Важливо

Герой-спецпризначенець Василь Белень: “Я НЕ ЗДАВСЯ”

© Укрінформ

26-річний Василь Белень родом із села Каніж Новомиргородського району. На його молодий вік припало чимало випробовувань, найстрашніше з яких – війна. До Дня захисників і захисниць України ми поговорили з Василем про його маленьку історію, яка, віримо, є частиною великої історії перемоги. 

 «Тату, яка війна? Хто з нами воюватиме?»

Коли після училища Василя Беленя призвали до Збройних сил України, хлопець потрапив до спеціальної мілітаризованої частини міліції в Донецьку. Там усвідомив, що армійський устрій життя йому до вподоби, тож вирішив зв’язати своє життя із силовим відомством. Оскільки служив у міліції, то спершу планував піти у спецпідрозділ «Беркут». Але від цієї ідеї відмовив батько.

«Думаю, тоді піду на контракт в 3-й полк спецназу. Пригадую, батько ще тоді казав: ти ж уяви, не дай Бог війна, ти візьмеш автомат і будеш змушений іти воювати. А я йому: «Тату, яка війна? 21 століття, хто з нами буде воювати?» Непоганим стимулом була зарплата. Мій батько на «Ласці» отримував три тисячі, а я в полку – чотири. Тому зрештою батьки погодилися з моїм вибором», – згадує Василь.

Тоді ще ніхто не міг і подумати, що слова батька стануть пророчими і менш ніж за рік до українських осель завітає війна.

«У червні 2013 прийшов в полк радистом. Відразу відправили в навчальний центр, але так там і не довчився. В Криму почалося заворушення, і відізвали назад. А потім була тривога, команда отримувати зброю і спорядження, грузитися в «Урали», – розповідає спец-призначенець.

Першим пунктом призначення був Донецький аеропорт, куди бійці прибули в підкріплення 25-ій бригаді для несення бойового чергування. Саме летовище приймало і відправляло літаки у звичному режимі. Бійці розселилися в готелі неподалік та виходили скуплятися в супермаркет. І самого визначення АТО ще не існувало. Втім, загальна атмосфера в регіоні щодня загострювалася, і скоро частину спецпризначенців, включно з Василем, перекинули на аеродром у Краматорську.

 «Прилетіли, ніхто нічого не знає, зв’язку немає. Були декілька спроб невідомих прорватися і взяти штурмом аеродром, але невдалі. Вже як облаштувалися, почали виходити на засідки, оскільки територія летовища велика, а ми не знали, хто може прийти і звідки. Потім були нальоти зі сторони лісу. Їде машина, та й їде собі, а потім відкривають вогонь з автоматів. Слава Богу, нікого тоді не зачепили, тільки вікна повибивали. Ще згодом нам перекрили воду на аеродром і почали з’являтися озброєні люди. Прийшло усвідомлення, що це не прості мешканці, вони можуть мати і серйозніший арсенал. Тому почали рити окопи, укріплюватись. І все це у спеку, без води і, бувало, без їжі», – продовжує Василь.

На початку літа 2014 року військові перебазувалися в район села Довгеньке Харківської області. Звідси вони виїжджали на охорону дороги, яка з’єднувала Ізюм і Слов’янськ.

«Там була балочка, в якій ополченці постійно робили засідки. Ми ж виїжджали, влаштовували на них контрзасідки. Тут же відбулися і перші серйозні сутички. А після Довгенького почалося справжнє турне Донецькою областю. Найбільше запам’яталися Сонцеве, Гранітне, Савур-могила. Остання – одна з найгарячіших точок. Багато наших воїнів там загинуло, є ті, хто й досі вважається зниклим безвісти», – розповідає Василь.

Одного разу під час виконання завдання біля села Благодатного групі вдалося взяти двох полонених:

«Одному хлопцю було десь років 19. Він представився Мішею і кадровим військовим ДНР/ЛНР. Як він казав, йому обіцяли гарну зарплату, але вже 4 місяці нічого не платили. Інший полонений – 34-річний Олександр. За його словами, працював у шахті. А сюди його привезли, щоб він заклав вибухівку і підірвав міст. Сказали, зробить роботу, йому заплатять і відпустять. А у нього сім’я, діти і йому проблем не треба. Його можна було зрозуміти. Командири у нас ставилися до цього питання серйозно, тому полонених ніхто не чіпав. Мене приставили охороняти Олександра. Кажу йому: Так, Саня, дивись. Ось у мене пістолет. Домовляємось так, ми лягаємо спати, і щоб я не прокинувся десь серед поля, а ти мене з ліжком волочиш. Бо буду стріляти. Взагалі він цілком адекватним був. Я йшов їсти, і він зі мною. Їв те, що і я. Спав коло мене, хоча й був у наручниках як полонений».

