Волонтерський рух, який зародився і розвинувся з початком російсько-української війни у 2014 році, набув особливого розмаху після повномасштабного вторгнення російських окупантів у лютому 2022-го. Люди, які збирають і передають на фронт усе — від харчів і медикаментів до військового екіпірування, технічних засобів і транспорту — підтримують дух і міць наших воїнів. Потреби в цій допомозі найрізноманітніші. Волонтерські хаби, організації і окремі волонтери визначилися, чим саме можуть бути корисними захисникам. Хтось передає продукти, хтось одяг і взуття, хтось збирає кошти на дрони.
Кропивницькі підприємці Володимир і Геннадій Шевченки — батько і син — вирішили допомагати військовим ремонтом транспорту і перевезеннями. Війна показала, що автівка на фронті — це розхідний матеріал, тож потреба саме в цій допомозі для воїнів дуже важлива. І хоч своєю волонтерською діяльністю чоловіки не хизуються, кілька обласних і державних нагород, серед яких найдорожча від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, та понад сім десятків подяк від командування військовими частинами свідчать про те, наскільки їхня допомога потрібна для фронту. Про родинну волонтерську діяльність розповів Геннадій Шевченко.
Ремонт машин — важлива справа
Все життя Володимира і Геннадія Шевченків пов’язане з автотранспортом, вони займаються вантажними перевезеннями, а ще не втомлюються волонтерити. З 2014 року – початку російської агресії проти України — вони допомагають військовим ремонтувати техніку. На фронт передали кілька машин зі свого підприємства, а ще купували автівки військовим, допомагають й іншими речами, продуктами.
– З 2014 року ця допомога не була такою щільною, час від часу зверталися військові, допомагав їм з ремонтом машин. А з початком повномасштабного вторгнення ця робота стала щоденною — перевезення, ремонт, запчастини до різноманітної техніки, придбання необхідних речей і продуктів — все це стало основною роботою. Все життя займаюся технікою, добре знаю радянські КАМАЗи, ЗІЛи інші види машин, їхні слабкі місця і як їх відремонтувати, маю запчастини до них, то в цьому напрямку легше і надавати допомогу, – розповідає Геннадій Шевченко.
Робота нелегка, каже співрозмовник, адже більшість техніки в майстерні підприємства привозять евакуаторами, щодня ремонтом займаються кілька автослюсарів, ремонт однієї автівки може тривати 30-40 днів. Це не легко і не швидко. За 9 років війни через капітальний ремонт волонтера пройшло близько п’яти сотень машин. А дрібний ремонт автівок – заміну колеса, дисків чи якихось запчастин — навіть не рахують.
У перші дні повномасштабного вторгнення, як і багато людей, трохи розгубився, зізнається співрозмовник, але вже за кілька днів зрозумів, що повинен робити.
– Тоді на в’їздах у місто почали будувати блокпости і ми долучилися до цього. Необхідна техніка була, зібрали людей, хто залишився. 26 лютого збудували блокпости на кількох напрямках, звозили колеса від великої техніки, бо їх використовували для будівництва блокпостів. Це була найважча робота, бо вони дуже важкі, а їх загалом навантажили і розвантажили дві тисячі штук. Також знімали вказівники на автошляхах.
Пам’ятаєте, їх активно прибирали, щоб ворог не міг орієнтуватися? Створили дві мобільні бригади, які з відповідним інструментом за чотири дні всі зняли. Потім вказівники передали на зберігання в облавтодор. Возили пісок, який насипали в мішки, щоб закладати вікна у будівлях, – пригадує перші дні війни Геннадій.
Волонтерський щоденник
З перших днів повномасштабного вторгнення Геннадій Шевченко хотів писати щоденник, але виявилося, що робити це ніколи, бо з самого ранку до пізнього вечора працює, а коли треба сісти і записати, то вже зморює сон.
Утім записи волонтер все ж веде. За допомогу, яку разом із батьком надає військовим, має цілу теку подяк від командування військових частин. Подекуди від однієї військової частини таких є дві-три. Загалом же понад 70 військових частин надіслали листи вдячності Геннадію Шевченку та його батьку за допомогу. На звороті кожного листа, кожної подяки він робить короткий запис: яку допомогу надав і обов’язково записує телефони військових. Іноді біля номера телефону є ім’я воїна, а частіше просто записано: водій. Тут же наклеєна квитанція Нової пошти, якою військові передали листа. Кожен із них надзвичайно цінний для волонтера. Геннадій часто телефонує хлопцям за номерами, які записав. Та найбільше засмучується, коли номер уже не відповідає…
– Хлопці до мене звертаються уже як до знайомого і радять іншим. Кажуть: добре зробили машину, мотор працює, як годинник. Буває таке, що машина робоча, але її треба налагодити, адже техніка радянська, все треба перебрати руками.
