Близько 35 тисяч експонатів, у тому числі два автомобілі, автобус, мотоцикл, кімната годинників, намиста із затоплених під час будівництва Кременчуцької ГЕС сіл, унікальні речі ˗ від кросівок відомого американського спортсмена (чому і для чого вони в цьому музеї?) до умивальника 20-х років, «якого ви ніде не побачите». Сотні рушників, десятки сорочок, світлин, побутових речей, документів, спогадів, свідчень… Це маленький опис маленького музею в маленькому селі Захарівці у Світловодському районі. В цьому селі з 26-ю експедицією побувала команда проєкту «Баба Єлька» на початку серпня. І привезла звідти купу скарбів, найголовніші з яких – це знайомства з цікавими людьми.
Із Любов’ю Семенівною Шкірай ми познайомилися на туристичному фестивалі, який ще навесні відбувався у кропивницькому Дендропарку. Вона скромно стояла біля розвішаних на шворці вишиваних рушників. Від них віяло століттями, а від неї – глибиною. Ми не помилилися у своїх здогадках, візит у Захарівку підтвердив, що це село унікальне і унікальність, більшою мірою полягає в людині, яка може розповідати про історію рідної місцини днями. Екскурсія музеєм (старенька одноповерхова будівля – колишній колгоспний дитсадок) триває три години. Вхід – сім гривень. Любов Семенівна працює в музеї зберігачкою фондів, та в області і в Україні її знають як фанатика своєї справи.
Рідною Кіровоградщина, а згодом і Захарівка стала для неї у 70–х роках, коли разом із чоловіком переїхала з Полтавської області на роботу істориком за направленням. Із 2005 року Любов Семенівна на пенсії, проте роботу в музеї не полишає і сьогодні є його символом, хранителькою і невід’ємною частиною. Принаймні так нам здалося під час візиту до Захарівки та сусіднього села Аудиторівки.
«Начинай, Гавриловна»
Екскурсії по музею передувала власне експедиція по Захарівці. Першою хатою, де нам співали, стала садиба 73-річної Валентини Григорівни Левченко. Разом зі своїми подругами Лідією Павлівною Харлан 1959 р.н. і Марією Гаврилівною Грицаєнко 1948 р.н. вони згадували пісні, які співали їхні односельці, ділилися традиційними кулінарними рецептами, пригадували свою молодість.
«Почала співать із самого дєцтва. Було сім душ у хаті, велика сім’я, я помагала робить. У нас усі співали… І зараз у мене і діти співають, і онуки, і правнуки… У дєцтві було вилізу на вишню і співаю, а сусіди почують і кажуть мамці: «Оце, Маню, проспіває твоя дочка свою долю». Так і сталося… Ну я люблю пісню. Мої батьки співали, а я за ними чула. … А це моя сусідочка, ми разом бурячки сапали і співали. Бувало, сапаємо на городі і так співаємо… Ну а шо нам остається?», – каже Валентина Григорівна.
Після розмов переходимо до пісень. «Гавриловна, начинай», – дає вона команду бабусі Марії, і жінки заводять «Косить Василь, косить»:
Косить Василь, косить тоненькі покоси,
До нього дівчина дитинуприносить. (2)
Василю, Василю, на ж тобі дитину.
Не візьмеш дитину, на покіс покину. (2)
Кинув Василь косу до самого долу,
Взяв же він дитину, та й поніс додому. (2)
Мамо ж моя, мамо, що це за причина,
В мене на покосі лежала дитина, (2)
Сину ж мій, синочку, нехай так і буде,
Через два годочки помічниця буде. (2)
Мамо ж моя, мамо, не одна причина,
В мене за дверима молодадівчина. (2)
Сину мій, синочку, веди ж її в хату,
Оце ж тій дитині будебатько й мати. (2)
Війшла дівка в хату, низенько вклонилася,
Простіть мені, мамо,що я провинилась. (2)
Доню ж моя, доню, нехай так і буде
Шануй мого сина, добре тобі буде. (2)
Після гостин у Валентини Левченко ми напросилися до Марії Гаврилівни в гості (вона проживає у с. Аудиторівка), щоб побачити її вишивані рушники. А отримали в дарунок шматок старовинного полотна, витканого її мамою Настею Аврамівною Злакоман 1920 р.н., і куплений на базарі років сто тому плетений із лози кошичок, де раніше зберігалися «крашаночки». Ці речі поїхали з села Аудиторівки Світловодського району до нашого музею у Кропивницький. А крім речей, до нашого внутрішнього музею поїхали спогади про подружжя Грицаєнків. Про великий казан вареної пшениці для курчаток, про старезний дерев’яний мисник, піч, підузорники, фотографії у рамці під склом і стиглий кавун із городу…
Подружжя Солдатенків: кожен зі своєю історією
Віра Солдатенко (у дівоцтві Зозуля) та її чоловік Іван приймають нас на своєму подвір’ї пирогами з вишнями і компотом. Ми ж хочемо працювати, та не виходить: cхоже, без пиріжка ніхто в Захарівці не зустрічає.
