Повномасштабне вторгнення в Україну російської орди відновило потужний волонтерський рух. Зараз важко знайти людину, яка б не допомагала захисту грішми, продуктами, робочими руками.
В одному з волонтерських центрів у Кропивницькому робота кипить ледь не цілодобово. У кімнаті, де збирають фасують та пакують для передачі на фронт продукти, спорядження тощо, важко протиснутися між коробками й людьми. Усе це за день-два вирушить на «передок». Доставка на фронт – чи не найважливіша складова волонтерської логістики. От ми й вирішили поспілкуватися із водіями, які кують Перемогу реально ризикуючи життям.
Володя й Дмитро – професійні водії. Вони з тих, хто возить вантажі для української аврмії ще з 2014 року. Перший – вже пенсіонер, другий – значно молодший, що зовсім не заважає їхній щирій дружбі. Їхній нинішній основний маршрут – Кропивницький – Донбас. Чоловіки нехочуть називати своїх прізвищ, про це просить і керівниця волонтерської групи. Хоча я згодом розумію, що вони не хвилюються за свою безпеку, а просто не хочуть, щоб їх вважали якимись героями і хвальками. Так само із фото – краще без них, каже вона. Роблю лише один кадр: камуфльованої куртки Дмитра із шевроном «Укроп».
– Ми не офіційні волонтери, – зізнається Дмитро. – Тоді (має на увазі 2014-ий) це було непотрібно.
– Нас через це інколи називають привидами, – додає Володимир. –Там нас більше знають, ніж вдома.
– Ми й не вважаємо себе волонтерами, – продовжує Діма. – Ми все-таки перевізники. Волонтерами вважаю тих, хто збирає допомогу. У волонтери нас записали, щоб нам поменше ставили питань на блок-постах. Вова пройшов і Іловайськ, і Дебальцеве. Ось нещодавно двохсотих возив…
– Зателефонували о пів на дванадцяту ночі – треба забрати двох загиблих. Сів – і поїхав, – каже Володя.
Обоє чоловіків у попередні роки, після 2015 року, вантажі на Донбас доставляли час від часу, не кидаючи основної роботи. Зараз же, з початком повномасштабної фази війни, її довелося кинути.
За кермом постійно. Учора обоє повернулися із дороги: Володя – з Курахового, Дмитро – з-під Румунії, віз гуманітарну допомогу.
– Сьогодні відпочиваємо – завтра знову в дорогу, – на Донеччину й Луганщину, – говорить Діма.
– Яка ситуація на дорогах, блок-постах?
– Якщо їдемо двома трьома машинами, а Дімка попереду, то пускають без черги, – відповідає Володимир.
– Зараз легше із заторами, адже потік біженців ослаб, – додає Дмитро. – А на постах по-різному буває. Більшість ставляться нормально – розуміють, підтримують, пускають без черги. Є і такі, що перевіряють, тому затримуємося. Та ми їх не засуджуємо – є псевдоволонтери, які творять чудеса.
– Зрештою, нас уже знають, впізнають, – каже його товариш. – Приїздимо в Покровськ – стоять сумські, яких не виводять на ротацію уже пів року, бо почалася ця війна. Побачили наші машини – самі махають, «Проїжджайте!». Питають якось: «То ти вже на пенсії?». Так, мені 65, але я їжджу, бо там діти (має на увазі молодший від його вік багатьох захисників). Ось два тижні тому приїхали в 57-му. Хлопчина один підходить до Діми, каже, що той його батька знає, дає 400 гривень, просить купити тапки. Які гроші?! Дівчата назбирали, передали… А сьогодні його ховають в Долинській. Прикрив собою трьох бійців, які відходили. 20 років хлопцю, це ж стільки духу в нього було!
Водіям досі трапляються вояки, які пам’ятають їх ще по 14-му року. Ось недавно Володя бачився із солдатом, якому віддав своє взуття, поїхавши додому в його благеньких черевиках. Діма підтверджує, що в ті часи доводилося просто не місці роззуватися, повертаючись додому босими у буквальному сенсі.
– Он під Харковом на заправці – «О, це знову ви, босі!», – згадує пенсіонер. – Я тоді був босий, а дівчата мені каву в машину приносили.
