«Та все буде гаразд, яка війна! Ми їх порвемо!» – так у перші години вторгнення Сергій Н. із Каховки відповідав на прохання дружини і дітей виїжджати з міста. За кілька днів він і його родина зрозуміли – Каховка окупована росіянами, це реальна війна. Згодом було рішення про самооборону, спільне патрулювання вулиць, пошуки їжі, зважування перспектив і рішення таки виїжджати з рідного міста.
Як Сергій з донькою пробирався через блокпости із українським прапором, ризикуючи бути розстріляним, – в інтерв’ю «Новій газеті».
«Я весь час думав, що це страшний сон»
– Мабуть, стандартне запитання, яке чув кожен із нас, але… Як ви зустріли війну?
– Це був ранок, як і в усіх. О 5-ій годині мені подзвонила сестра, вона була дуже перелякана і кричала в трубку: «Почалася війна!». Незважаючи на це, я зібрався і пішов на роботу. Всі мої колеги так само прийшли на роботу – стояли «в телефонах», читали новини. До останнього я не міг повірити, що це відбулося. Мама, дружина, діти раз-по-раз телефонували мені: «Папа, їдь додому, нам страшно». А я такий: «Та все буде гаразд, яка війна? Та ми їх порвемо!». І так ми протрималися на роботі кілька годин. Пізніше я подзвонив своїм знайомим, які в той день були на шляху з Чаплинки, вони мені підтвердили, що Херсонщину саме в ці секунди окуповують – об 11-ій годині в Чаплинку вже заїхала російська техніка. Пообіді в мережі з’явилося відео, де було видно, як на шлюзі Каховської ГЕС підняли російський прапор. Це було о 12.25… Ми вирішили йти з роботи додому. Йшли мовчки, намагаючись зібратися з думками.
– Як зреагувала Каховка на те, що відбувається в перший день окупації?
– На шляху з роботи додому я зайшов в АТБ і купив кілограм гречки та серветки – стандартна покупка, не пов’язана з війною. Вдома був якийсь запас їжі, але, звісно ж, ми не готувалися до окупації. По новинах передали, що ГЕС відбили наші, але це було не так… Хоча й насправді бій був, наші намагалися, але ні… Росіян було дуже багато, під їхніми колесами горів асфальт… У саму Каховку військова техніка не зайшла, але зайшла в Нову Каховку і Таврійськ. Місто притихло. 25 лютого ми просто сиділи вдома, всі чогось очікували. 26 лютого я сів на велосипед і поїхав дивитися, що насправді відбувається навколо міста. Мені треба було це побачити на власні очі, бо я думав весь час, що це страшний сон. Заїхав на головну споруду Північнокримського каналу – там уже висів російський прапор. Доїхавши до Таврійська, побачив російських військових на броньованій техніці. Поки стояв, назустріч мені поїхала колона – Урал, бензовоз, БТР… Я стояв і думав, що мені робити. Буду тікати – почнуть стріляти. Намагався зазирнути їм в очі, мріяв убити поглядом, спонукати одуматися, але не вдалося, вони на мене не дивилися. Зверху на БТРі сидів кулеметник, і він навіть не навів на мене кулемет…
Так я побачив, що почалася війна.
Наступного дня ми з друзями почали думати якось захищати місто. Зараз уже всі знають, принаймні у нас, що за кілька днів до вторгнення усі силові органи виїхали з Каховки – поліція, СБУ, прокуратура, військові… Я не можу оцінювати цей факт, чому вони так зробили, але точно знаю, що місто лишилося без силовиків. Попри це лютий-березень у нас минув відносно тихо. В місті орків не було, ми самі патрулювали вулиці, самі забезпечували порядок. Міський голова був на місці, влада виходила в прямий ефір, збиралася. Ми організовували мирні мітинги. Перший був 6 березня, тоді 13, 27 березня. Багато людей радили нам не виходити, не нариватися, але ми не могли ніяк не реагувати.
Спочатку в магазинах їжа ще була кілька днів, потім усе вигребли, почалося полювання за продуктами. Базар не працював, купити можна було тільки хліб і молоко. Ціни дуже не піднімали, але черги були великі, хліба не всім вистачало.
До розмови приєднується донька Сергія Анна – вона згадує, що наприкінці березня в Каховці почали викрадати людей: тих, хто служив, або колишніх поліцейських, активістів, які виступали проти русского міра. Вони шукали АТОвців, викрали місцевого журналіста, «на підвал» забирали навіть чорних археологів.
«1 квітня в нас був мітинг, тоді вже він не був мирним – орки почали стріляти у повітря і розкидати газові гранати. Мої батьки пішли на мітинг, з балкона я чула вибухи і бачила, як люди кричали, біжучи між багатоповерхівками. У моєї знайомої тато – українськи військовий. У той день вона була сама вдома, біля воріт зупинився БТР і Урал, у будинок зайшло кілька окупантів, забрали телефони, ноутбуки, машину… Потім вона розповіла, що її батька декілька тижнів тримали в полоні, а її спочатку забрали, а потім кинули десь на дорозі за кілометр від міста», – розповідає Анна.
