Іра обіймає мене на ґанку однієї зі шкіл нашої області. Наша перша зустріч відбулася кілька днів тому. У віконечку видачі їжі шкільної їдальні мене зачепили небесно-сині, дуже втомлені очі, червоні від холоду руки й слова «Луганськ», «град», «дитина». Пізніше вона поставить мені одну єдину умову. Не робити фото чи відео.Чотирирічний син Іри залишився в Луганську. Його не змогли вивезти й чекають слушного моменту. Ось що вона розповідає.
У мене зникла купа знайомих
«До червня 2014 року все було спокійно. Тоді я ще жила у Свердловці, це приблизно 60-80 км від самого Луганська. В липні нам перестали платити допомогу, шахтарям зарплати, в кінці липня в нас почали працювати гради й почали заходити не регулярні російські війська, а донські козаки. Над містом по суті велися бої. Коли зайшли козаки, ввели комендантський час»
Іра поправляє волосся, дивиться кудись в небо й продовжує розповідь.
«Все, що тоді відбувалося, нагадало мені Чечню чи Югославію. Люди, у тому числі мої ж друзі, зникали безвісти, деяких забирала комендатура, водночас відбираючи будинки, квартири, машини. Так тривало півтора року. На вулицю було страшно вийти, місцева влада не могла нормально функціонувати. На той момент ще не було так званої ЛНРії, це було не зрозуміло що. Через півтора року приїхали російські ФСБ, козаків не стало. Росіяни створили «ЛНР». Почали встановлювати свою банківську систему, вводити рубль. Телебачення транслювало повністю російську пропаганду”
Фото: Олексій Гайнов
Дуже важко вдруге втрачати дім
“До 2016 року ми з чоловіком жили у Свердловці, виїхали звідти вже тоді, як там перестали йти бої і утворилася «ЛНРія» зі своїми законами та своїми порядками. Спочатку я виїхала в Новопсков – це теж Луганська область, але вона була до теперішніх подій українською територією. У 2017-му в нас народився син, ми взяли під заставу дім… Хто ж знав, що колись ми вдруге його втратимо! Знайшли роботу: я працювала в санаторії, чоловік – будівельником.
У лютому ми збиралися їхати на заробітки до Києва, тому відвезли сина до бабусі. Через тиждень почалась велика війна. Зараз ми не можемо забрати сина від бабусі, бо чоловіка можуть мобілізувати ЛНРівці, мені теж немає туди ні входу, ні виходу. Ми намагаємося шукати варіанти, але навіть юрист мені каже про те, що зараз треба тільки чекати. Якщо й вийде потрапити на окуповану територію, то це 50 на 50, що вдасться залишитися живими…»
При згадці про сина голос Іри трохи сідає. Прошу її розповісти, як вона дізналася про початок повномасштабного вторгнення та як їм з чоловіком вдалося евакуюватися. Вона тихо питає, чи можна курити й чи я не проти того. В нашій півторагодинній розмові буде багато нікотину.
Ми почули гради й зрозуміли, що нічого хорошого вже не буде
“24 числа ми з чоловіком вирішили сходити до магазину, відійшли на два метри від дому і я почула як працюють гради. Ми це вже проходили у 2014-15 році, тож зрозуміли, що це нічим хорошим не закінчиться. Почали збирати речі. На той момент гради працювали в районі Старобільська, це кілометрів 30-40 від нас, але було дуже чутно”
Місцева комендатура не дала дозволу на виїзд, попередила, що якщо поїдуть без дозволу, то машину чи автобус розстріляють.
“Нам вдалося виїхати з Новопскова 25 лютого, а 27 чи 28 він вже був окупованим. Голова нашого населеного пункту евакуювався ще 24 числа о дев’ятій годині ранку. У Фейсбуці я наткнулася на його відео про те, що виявляється, у нас повномасштабна війна й на годину дня була запланована евакуація. Евакуація не пройшла успішно, бо, за його словами, не було охочих. Але, знаєте, це було так зроблено, що навіть якби були охочі, то вони не змогли б звідти евакуюватися. Я вважаю, це зрада. Не знаю, як він міг покинути мирне поселення без поліції, без влади, без нічого й нікого.
Я знайшла в інтернеті групу «Восток SOS», наступного дня нам надали шкільний автобус з водієм, разом з нами назбиралося ще 15 людей, готових на евакуацію. О дванадцятій годині ми виїхали на Лисичанськ. Згодом мав бути ще один евакуаційний автобус, але його вже не випустили. Місцева комендатура попередила, що якщо поїдуть без дозволу, то транспорт розстріляють”
«Восток SOS». Основні контакти із загальних питань: (068) 220 43 37, (095) 397 98 48, (093) 923 14 86.
*неурядова організація, яка надає допомогу внутрішньо переміщеним людям.
