На ящику від набоїв, на фоні столітньої бірчанської скрині сидить 16-річна дівчина з калімбою в руках і грає мелодію Щедрика. Її на телефон знімає мама, в очах якої – абсолютне захоплення і підтримка. Це Анна Крапивка, засновниця майстерні машинної вишивки «Krapivochka», і її донька Аріадна, які прийшли до Етнолабораторії «Баба Єлька» виконати шкільне домашнє завдання.
У квітні минулого року вони приїхали до нашого міста з окупованого Мелітополя. І тут навчилися наново дихати на повні груди й планувати життя.
Анна завжди вважала, що живе щасливо. Попри розлучення та інші проблеми – так навчила мама, яка майже 30 років боролася з онко і знала ціну кожного нового дня.
«Але виявилося, що ми були не просто щасливі, а дуже щасливі. І все це вмить якась скотина відібрала», – відповідає вона на моє запитання про її життя до війни.
Скажи «черешня» – зрозуміють «Мелітополь»
А до війни вони з Аріадною жили в Мелітополі – місті, про яке Анна Крапивка може розказувати годинами.
«У ньому немає такої краси, як у Кропивницькому – старовинних будинків, визначних місць, але воно таке сучасне, прогресивне і дуже по-європейськи налаштоване. Коли у 2014 році почалася децентралізація, люди були просто в шоці, як воно так розквітло? Ми жили дружно, разом щоліта святкували Черешневе свято. Чули про таке? Майже десять років поспіль у нас відбувається фестиваль – варять черешневе варення в центрі міста, пригощають морозивом…» – згадує Анна.
Мелітопольську черешню називають неофіційним брендом Мелітополя. З черешнями в Анни, як, мабуть, і в багатьох мелітопольців, пов’язана якась частина життя. Вона ділиться спогадами про черешні свого дитинства, згадуючи про хатинку прабаби Василини, яка пережила і розкуркулення, і Голодомор. На ділянці у 24 сотки прабабуся вирощувала городину і, звісно ж, черешні.
«Червоні, чорні, ранні, пізні… Ми черешні не продавали, самі їх їли. Тато отримував насолоду від догляду за ними, сам обрізував, підбирав сорти, щоб можна було їсти протягом усього літа. Черешня любить наш пісок, наш степ, сонце… Я не знаю таких дворів, де б не росло черешень. Раніше, ще в радянські часи, ягоди возили на продаж у Харків, Москву і Київ і люди з цього жили, наші сади були годівницями міста. Якщо чесно, я в Кропивницькому не змогла їсти черешні в минулому році. Яблука смачні… А черешні – не такі. Не такі солодкі, не такі свіжі, не такі круглі, не такі великі. Не такі, не рідні! У нас навіть знак міста – жовто-блакитна черешня і напис «Мелітополь саме тут». І пам’ятник черешні був, вони, правда, зразу зламали його».
Оці «вони», сказані з такою зневагою, повертають нас обох в сумну реальність. І я запитую в Анни, коли в неї настало розуміння, що залишатися в окупованому росіянами Мелітополі небезпечно для життя.
«Найперше, що хочу сказати: нехай всі знають, мелітопольці не чекали росіян, – каже Анна. – Звісно, «ждуни» є скрізь, але такого, щоб місто масово вітало окупанта – ні! А виїзду передувало півтора місяці життя в окупованому Мелітополі. На початку лютого мене запросили працювати в інтернат вчителем праці. До того десять років я працювала вдома, розвивала свою майстерню машинної вишивки «Krapivochka». З лютого коло мого спілкування розширилося, але все життя на 90% це були вчителі. І всі такі наші, проукраїнські. Від колег я щодня чула страшні історії, кого забрали на підвал, кого в поле вночі вивезли. Було страшно, хотілося вірити, що мине місяць і прийдуть ЗСУ. Але потім у місті почали з’являтися ці машини із zетками, ці прапори… Яких тільки прапорів у нас не було – і радянського союзу, і ДНР, і росії… У доньки почалися панічні атаки, місяць ми просиділи без грошей (бо їх неможливо було зняти з картки) і в страху залишитися голодними. Тоді я зрозуміла бабусю Василину, в якої вдома завжди стояли 10-літрові бутлі з крупами. А вже коли в сусідки – директорки музичної школи – люди з автоматами вибили двері, насильно посадили її в машину і кудись вивезли, я зрозуміла, що треба тікати. Виїхати з Мелітополя на той час коштувало 250 доларів з людини, у мене таких грошей не було. Якось випадково у фейсбуці незнайомі люди допомогли знайти машину по 100 доларів з людини, але сказали «одна сумка і все». Ми заплатили 200 доларів і взяли одну сумку».
– Що ви туди поклали?