«Нас могли розстріляти на місці»
– Коли ви вирішили, що треба виїжджати?
– Ми почали про це думати і збирати речі у перші ж дні. До останнього сподівалися, що мине тиждень-два і щось налагодиться. Чекали, що ось-ось прийдуть наші, а раптом у нас є схрони зі зброєю, якісь таємні загони, які зможуть вигнати окупантів з Каховки…
Все сталося не так, як гадалося. Орки час від часу заїжджали в місто, але поводилися дивно, ночами просто стояли на перехрестях… Інколи вони були п’яні, у цьому стані вони розстріляли кілька машин. З 1 травня керівником міста призначили місцевого гауляйтера. Це наш місцевий депутат, який колись балотувався на міського голову…
Було страшно. Ми наслухалися чуток, але в кожного була власна історія евакуації. Я не знав, як правильно варто готуватися, але знав, що мені треба вивезти доньку, яка закінчила школу і мала вступати до університету. Спочатку люди виїжджали через Снігурівку, тоді через Давидів Брід. Це не зелені коридори, узгоджені з владою, ніхто не гарантував, що ти доїдеш живим. Врешті, ми виїхали через Василівку Запорізької області.
До Василівки ми проїхали 8-9 блокпостів, машини ділили на колони по 10 штук. Ми були сьомі в десятці, а скільки було десятків – невідомо. Коли ми стали в цій черзі, я пішов розпитувати людей, які тут правила. Поки ходив, дізнався, що ми в черзі 157-мі. За день до нашого приїзду випустили тільки 50 машин, тому багато машин залишилися стояти в черзі з учора. Люди ночували просто на дорозі, в посадці, хто близько жив – поверталися додому. Можна було повернутися у Василівку, але треба було залишати на блокпосту паспорти. Машини починали випускати з 5 години вечора до пів на восьму. Все залежало від рішення тих, хто стояв на блокпосту (там були і буряти, і кадирівці, і росіяни). Удень ми гуляли вздовж колони і по посадці шукали шовковицю. Першого дня нам не вдалося проїхати, черга почала рухатися аж наступного дня о 17.15. На кожному блокпосту перевіряли документи, заглядали в салон, гортали галерею, читали месенджери… Запам’яталося, як ми їхали і на дорозі лежали міни без позначок, з асфальту стирчали рештки ракет. Це все треба було обережно об’їхати, щоб не підірватися… Але був ще один момент, через який ми дуже хвилювалися – це український прапор, який ми провезли з собою.
Історію з прапором просить розповісти Анна.
«Я планувала, що візьму прапор з собою, як ми будемо вибиратися з окупації. Заховала його в машині, і от ми вже пройшли всі блокпости, їдемо в сірій зоні, і тато дає мені селфі-палку, мовляв, давай вдягнемо на палицю і висунемо з вікна наш прапор. Ми думали, що далі вже не буде російських блокпостів і попереду стоятимуть наші, але 100% упевненості не було. І от виїжджаємо з розбитого села (все навколо розбомблене і спалене), я сиджу з палицею і прив’язаним до неї прапором і бачу блокпост, але без жодних розпізнавальних знаків. Наші чи ні? Ніхто не знав. Я намагалася розгледіти шеврони, наче б мали бути наші… Це було найстрашніше. Якби це були не наші військові, нас би розстріляли на місці. Я думала, що все, це вже фінал. За кілька хвилин ми побачили, що це українські військові. Тато спитав: «Наші?» – «Наші!» – «Аня, діставай прапор!».
– Як ви почувалися?
Сергій: Не знаю, як описати ці емоції… Різких змін в настрої не було. Важка була дорога і важко було усвідомити, що ми на території вільної України. Деякий час треба було звикнути, що на дорогах їздить наша техніка. Ми багато надивилися і треба було перелаштуватися.
Анна: У мене відлягло. За кілька місяців перебування в окупації ми відчували себе, ніби звірі в клітці. До війни ми жили вільно, але цього не усвідомлювали. За кілька місяців з’явилося відчуття, що ти забув, як було до цього. Тут приїхав і відчув, що ти ніби тварина, яку випустили з цирку на волю.
– Ви вірите в Перемогу?
– Звісно! Ми віримо в Збройні сили України.
Нещодавно в Херсоні підірвали машину колаборантки. Партизани постійно працюють, я не знаю, як ці всі зрадники далі планують жити. Я впевнений, що русня і сама їх прибере. А ми повернемося у вільну українську Каховку.
Це лише питання часу.
Інна Тільнова, Нова Газета.
Фото з соцмереж