– А то було під Лисичанськом, вже холодно було, – пригадує і свою історію Дмитро. – Пацанчик стоїть, берці геть потріскалися, шкарпетки виглядають. «Розмір?» – питаю. Знімаю свої – вони йому завеликі. Дістаю із буса в’язані волонтерські шкарпетки. Одягає їх і каже: «Тепер зима буде тепла». Аж до сліз… Отаке бувало. І босі поверталися, і в капцях, і кросівки шукали…
– Початок війни, Донбас – був важчим, – вважає Володимир. – Зараз інша, не така, як у 14-му. Іноді вночі наші не бачать цілі, стріляють на упередження. Тому можуть по нас поцілити. Вночі нас не пускають їхати.
– Часто потрапляли під обстріл?
– Ось недавно, і тижнем тому під Лисичанськом було, – відповідає Діма.
– Я позавчора потрапив, – говорить Володя, – їду, а отак, де дев’ятиповерхівка (показує на сусідню будівлю метрів за сто), гради падають. Музику – на всю гучність, і – по газах. Менше сотки йти не можна.
– Раніше в нас команда була одна, але у Вови – свій напарник, у мене – свій, – пояснює Дмитро. – Оскільки мій зараз перебуває в теробороні, вовин – теж при справі, то ми зараз удвох на своїх бусиках мотаємося. Важливо знати людину, яка поруч, якщо вона пройшла і обстріли, і не одну тисячу кілометрів пліч-о-пліч, то є довіра. А це – головне.
– Так, бо щоб навіть коли до сєпарів потрапимо, важливо відчувати, що тебе не кинуть, – додає Володя. – А таке бувало: ось-ось не доїхали – так підказали дорогу, доїжджаємо до багатоповерхівки – а там їхній прапор. В розворот – і гайда на всіх парах!
– Тож машину вже не жалієш, – говорить Діма, – у таких ситуаціях думати про таке не вдається. Окрема дяка дівчатам (волонтеркам – Ред.) – автомобілі ремонтуємо. Вони дають гроші. Простою практично не буває.
– Як ваші сім’ї все це переживають?
– Я неодружений, мамі 81 рік, – зазначає молодший водій. – Вона вже вивчила мої графіки й відстані, що важко буває її переконати, що я в безпечній зоні. Якось у розмові по телефону їй почулося, що я їду в Маріуполь. Це, звісно, було жорстко…
– Стараємося не розповідати, – доповнює старший. – Моя, коли приїжджаю о другій-третій ночі, насипає їсти і каже, щоб це востаннє було. Наступного дня телефонують, що треба їхати, – все кидаю й рушаю знову. А як інакше?
– За вашою оцінкою зараз наша армія краще забезпечена, ніж у 2014 році?
– Зважаючи що мати на увазі, – відказує Дмитро. – Важко із тактичним спорядженням. Бракує бронежилетів, розгрузок, наколінників, окулярів…
– Приладів нічого бачення, тепловізорів, дронів, – доповнює перелік Володя.
– Сподіваємося, що завдяки відміні ввізного мита на тактичні речі з першого квітня ситуація поліпшиться, – висловлює надію Діма.
Чоловікам доводиться займатися й логістикою на місці, адже потреби конкретного підрозділу змінюються досить швидко.
– Минулого тижня тут просили цукор, приміром, а його в них вдосталь, немає картоплі, – пояснює Дмитро. – Беремо цукор для інших точок, вивантажуємо картоплю, їдемо далі.
Він вважає свою роботу «компенсацією» за те, що сам не на лінію вогню. Дмитро – призовного віку, але у військкоматі йому дали «броню» – «Ти нам більше корисний у такій ролі». І це логічно, адже якщо замість цих досвідчених взяти новачків, то справу можна просто поховати, вважає керівниця волонтерського центру.
– Ми за цей час вже навіть об’їзні шляхи вивчили, нас не пропускали наші блок-пости, а ми все одно добиралися куди треба, – зауважує Діма. – По замінованих полях і так далі…
Бувало, що ми поверталися через пост назад, а наші хлопці, які нас не пропускали були ошелешені («там же міни, стріляють!»). Скажу так: якщо такі ситуації траплялися у 2015-2016 роках, то коли дізнавалися, що ми з Кіровограда, нас пускали зі словами «ці дурні все одно по мінних поля проїдуть»…
Гадаю, ці і тисячі інших водіїв-волонтерів – герої не менші, ніж ті, що боронять Україну зі зброєю в руках. А щодо їхніх прізвищ, то їх ми дізнаємося і гідно вшануємо після Перемоги.
Ігор Крушеницький, “Нова газета”
Читайте також: Я скачала собі на телефон мамину «Тривогу». Історія врятованих з Охтирки