– Народилася у селі Косівка, корови доїла, у сімнацять год заміж вийшла. Дід мій з Подорожнього, в 54-му переїхав, бо вони ж переселенці. Оженилися у шіісят третім році. Працювала на хвермі, коров доїла, телят порала…
– А як дід до вас залицявся, розкажете?
– Узяв, привів, та й усе. У нас було дев’ять дівчат у сім’ї, сестра Пунька – найменша. Народилася семимісячна, то ми її на печі у коробці виходили. Там вона у кожусі вижила без лікарні. Батько без одної ноги прийшов. Їхав з війни і всі стрибали з поїзда, бо він же без остановок ішов, то стрибали, кому де ближче. То двох убило, а він лишився з одною ногою… Таке в мене життя…
– А ви співали в молодості?
– Ой, де гульки, там і співали. Свекруха в мене співала, мамка… З дідом співаю, кожен день, аби вспівав тікать. Лежиш ноччю – то первий куплєт забулася, то останній… Вже більше двадцяти год не співала…
Віджартовуючись, бабуся Віра таки погоджується нам поспівати, їй допомагає її чоловік – Іван Іванович. А після співів Віра Пилипівна з притаманним їй природнім почуттям гумору розповідає історію з молодості, яку ми подаємо без правок, така вже вона «смачна»:
«Посадили сояшники, а горобці ж п’ють – страшне, а коси в мене здорові були, а я з пузом була – уже на днях родить. А хтось мене направив, шо ти розпусти коси, роздінься догола і побігай по тих сояшниках, горобці не питимуть. Я встала рано, розділась, отаке пузо в мене, коси розпустила і бігаю. А тут у нас сусід. Колись туалєти надворі були, просто сояшниками обставляні. А він саме вийшов туди в туалєт і чує, хтось шелестить по тих сояшниках. Він одсунув ті палички, а я гола бігаю. Я ж пробігла три рази і тіки зайшла в хату, вдіваюся, думаю, хто воно двері открива. Коли дід Данило заходе: «Ти в хаті?». Я кажу: «В хаті, підождіть, хоть удінусь». «Та ні, – каже, – Я тебе бачив із туалєта, можеш не вдіваться. Який тебе сукин син ото направив?»… А я ж, мої рідні, зайшла у сояшники, вони колючі, сильно ж липнуть до тіла, оце обдерте все, спина. Шо ви думаєте? Та до осени ні один сояшник цілий не зостався, все зерно було випите!».
Свою історію розповів нам і Іван Іванович. Та вона на відміну від спогадів бабусі Віри, трагічна, бо пов’язана із примусовим переселенням українців із території, що згодом була затоплена водами Кременчуцького водосховища. Дід Іван народився у селі Подорожньому Новогеоргіївського району. Ріс там до 1959-го року. Коли він розповідає, як їм із мамою Олею доводилося збирати речі, продавати корову, шукати нове житло, прощатися із могилами предків, на його очах бринять сльози: «Даве мене…» – каже він, коли ставлю дідусеві перше запитання.
– Я якраз у сьомий клас ходив, то мати поїхала вперед, а я послєдню четверть кончав, а тоді приїхав сюди, ходив у Косівку, сім класів кончив і пішов на роботу у колгосп. Десь у 54-ім році приїхали ліс рубать, там у нас ліс сільнєйший був, приїхали ліс рубать і сказали, що ця місцевість затопиться.