«Це було, як у радянських телевізорах, коли тухне екран»

Крайні завдання групи Василя Беленя полягали у супроводі колон з Артемівська (нині Бахмут) до Дебальцевого. Так звана «дорога життя» перебувала під контролем сепаратистів і постійно обстрілювалася.

«Якось їдемо вночі з колоною на Дебальцеве. Помічаємо з лівої сторони дороги стоїть машина. Командир дає команду стояти. І тут перед нами метрів за 200-500 відпрацьовують Гради. Ми по газах і не знаємо, можливо, хтось поруч міг вистрілити з РПГ (ручний протитанковий гранатомет). Всі поховались всередину броні, люки були відчинені. Вибухи лунали близько, по броні стукотіли осколки. Від спалахів всередині було видно, як вдень. Поки їхали, то згадав усіх святих, і ще й своїх парочку придумав. На щастя, тоді добралися нормально», – розповідає Василь.

У зворотний виїзд небойових втрат вдалося уникнути завдяки якомусь шостому відчуттю командира. В якийсь момент він вирішив пересадити бійців з однієї броні на іншу. 

«Їхали трьома бронетранспортерами. По дорозі був підйомчик, на ньому стояла машина з саушкою. Хтось подумав, що то танк, і ми почали здавати назад. А там ще бугорок був. Перший БТР розвернувся нормально, а другий, на якому спершу мали їхати ми, розвертаючись, збиває стовп, який падає прямо на броню. Ого, думаємо, у нас командир ще й янгол-охоронець виявляється», – додає військовий.

Василь Белень добре пам’ятає засідку бойовиків 16 лютого 2015 року. Тоді бійці третього полку вкотре забезпечували вихід колони з пораненими та загиблими, але їхали не звичним маршрутом. В районі Новогригорівки їхній бронетранспортер підбили бойовики. Загинули командир групи Юрій Бутусов, спецпризначенець Віталій Федитник та військовий журналіст Дмитро Лабуткін. Семеро бійців потрапили в полон. Найдовше, майже п’ять років, в неволі тримали Сергія Глондаря та Олександра Корінькова.

 «Я почув, як БМП позаду відкрила вогонь, а по нашому бронетранспортеру почали попадати кулі, – пригадує Василь. – Зі своєї бійниці починаю вести вогонь, але мій автомат ловить клина. Я поліз правою рукою його перезаряджати і в цей момент в бронетранспортер влучають з рпг. Кумулятивний струмінь залітає до нас всередину, і я на місці втрачаю зір. Це було, як в радянських телевізорах, коли екран повільно так тухне. Ще встигаю глянути на свою скривавлену руку. Думаю, нічого собі. Був шок, болю не відчував.

Потім втратив свідомість. Коли отямився, почув голос нашого командира, Юрія Бутусова: «Хлопці, ви найкращі. З вами приємно було служити». Поруч пролунав голос Сергія Глондаря:

«Юра, все нормально. Ми ще у тебе на весіллі погуляємо!» На цьому я знову втратив свідомість. Коли отямився, врятувало те, що я бачив перед собою відчинену апарель (люк – Ред.). У мене були чорні берці, а на землі був легкий сніжок. Міг розібрати, куди я ступаю. Я обійшов бронетранспортер спереду, але далі снігу не було і я впав. Вся група відійшла, не було часу оглядатися. На війні нам завжди говорили, що наше головне завдання – повернутися живими і здоровими».

Згодом на місце засідки повернулись побратими – Олексій Сазонов та Віталій Кравець. Вони ж і відвели напівпритомного Василя з місця бою подалі та зупинили кровотечу. Залишивши хлопця в посадці та пообіцявши обов’язково повернутися, самі пішли шукати безпечне місце. І Олексій повернувся… з бойовиком.

«Лежу в посадці, вже і біль пройшов. Лише холодно було, особливо в руку, нестерпно холодно. Сил встати не було. Чув, як все ближче і ближче почали прилітати міни. Думаю, неохота помирати молодим, але й мучитись не хочеться. В кишені лежав телефон, хотів зателефонувати батькам, мовляв, так і так. Думав, що то будуть мої останні слова. Але однієї руки не було, іншою не міг дотягнутись до нього. Аж раптом почув знайомий голос: «Вася!» Зібравши сили, відгукнувся. Прийшов Льоха, але не сам – з ополченцем. Той глянув на мене і сказав: «Бл*ть, чого ви його не добили? Дивіться, що з ним».

