До хати на околиці Знам’янки Кіровоградської області під’їжджає «швидка допомога». З неї поспіхом виходить фельдшер, перед ним крокує представник військомату. У руках військовий комісар тримає один лише папірець. За декілька хвилин Ніна Іванівна, мама старшого солдата Катерини Носкової, дізнається, що донька загинула на передовій.
Військової з позивним «Кет» не стало 16 серпня 2015 року. 26-річна дівчина загинула у районі Горлівки. У момент, коли почався мінометний обстріл, зв’язківиця 57 ОМБр допомагала пораненим побратимам, і, врешті, сама отримала поранення, несумісне з життям.
Через майже п’ять років після трагедії на фронті досі залишається її чоловік Любомир Сташкевич. Його історію про те, чи є речі, які можна пробачити, і як воно – бути вдівцем через війну і на війні записали журналісти Радіо Свобода, повідомляє Перша електронна газета.
Ніколи й нікому
«Агов, хлопці! Покличте сюди «Чіпа»! Любчика, ага!» – на одній з позицій 56 ОМБр каже старшого віку офіцер. Тут, в районі Донецького аеропорту, останнім часом активізувалися снайпери російських гібридних сил. А ще відносно нещодавно бойовики угрупування «ДНР» застосовували танк.
29-річний сержант Любомир Сташкевич служить у 56-й бригаді вже четвертий рік. Круглолиций та усміхнений військовий з шапкою, що прикриває тільки верхню частину голови, спускається на прохання офіцера у відносно безпечний бліндаж. Його щоки розпечені морозом, погляд втомлений – каже, намагався трохи відпочити після нічного чергування.
«На війну, – пригадує Любомир, – першим вирішив йти я. Тоді з Катею ми вже були заручені, одружилися трохи згодом. До початку подій на Донбасі дружина працювала на пошті, я був кранівником на залізній дорозі. Звичайна собі родина – як всі. Я мав досвід строкової служби, тому цілком логічно отримав повістку. Щоправда, мобілізували не одразу – на раз четвертий я прийшов у військомат і сказав: «Або давайте вже забирайте, або більше не буду побивати пороги».
Любомира мобілізували у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Майже одразу про своє рішення йти на війну оголосила і Катерина. Дівчина не змогла сидіти вдома, поки чоловік воює: лишила тоді 4-річного сина Тимофія на маму, підписала контракт з кіровоградською 57-ю бригадою, і вслід за Любомиром вирушила на фронт.
«Я намагався її відмовити. Але, знаєте, є такі люди зі стержнем, які точно зроблять те, у чому впевнені. От Катя була з цих сильних особистостей. Я мав поважати її вибір. І поважав», – продовжує військовий.
Поки Любомир воював у складі десантної бригади у Луганській області, Катерина разом з піхотою служила приблизно там же, де ми тепер говоримо з її чоловіком. Про війну пара майже не розмовляла – зідзвонювалися, запитували одне в одного, як справи, і швидко прощалися, поки не почалася чергова перестрілка.
Про мінометний обстріл в районі Горлівки 16 серпня 2015 року і страшне «множинні осколкові поранення, Катя, на жаль, загинула» Любомир дізнався прямісінько на передовій. Поки військовий комісар передавав його тещі лист з найболючішим на світі повідомленням, чоловік уже опізнав Катерину. Зв’язківицю ховали у закритій труні.
«Після Катиної загибелі і потім моєї демобілізації я ненадовго повернувся додому. Вирішив деякі документальні справи, а потім підписав контракт. Не приховую, за кого і через що тут воюю. Так, мною, у тому числі, керує помста. Може, хтось скаже, що це погано, проте, ніхто не сперечатиметься з тим, що є речі, які неможливо пробачити. Загибель дружини – це те, що я не пробачу нікому й ніколи», – підкреслює сержант.
Коли пара почала жити разом, сину Катерини Тимофію було усього декілька місяців. Зараз малечі уже вісім років. Хлопчик називає Любомира виключно татом. Іншого батька у нього немає і бути не може.
Нині за тепер уже школярем доглядає мама загиблої зв’язківиці Ніна Іванівна. Жінка є офіційним опікуном онука. Тим часом, Любомир старається щодня спілкуватися з Тимофієм, і продовжуватиме виховувати його, як тільки повернеться додому.
Декілька років тому син Катерини Носкової замість мами отримав орден Народний Герой. Його портрет, зроблений фотографом Романом Ніколаєвим, облетів увесь світ. На фото хлопчик з зовсім недитячим поглядом та нагородою зі срібного тризуба на червоно-чорному кріпленні ніби й сам говорить: «Я не пробачу нікому й ніколи».
Нагадаємо, на фасаді НВК ЗОШ №2 у Знам’янці відкрили меморіальну дошку на честь колишньої учениці школи Носкової Катерини Володимирівни, яка загинула під час мінометного обстрілу поблизу Горлівки. “Кет” віддала своє життя у серпні 2015 року, рятуючи трьох побратимів.
Історію жінки-солдата 17 батальйону Катерини Носкової читайте тут.
Читайте також: Я буду солдатом, як мама: історія маленького сина героїчної “Кет”, яка обміняла своє життя на порятунок побратимів