Я обов’язково записую телефони хлопців, а потім передзвонюю і питаю: як працює? Радію, коли відповідають: все добре, не можемо натішитися, – ділиться співрозмовник.
Для Геннадія Шевченка кожна машина, яка потрапляє до нього на ремонт, важлива, бо від справності залежить не тільки її робота, а й життя військових, які на ній працюють. Адже хлопці доставляють боєприпаси на лінію фронту, виконують бойові завдання. Якщо машина буде несправна, вона там просто заглохне. А в кабіні автівки зазвичай їдуть два-три захисники. Є автомобілі, що перевозять по пів сотні бойового штату, то технічний стан техніки надзвичайно важливий.
Війна показала, хто справжній друг
Волонтер каже, війна додала у його життя багато друзів серед військових і командирів частин. Часто разом із поламаною автівкою на підприємстві, де її ремонтують, на кілька днів оселяються і водії. Для них тут облаштували кімнату, де вони можуть пожити в нормальних умовах. Про них волонтер щиро каже: душевні хлопці, з ними є про що поговорити. Серед друзів має багато й таких хлопців, хто працював закордоном, а коли почалася війна, повернулися в Україну і пішли на фронт. Їх вважає справжніми патріотами.
– Звісно є такі, що навпаки втекли з країни, а є такі, що мали по сто тисяч зарплати за кордоном, але відмовилися від цієї роботи і стали на захист своєї землі, бо тут їхня родина, діти. Цим хлопцям хочеться допомагати, бо вони справжні чоловіки, – каже волонтер. – Адже ситуація складна, техніка стара, ламається. Я вдячний хлопцям, що вони воюють, а я допомагатиму їм усім, чим можу. На фронт пішли і багато наших працівників.
Крім ремонту техніки, батько і син Шевченки допомагають перевозити власним транспортом гуманітарну допомогу. Її возили на Харківщину, Херсонщину, у Миколаївську, Чернігівську області. Перевозять ближче до фронту все, що необхідне військовим. Вони одними з перших відгукнулися, щоб доправити гуманітарну допомогу на Херсонщину, щойно з неї ЗСУ вигнали окупантів.
– Я побачив заклик начальника Кіровоградської ОВА Андрія Райковича допомогти доставити в Калинівську громаду Херсонської області будівельні матеріали, а наступна поїздка була вже у Херсон. Я тоді говорив з місцевими людьми. Вони дуже раділи звільненню і нашій підтримці. Не можу забути очі жінок, які дякували за привезені овочі і казали, що розділять їх між жителями усіх сіл громади, бо в окупації натерпілися від голоду і знущань російських нелюдів. Вразили їхні розповіді про окупантів, які грабували людей, забирали і харчі, і речі, – каже Геннадій.
Підставили плече кропивницькі волонтери сусіднім херсонцям і після трагічного підриву Каховської ГЕС.
– Це сталося саме на мій день народження — 6 червня.
Я цей день запам’ятав на все життя, бо тоді зовсім забув про іменини, а кинувся організовувати допомогу для евакуації жителів підтоплених районів. Надав транспорт, причеп, човна, щоб врятувати людей, сам поїхав допомагати з евакуацією, – продовжує співрозмовник.
Кіровоградщина – транзитна область, бо з усіх сторін держави їдуть через Кропивницький. Один випадок Геннадію запам’ятався.
– Якось повертався з шестирічним сином у місто і побачив, що на околиці на трасі стоїть колона техніки, ціла військова частина. Запитав хлопців, чи потрібна допомога. У них зламалися одразу автобус, КРАЗ і КАМАЗ.
Цю техніку передали підприємства на потреби військових, але вона вийшла з ладу. Машини притягнули на базу і кілька днів ремонтували. Тоді командир частини дуже дякував за допомогу, – розповідає волонтер і зауважує: в зоні бойових дій машина може прожити 2-3 години. Восени і взимку там потрібні повноприводні машини, щоб могли їхати по бездоріжжю. Техніка, все, що залишається надворі – це розхідний матеріал. Для воїна головне встигнути вскочити в бліндаж, щоб врятувати життя.