Читайте також: Кропивницькому спецпризначенцю встановили високотехнологічний протез руки

Хочеш жити – давай інтерв’ю

Виявилось, що по дорозі хлопці самі потрапили в полон до підрозділу «Призрак», але Олексій, ризикуючи власним життям, вмовив сепаратистів повернутися і забрати пораненого товариша. Василя відправили до міської лікарні в Алчевську і, за його словами, ставилися до нього цілком адекватно:

«Був там представник служби безпеки ЛНР. Я так думаю, теж військовий. Не знаю, ким він був до всього цього, але саме до мене він ставився з повагою. Якось приніс шматок піци. Говорить: «Я знаю, хто ти, дав би більше, але в мене також бійці лежать, їм і несу». Одна з медсестер принесла дві цигарки, одну мені, іншу сусіду по палаті».

Станом українського військового вирішили скористатися російські журналісти з телеканалу «LifeNews». Вони дали спецпризначенцю підготовлений текст і зняли сюжет, в якому усіляко демонстрували гарне ставлення до тяжкопораненого бійця, якого українська влада погрозами змушувала воювати, а товариш кинув помирати під час обстрілу. Як розповідає Василь, погодився на інтерв’ю, адже розумів, що його слова мало вплинуть на ситуацію на передовій, і пам’ятав настанови про те, що головне повернутися додому.

 «Після цього прийшов представник служби безпеки ЛНР і запитав, чи хочу я жити? Дав телефон, сказав дзвонити батькові, щоб приїхав і забрав мене. З його слів, це мав бути жест доброї волі ополченців. Батько вийшов на командування і вже там про все домовились», – зазначає Василь Белень.

Читайте також: Lifenews знущався з полоненого спецпризначенця

Не забуваймо про інших…

На українську сторону спецпризначенець повернувся через кілька днів полону-лікування. Після цього був тривалий шлях лікування і реабілітації. Каже, пощастило, що тоді в Київському центральному госпіталі перебували німецькі лікарі, які допомагали українським колегам з важкими травмами і, буквально, творили неможливе. 

«Мені замінили кришталик ока, зробили операцію на барабанній перетинці, відновивши більш-менш слух, подарували протез на руку і дали кошти на придбання окулярів», – розповідає спецпризначенець.

Кілька років хлопець жив цивільним життям. А в квітні 2019 році після ухвалення відповідного закону отримав змогу повернутися на службу. За його словами, перший час після всього пережитого не вистачало адреналіну, спілкування. Тож коли колишній командир 3-го полку запропонував повернутися – довго не роздумував і став діловодом. Говорить, головне, що не відчуває жодних поблажок зі сторони інших і виконує завдання на рівних.

«Батьки були проти повернення на службу, тому що війна триває, і боялися, щоб я знову не потрапив в Донецьку область. Але мені було потрібно спілкування з моїми товаришами, та й жити на щось треба було. Хоча й зараз, коли говорю їм, що хотів би поїхати в зону ООС, для них це закрита тема. І чути нічого не хочуть про це», – розповідає військовий.

Крім батьків, надійний тил для спецпризначенця забезпечує його дружина Надія. З нею Василь познайомився ще під час несення строкової служби. Після демобілізації їхнє спілкування загубилося і знову розпочалось після потрапляння хлопця в Донецьку область у складі групи спецпризначення. А згодом дівчина все покинула, щоб приїхати до Василя у Харківський військовий госпіталь і відтоді завжди бути поруч. Василь і Надія одружилися у 2016 році, виховують 5-річну доньку.

“Кажуть, що я Герой. Але забувають про багатьох інших. Взяти хоча б Олексія Сазонова. Він врятував мені життя, а Героєм називають мене. Якось образливо за нього. Він ризикував своїм життям, вмовляючи бойовика повернутись за мною. Але він дотримав слово і забрав мене. І зараз я, хоч і маю певні травми, живий та поруч із близькими. Зі свого боку хотілося б стати прикладом для інших. Я погано бачу на одне око, на одне вухо не чую, через відсутній суглоб не можу високо піднімати одну руку, а інша взагалі відсутня. А втім, я не здався і далі продовжую військову службу. Життя одне і треба прожити його по максимуму. Подивіться, можливо, ваші проблеми не такі вже й проблеми”, – резюмує Василь Белень.

Олег Козупляка, Нова Газета

Поширити:

Залишити коментар:

коментар