– Ох, це було як в тумані. Вже сюди як приїхала, відкриваю сумку і думаю, ну нащо я це взяла? Зубна щітка, доньчин светр… Фотоапарат вивезли, бо донька любить фотографувати. І вивезла жорсткий диск у ліфчику. Тоді й зрозуміла, чому він жорсткий (сміється).
– Якою була дорога?
– З Мелітополя до Запоріжжя, 120 кілометрів, ми їхали 9 годин. Пригадую, у Василівці був величезний блок-пост із кадирівцями. Хлопців наших (водія і його родича) роздягнули до трусів, шукали татуювання азовців. А до нас у машину заглядає морда така і до дівчат: «А че ето ви такіє напряжонние». А я дивлюся на нього і здається, що в нього зараз слина потече. І от я думаю: якщо він зараз полізе, я йому горло перегризу. Пощастило, його хтось покликав… Ми поїхали. Після Василівки – сіра зона. Колону завернули, і ми поїхали полями. Зупинилися біля розбитого села, а ми ж такого не бачили в Мелітополі. Стоїмо 10 хвилин, 20 хвилин, так страшно стало. Я дивлюся з вікна машини, а йдуть якісь хлопці з автоматами. Думаю, ну скільки ж можна… Вони ближче, а Аріна як закричить: «Мамо, у них наші прапорці жовто-блакитні на формі!». Ми як повивалювали всі з машин, Боже! Як побігли їх цілувати й обіймати (Анна витирає сльози – Авт.) і видихнули. У Запоріжжі нас зустріли у волонтерському центрі, нагодували і поселили в садочку.
«Мамо, я буду волонтером!» – «Будеш, доця, будеш»
– У вас був план, куди далі?
-План максимуму був виїхати. А потім уже щось вирішувати. Аріадна точно знала, що хоче волонтерити. Ой, ви знаєте, у мене російськомовна бандерівка росте (ну зараз уже не така й російськомовна). Вона ще в Мелітополі хотіла бути волонтеркою. Арестович десь ляпнув, що треба підривати колію, а ця дитина: «Мамо, я піду підривати». Яке підривати! Он тіток на підвал везуть! Ти дивися, що твориться, в однієї знайомої викрали чоловіка і досі ніхто не знає, де він. Яке може бути волонтерство, як місто в окупації? Але вже у дитячому садочку, де нас прихистили, Аріна почала волонтерити – мила посуд, допомагала в побутових справах. Ми думали, куди їхати… У мене багато друзів, були пропозиції від колеги-вишивальниці поїхати в Кривий Ріг: «Аня, приїжджай, але ж ми в коридорі ночуємо». В доньки були панічні атаки, коридор нам не підходив. Інша подружка запрошувала в Лохвицю, але там у місті якийсь стратегічний об’єкт, теж нам не підійшло. А потім дзвонить дівчина, якої я не знала, просто знайомство з мережі: «Аня, тут в Кіровоградській області є якісь Виски… Приїжджай!» А я тут взагалі ніколи не була. Західну частину України об’їздила, була в Харкові, Одесі. От нам запропонували поїхати у Виску, мовляв, будете там жити в когось на дачі.
– Що ви ще чули про Кіровоградську область?
– Нічого, взагалі. Я знала, що обласний центр – Кропивницький і що у вас тут є вишивальниця. Ну ось ми вже їдемо в потязі, дзвонить знову незнайома жіночка: «Мене звати Алла, мій син вас зустріне, ви переночуєте і тоді будете добиратися до своїх Висок». А потім вона знову передзвонює: «Аня, нащо тобі та Виска? Давай до нас у Кропивницький, у нас таке місто класне, у мене син, а в нього будинок, він там майже не живе. У нас тихо, спокійно. Це краще, ніж село, доньці треба розвиватися…».
Приїхали ми на залізничний вокзал, а в Кропивницькому саме комендантська година. Ми залишилися на вокзалі, аж раптом починається тривога. А ми ж не чули і не знали, що буває тривога і яка вона. Нас швидко заганяють у підвал і в мене починається істерика – справжня істерика, коли я не знаю, що робити. Що я зробила? Куди вивезла дитину? Це я її так врятувала? Аж раптом підходить до мене хлопець років 25-30, п’яний як чіп, і запитує, чого я плачу. «Так і так, ми виїхали з окупації, я думала, що врятувала дитину, а тут тривога». Він ледве ворушить язиком, дивиться на мене і каже: «Заспокойся, у нас тут купол, нас Бог охороняє. А тривога це по всій країні, то так треба». І знаєте, це подіяло на мене. Тривога закінчилася, ми пішли у зал, він сів поряд із нами, приніс кави з автомата. Уявіть, сидів п’яний хлопець і тітку заспокоював. А п’яний був, бо в нього дядько загинув на війні і він їхав його забирати…
Ми дочекалися ранку, викликали таксі і біля нового нашого дому нас зустрів Андрій. У його будинку разом із ним ми й прожили до листопада, аж поки його не мобілізували. Пам’ятаю, як на третій день нашого приїзду він приходить з роботи, відкриває холодильник, і я чую: «Бооже, відколи я купив цей холодильник, він не був таким повним!». А в мене ж залишився страх із часів окупації, що не буде чого їсти.