Ось нещодавно купив і передав хлопцям Ниву, то вона саме стільки там прослужила – дві години. Проблема ще й у тому, що майже вся техніка, яка зараз задіяна на фронті, колишня російська чи білоруська. Запчастини до неї знайти важко. Якось до мене звернулися допомогти знайти колеса на КАМАЗ, то я зняв зі свого і поставив на їхній. Командир і хлопці були вражені таким вчинком, – розповідає чоловік.
Геннадій Шевченко каже, всю допомогу з батьком надають за власний кошт, ремонтують, купують запчастини, роблять усе, що в їхніх силах. Але ця допомога – один ланцюг: хтось збирає речі, хтось відвозить на фронт, хтось ремонтує машини, щоб військові могли виконувати бойові завдання.
– Інколи мене запитують, чому тебе так багато хто знає, ти що, даєш об’яви на ОЛХ? Так даю об’яви. Хлопці ж також шукають там те, чого потребують. Бачать мої оголошення і телефонують, а я їм не можу продавати, віддаю так. Часто телефоную хлопцям, пишу повідомлення, запитую, як працює автівка.
Інколи буває, що машина зламалася, а приїхати до мене не можуть, то даю поради телефоном. Адже за кермо сіли ті, хто в мирному житті були вчителями, музикантами, а не автослюсарями. Вони просто не знають, як машину ремонтувати. Я професіонал у своїй справі, тому не шкодую свого часу, щоб наближати перемогу разом з нашими захисниками, – каже Геннадій.
Про втому від війни
Для волонтерів джерело енергії – спілкування з хлопцями, знати, що вони живі і здорові. Геннадій Шевченко каже, навіть дати поради телефоном військовим важливо і приємно.
– Батько мій починав у колгоспі. Тоді ж було як, прийшов на роботу, тобі давали найгіршу машину і ти мусив зробити її своїми руками. Батько з 18 років в автомобілі, то і я виріс у кабіні машини. Їздив з ним по всьому колишньому Союзу. Все життя у дорозі, в машині і під машиною. Навчився біля батька. Після школи закінчив КІСМ за спеціальністю автомобіль і автомобільне господарство. З машинами — на “ти”, – розповідає волонтер. – Я допомагав, роблю це і робитиму далі.
Волонтерська взаємодія дає сили нам усім витримати ці важкі часи. Не розумію тих, хто каже, що втомилися від війни. Чим ви втомилися? А ті хлопці, які по пояс у воді в окопах, не втомилися? Тому я не втомлююся допомагати всім, чим можу. Ось зараз хлопцям купую чоботи, щоб могли перевзутися, бо там мокро. Купую і передаю продукти. Буває, що у мене немає чогось, тоді прошу допомогу у інших. Але не всі допомагають військовим безплатно, хочуть отримати прибуток. Війна показала, хто є хто. Багато друзів стали колишніми, але більше знайшов нових надійних.
Геннадій Шевченко переконує усіх, хто має можливість, допомагати військовим. Якщо хлопці матимуть закриті потреби, вони зможуть воювати, якщо матимуть машини, зможуть там пересуватися і виконувати бойові завдання, а головне — евакуювати поранених і рятувати їхні життя. Потрібно допомагати постійно, не втомлюючись. Бо якщо наші воїни там не зможуть стояти, то ворог буде у нас. Треба пробуджувати совість і відповідальність, щоб гуртом здобути перемогу, щоб кожен син, батько, чоловік, які нині боронять Україну, повернулися живими додому. Це не тільки життя наших воїнів, а й наше з вами життя.
– Ми повинні вірити і допомагати нашим захисникам. Вони бачили дуже багато смертей, втратили своїх побратимів. Не втомлюйтеся дякувати воїнам за те, що боронять не тільки нашу країну.
Не можете допомогти грошима, то підтримайте хоча б добрим словом.
Бачите воїнів, підійдіть, подякуйте, підніміть дух, щоб вони знали, за що втратили здоров’я, за що поклали свої життя їхні побратими. Поважайте військових, бо вони боронять нашу країну, а й нашу свободу, – закликає волонтер.
За годину розмови у телефоні Геннадія Шевченка — більше десятка пропущених дзвінків. За кожним – чекають на його допомогу, яку він обов’язково надасть, адже волонтер знає, що життя воїнів дорожче за будь-які гроші.
Любов Попович для Першої електронної газети
Читайте також:
- Після обстрілів і катівень: як переселенці відновлюють життя в Кропивницькому
- Фронтовий щоденник Володимира Смірнова (Частина 4)