі, та пів доби перейм її направили на кесарів розтин. Так на світ з’явився Макарчик. Як тільки жінка очуняла від наркозу, у бік Кропивницького знову полетіли ракети.
«Я лежала і не відчувала ніг, мене вивезли в коридор за правилом «двох стін». Просто лежала і думала, що якщо зараз щось станеться, я ж не встану і побіжу, а хто буде тягти мене з четвертого поверху?…
Я казала чоловікові:
«Ти бери дитину і тікай, за мене не хвилюйся», але все закінчилось добре, правда на наступний день прилетіло недалеко від нас».
Наступні дні в пологовому для Вікторії і Макарчика були так само тривожними – вона з немовлям спускалась у бомбосховище, про урочисту виписку з лікарні залишилось тільки мріяти.
«Вийшло, як вийшло і на цьому добре, зате Макар був у гарному костюмчику. Відтоді я почала більше боятися з сина, ніж за себе», – ділиться переживаннями Вікторія.
– Як ви оцінюєте свій досвід материнства за ці два роки повномасштабної війни?
– З однієї сторони коменданські години і все інше якось пройшло повз, все одно я не гуляю після 10 години, з іншої –моєму сину вже два роки, він вже ходить в садочок, він знає, що таке повітряна тривога і бомбосховище. Врізався у пам’ять момент, коли під час ракетної атаки на Кропивницький Макар так злякався,що взяв мене за руку та почав вести до ванни.
– Як ви переживали блеакаути, відключення світла у перші місяці після пологів?
– Було тяжко, оскільки у мене дитина ж на штучному годуванні і постійно була потрібна гаряча кип’ячена вода. Коли ми вже вивчили наш графік 2 на 2, то я завчасно наливала в термоси гарячу воду.
Макар боявся бути без світла: як тільки світло є, все добре, а як тільки вимикається – починав кричати. Морально дуже тяжко було. Ми з чоловіком і співали йому, і казки розповідали, щоб заспокоїти.
– Що допомагає вам насолоджуватися материнством у цих умовах, які є нині в Кропивницькому – не завжди доступні бомбосховища, невпевненість у завтрашньому дні…
– Іноді страшно. Макар вже відвідує садочок. Дуже тривожно стає, коли думаю, що дитина в садочку, а я на роботі, і не знаю як він там. Тривоги почастішали… Але коли я приходжу додому, а він посміхається, мене це радує.
Сьогодні він сказав: «Мама гарна». В цю мить я подумала, що все буде добре.
Щодо планів, то наша велика мрія, крім, звісно, Перемоги, це поїхати на відпочинок до нашого моря. Ще до війни планували, що коли сину виповниться рік, повеземо в Коблево на наше місце. І зараз про це мріємо, хоча розуміємо, що треба трішки почекати до більш безпечних часів.
Також я хотіла б повінчатися після того як закінчиться війна. Ми з чоловіком в грудні 2021 року просто розписалися, а на літо планували весілля, але перешкодила війна. Та в нас ще все попереду. Всі свої мрії реалізуємо – була б Перемога!
Катерина Антонюк.
Фото з домашнього архіву Вікторії Назаренко.