Фото: Олексій Гайнов
Три тижні ми жили на підлозі, а потім поїхали до вас
“Із Новопскова ми дісталися до Лисичанська, там день лежали під бомбардуваннями. Потім з Лисичанська поїхали на поїзді до Львова. У Львові ми жили в прихистку, це було офісне приміщення, здається, Центр мистецтва та культури. На всіх трьох поверхах будівлі хтось жив. Чоловіків принципово довше трьох діб ніде не селять без реєстрації у військкоматі та не годують. За квартиру чи дім вимагають щонайменше 350-600 доларів з передоплатою за 2 місяці. Але ще не факт, що тебе не кинуть. У львівській групі випадково наткнулися на пост про ваше місто й про те, що тут можна поселитися довгостроково. Три тижні ми жили на підлозі, а потім поїхали до вас»
Нашу розмову перебиває гул сирени. Мене машинально пересмикує, очі починають шукати місце, яке б могло стати для нас укриттям. Іра ж продовжує розмову, на моє запитання, чи боїться вона сирен, втомлено посміхається й відповідає, що давно не лякається сигналу тривоги, а більше реагує на гради чи постріли.
Я відчула, як по моїй спині полилося щось гаряче
«Я пам’ятаю, ми їхали з Луганська з 13 на 14 червня. Тоді якраз бомбили Луганський аеропорт. Скрізь стояли блокпости. Не доїжджаючи до сорочинського посту, по нашій машині почали стріляти. Я не знаю хто, чи донські козаки, чи місцеві ополченці. Те, що мене поранили, я зрозуміла далеко не відразу. В машині їхало ще 5 людей разом з водієм. Я вийшла покурити, і в момент коли я вперше затягнулась сигаретою в мене ввійшла куля. Перша думка була про те, що якийсь ідіот мені петарду в сигарету вставив. Почула ляск, болю різкого не було, стало важко дихати. Потім я відчула, що по моїй спині полилось щось гаряче. На мене почали кричати, щоб я не рухалася, бо в мене вся спина була в крові. Ми доїхали до поста, викликали швидку. Мене відвезли в травмпункт, де мене прооперували. Як виявилось, куля влучила під ліву лопатку, лікар сказав, що я в сорочці народилася. Серце не зачепило, але в хребті нерви постраждали»
Запитую те, що мучило саму вже декілька тижнів. Це питання часто виринає в соціальних мережах, а з часом почало виринати в моїй голові.
– А де ви були ці вісім років?
«Є ті, які й справді дуже злі на Україну за те, що вона змирилася з тим, що шматок її землі відірвали. Справді, є такі. Це люди з дуже промитими мізками. Я особисто ні до кого ніякої агресії не відчуваю, й такі питання нікому не ставлю. Ніхто з мирного населення України не має відчувати вину за щось»
Іра підводить на мене очі, ловлю на собі погляд, повний розуміння.
«Я розумію, що молодь не дуже розуміє політичний підтекст того, що відбувалося й відбувається. Шукати винного в цьому… Ніхто його вже не знайде. І я не хочу шукати. Я не хочу цю фразу асоціювати з собою. Я вдячна за те, що мені дали шість років аби пожити спокійно, без градів, без стрільби, що моя дитина прожила 4 роки без атак з повітря. Я цьому рада”
Я іноді задумуюсь над тим, чи казати звідки я
«Колись боліло двом областям, зараз болить всій Україні. Люди бачать, як помирають діти, як помирає мирне населення, це все ми пройшли у 2014-15 році. Може це буде жорстоко сказано, але зараз вся Україна дуже зла на ці дві області, я іноді задумуюсь над тим, чи казати звідки я, чи ні.
Всі вважають, що люди з Луганська винні в тому, що зараз відбувається. Я не знаю, чи правильно звинувачувати Луганську область в цьому. Правда, не знаю. Люди, які тоді підтримали вторгнення росії, вже навіть не в ЛНРії знаходяться, вони вже давним-давно живуть десь за кордоном, або в тій же росії. Зараз на території Луганської області залишилися люди, яким немає куди їхати, яким немає за що їхати, й люди, які бояться.
В статусі переселенця тебе ніде не чекають. Це як клеймо на тобі. Я не знаю, як ставляться до киян, харків’ян чи до інших переселенців, але до переселенців з Луганської та Донецької області ставляться не дуже…
До речі, зараз у Новопскові проходять мітинги за повернення до складу України. Перший мітинг пройшов спокійно, на другий відкрили по всім учасникам вогонь. Працювали снайпери, постраждала жінка й двоє чоловіків. Що може зробити група мирних людей проти тих, у кого в руках зброя? Без влади, без поліції, без мера. Нічого…”
Я вірю в те, що повернусь додому, у свій будинок, у свою Україну
«Я дуже хочу додому. Особливо зараз, коли ми повешталися по всій Україні. Я морально не відпустила те життя, яке в мене там було. Я не можу сказати, що я ненавиджу те місце, бо я народилася там. Так, я багатьох не розумію, але сумую за домом. Я весь цей час вірю в те, що Луганська область повернеться в Україну, хай навіть з мене будуть сміятися за такі думки.
Мене не треба звільняти від когось, мене ніхто не утискає, хоча я розмовляю російською вже 37 років. Я живу лише тим, щоб забрати свого сина з пекла, якого він як і всі інші не заслужив. Це не порятунок. Це називається зовсім інакше»
На ґанок школи виходить її чоловік. Іра посміхається, вибачається переді мною, треба йти на вечерю. Я обіймаю її на прощання й сама вірю в те, що зовсім скоро маршрут Іри та її сім’ї нарешті прибуде у свою кінцеву точку – у вільну Україну.
На фото школа, де наразі перебуває Іра та її чоловік.