Кропивницьку журналістку Олену Скочко знаю досить давно, і не лише з професійного боку – нас поєднують роки товаришування. Проте новина, що вона пішла у військкомат і добровільно мобілізувалася, стала справжньою несподіванкою.
Не те, щоб я дуже здивувалася: Олена – щира патріотка і націоналістка, волонтерка з перших днів війни, незмінна членкиня ВО «Свобода», і її вчинок цілком логічний з огляду на події, що відбуваються у нашій державі. Однак дізнатися про мотиви цього вчинку, як проходить служба, чи не сумує за журналістикою, закортіло з перших уст і поділитися з читачами Першої електронної газети. Можливо, досвід Олени стане комусь у нагоді.
Кардинально змінювати професію для Олени вже не вперше. Пропрацювавши кілька років у школі після педуніверситету, дівчина вирішила спробувати себе в журналістиці. Робота у видавництві «Аргос», потім у редакції «Першої міської газети» та сайту «Ранкове місто» виявилась цікавою і насиченою, розкрила її творчі здібності. Однак в останні роки через пандемію коронавірусу Covid-19 припинило своє існування друковане видання «Перша міська газета», сайт «Ранкове місто» був змушений перевести працівників у неофіційний режим роботи. Війна ще більше поглибила кризу в журналістській сфері.
«Я розуміла, що треба щось міняти, і давно підшукувала іншу роботу. Дізналася, що до нас переїхав Маріупольський шпиталь, котрий має потребу в санітарках. Оскільки цей заклад є військовою частиною, то відповідно і працюють там виключно військові.
Ось так я потрапила у військкомат, де отримала військовий квиток. Тепер маю звання солдат і спеціальність молодша медична сестра, хоча насправді я звичайна санітарка», – розповідає Олена.
На запитання, що вона знає про заклад, в якому нині працює, жінка відповіла:
«Розкажу, що знаю від своїх колег. Більшість з них працювали в цьому шпиталі ще до великої війни, всі військові. Коли почалися бойові дії, заклад приймав поранених. Колега Євген розповідав, що привозили цілими машинами загиблих і поранених, і він змушений був відшукувати серед трупів живих людей.
Потім шпиталь розбомбили і люди евакуювалися, хоча дехто з персоналу залишився з пораненими в Азовсталі, потрапили в полон, пройшли страхіття тюрми в Оленівці. До речі, ще багато медиків-маріупольців залишаються в полоні.
Багато горя зазнали люди, наприклад, колега Наталя під час бомбардування втратила внучку. Проте всі вірять в Перемогу і мріють повернутися додому. Нині Маріупольський шпиталь працює в Кропивницькому, приймає поранених».
Цікавлюся, хто є пацієнтами вашого шпиталю. Олена пояснює, заклад не першої лінії, тому привозять військових вже після Дніпра, інших великих міст, де поранені отримують першу допомогу. А сюди хлопці приїжджають для розподілення в інші лікувальні заклади, зважаючи на стан здоров’я. Проводяться планові операції, післяопераційна реабілітація.
На запитання, чи має шпиталь якісь потреби, Олена відповідає:
«Звичайно, бійці приїздять і не всі мають найнеобхідніші речі, спідню білизну, наприклад. Допомагають волонтери.
Я сама кидала клич у соцмережах про допомогу. Накидали грошей, купила домашні капці хлопцям, подушки, видаємо тепер за списком. Вдячна кожному за допомогу. Маємо потреби в новій постільний білизні, теж буде можливість, закупимо.
Не вистачає пристосованого спеціального транспорту, перевозити лежачих хворих звичайним автобусом – незручно і неправильно».
В чому полягає робота молодшої медичної сестри?
«Основне завдання – піклуватися про хворих, дбати про затишок у лікарняних палатах. Підготувати людину до операції, транспортувати хворих, прибирати палати, вбиральні, службові приміщення, виносити сміття. Для лежачих приносити їжу, допомагати хворим переїжджати – гора різної некваліфікованої, проте важливої роботи, що вимагає фізичного навантаження.
Доводилося звикати і втягуватися. Це мене вже не лякає. Набагато важче інше – бачити молодих скалічених хлопців або сивочолих військових, яким онуків няньчити, а не воювати.
В такі хвилини сльози навертаються і думаю: «За що це нам? Чому так дорого ми платимо за свою свободу?» До людського горя і болю неможливо звикнути», – ділиться жінка.
А ще Олена весь час намагається якось розрадити хворих де добрим словом, де вдалим жартом.
«Приємно бачити, як воїни посміхаються, коли я заходжу в палату. Мабуть, це найцінніше в тому, що я роблю.
А пожартувати хлопці і самі люблять, почуття гумору не зраджує їм у найскладніших ситуаціях.
Кажу нещодавно їм, ходімо на концерт, у шпиталь приїхали самодіяльні колективи підтримати ваш бойовий дух. А хлопці у відповідь: «А стриптиз буде?».
Незважаючи на те, що працює Олена в рідному місті, її попередили про можливі тривалі відрядження, вона має бути завжди готова до них. Жінка мобілізована до кінця війни, і де буде потрібна, туди і має їхати, особисті проблеми нікого не цікавлять.
На моє запитання, чи не сумує вона за журналістським життя, відповіла, що не втрачає зв’язок з колегами по перу і, якщо відбуваються якісь цікаві події в шпиталю, обов’язково висвітлює їх у соцмережах і на сторінках сайту «Ранкове місто». Своє творче єство Олена всіляко підтримує, адже війна – то не назавжди, прийде час і її таланти ще знадобляться державі.
Читайте також: “Ми як дві сторони однієї медалі” – лист вдячності від воїнів волонтерам
Олена ЦЮЦЮРА.
Фото із фесбук-сторінки Олени Скочко