З ним і його мамою ми стали сім’єю. Хлопцеві 32 роки, для Аріни він став як старший брат. Грошей з нас не брав, але я всовувала: «Андрюша, ти що, мільйонер чи що?». Жодного разу ми не посварилися. Тепер наш Андрій у ЗСУ, і ми його дуже чекаємо…
Мене кликали в Німеччину, Польщу, Чехію, Норвегію, а дехто навіть звинувачував, що я за матір, що наражаю дитину на небезпеку. А мала мені сказала через днів 10, коли ми вже й до тривог трохи звикли, і в підвалі посиділи, що нікуди з Кропивницького не поїде, тільки додому, в Мелітополь.
– Розкажіть про свою «Кrapivochky». Крапивка – це ваше реальне прізвище?
– Так, це моє ріднесеньке прізвище. До речі, коли приїхали в Кропивницький і пішли в ЦНАП реєструватися, я, заповнюючи документи, зрозуміла, що приїхала у Кропивницький із «підходящим» для міста прізвищем. На різних форумах майстринь я підписувалася Крапивочка, мене так у школі називали, в інституті. Коли мої роботи почали купувати і замовляти, я зрозуміла, що гугл знає мене як Крапивочка. Вирішила так і назвати свій бренд вишитого одягу та аксесуарів.
– Привезли з собою машинку?
– Ні-і-і, все залишилося там! Вже тут назбирала грошей і купила собі просто швейну. Зараз в основному шию сумки і ремонтую одяг. Платять «переселенчеські» – дві тисячі мені і три тисячі доньці. Ремонтую одяг – з переселенців грошей не беру. Плюс сумки. Остання – з мелітопольськими черешнями виконана у техніці килимової вишивки.
– У Кропивницькому ви досить активна, бачила вас на показі мод, на різних тренінгах. Такою були і в Мелітополі?
– Я й сама думала над цим, бо не була раніше такою. Коли сюди приїхала, то для себе вирішила, що доньці потрібна психічно здорова мама. Нам не було часу скиглити: Аріна на другий день у Кропивницькому вже пакувала сухарики з волонтерами. Знайшли роботу, працювали в готелі покоївками, потім пішли в 13 школу до волонтерів, до Олени Горобець і її «Вулика» шити одяг для військових.
Трохи стишити темп «допомогла» така історія: я зламала ногу, заплутавшись у власних штанях. Мабуть, таким чином Всесвіт мені сказав «Аня, зупинися» і видав премію Дарвіна. Лікарня, операція, залізо. У мене з’явився час для переосмислення життя, і мене «накрило» аж до Нового року. Я нічого не хотіла, закинула сумочки і вишивку, просто не могла нічого робити.
Зараз Аріадна навчається онлайн у своїй мелітопольській школі (якщо точно, то в Мелітопольському ліцеї-інтернаті для обдарованої молоді сільської місцевості). Мрія стати волонтером збулася: зараз вона проходить навчання в проєкті «Волонтер плюс». Нещодавно Анна і Аріадна взяли участь у проєкті з ресайклингу (пошиття одягу із вживаних речей) і на показі її помітили представники модельного агентства «Рімо». А ще Аріадна пішла вчитися грати на барабанах…
«Ми купили в секонді три пари туфлів на підборах і Аріна погодилася спробувати», – із захватом розповідає Анна про можливу модельну кар’єру доньки. А потім додає: «Ви не уявляєте, яка моя дитина сильна, навіть не усвідомлює цього. У мене немає нікого, крім неї – ні батьків живих, ні братів-сестер. Мені не було з ким радитися, навішувати свої проблеми, і виявилося, що моя мудра дитина стала для мене опорою. А я – для неї…»
Я купую в Анни сумочку з черешнями. Погоджуюся, що наші, кропивницькі черешні – не такі. Ставлю в плани на майбутнє поїхати колись у європейський Мелітополь, заблукати в черешневому саду і прийти в гості до мелітопольської Крапивочки, для якої Кропивницький колись став другим домом.
Нагадаємо, Римма Зюбіна: Ми розкажемо зі сцени, що Херсон – це Україна, незламна і вірна.
Читайте також: «Дорослі чоловіки бігли назустріч аби поцілувати руки»,- воїн з Кропивницького, який звільняв Херсонщину