– Як ви до цього поставилися?
– Скептично, там така природа сільнєйша була…
– А як відбувалося переселення?
– Кожен як знав, так і той. Сказали валять хати, давали машину і перевозь вєщі, якщо є куди. Ну заплачували гроші нам, тоді, по-моєму, сім тисяч карбванців.
– Це багато чи мало, на вашу думку?
– Ну тоді канєшно багато було, тоді ж рублі були у ціні, це ще ж при Союзі. То ми тут купили якраз за ту саму ціну хату, за сім тисяч. А щоб переселяться, продали корову і бичка, бо треба було машину наймать за свої гроші. Перевозили одежу матері, скриня була, мисники були фігурні такі, вирізані…
– А можете пригадати емоції, з якими ви переїжджали?
– Ну я був ше ж пацаном… Мати плакала сильно, знаю, багато людей плакали, уже ж обжилися, були сім’ї молоді. Старі люди викопували гробики, перевозили кості…
Іван Іванович пригадує, що викопані з могил кістки зсипали в одну траншею десь на краю Захарівки. Десь там нині покояться і його предки… До музею нашого проєкту дідусь передав гребінку, якою користувалася його мама Ольга Петрівна Миташок 1912 року і пообіцяв пошукати в сімейному архіві світлину хати, яка лишилася на дні водосховища…
Смачна Захарівка
До 62-річної Людмили Григорівни Бобошко ми їхали записувати рецепти страв, які готують у Захарівці. Пані Людмила за освітою кондитер, у дитинстві мріяла стати агрономом, та судилося їй готувати смачну їжу і вдома, і на роботі. Мабуть, причина цього – сімейні традиції, а особливо смакота, яку готувала бабуся.
«Була зварена в макітеркі каша пшоняна вкруту, а потом баба мені ложе в миску, олійкою пахучою полила, стоптала і воно таке добре…», – розповідає про харчування п’ятдесят років тому пані Людмила, і нам вже хочеться вдома спробувати цю сільську страву: звичайну пшоняну кашу з олією. Та де ж узяти макітру, а головне – піч…
«А пиріжки баба пекла отакі (показує величину – Авт.) – з кабаком і калиною, – продовжує пані Людмила. – На тьорку на «свинячу» натертий, на сковорідці піджарений, зверху калиною посипати. Отакий, 12 закльопок. А тьотка моя пекла пиріжки з такою начинкою: жарена картопля і капуста пожарена з олійкою».
У підсумку від Людмили Бобошко ми записали: рецепти пиріжків із смаженою картоплею і капустою, кваснини (капусти, огірків, помідорів), хліба, тюрі (покришений хліб, залитий молоком), балабушок із часником та пирогів зі сливами.
«У нас настала епоха нищення»
Захарівський музей нас і зустрічав, і проводжав назад до Кропивницького. Тут, у «офісі» Любові Семенівни – старенькому автобусі, що й сам є експонатом – ми говорили про перспективи розвитку села в контексті місцевого туризму, про підтримку (або ж її відсутність) від органів влади, про те, як незворотно ми втрачаємо об’єкти, які б могли приносити гроші і впізнаваність селу.
«У нас у Серебряному є погріб, який був побудований ще за часів пана Червоного – це десь ХХ століття. Розумієте, це територія, де вже людей немає, якийсь «розумний» чоловік викинув туди сміття… Я ще лазила у той погріб, у мене і фотографії є. Ну такий би можна було ексклюзив зробити. Я сказала голові села, він мило усміхнувся.
…У нас на току зникає склеп, побудований у 1869 році – це комора, яку могли перетягувати з місця на місце, бо вона була на дубових колодах поставлена. Потім оцей погріб. Я колись зайшла була в той погріб – надворі було до 30 градусів спеки, а в ньому прохолодно.
Спішити нам треба, бо все зникає. У нас наступила епоха нищення, ми йдемо в інтернет… і не розуміємо, що ногами ходимо по золотих жилах. Захарівка, як і інші села, могла б заробляти великі гроші на туризмі. Але ще рік- два- три і воно все заросте бур’янами», – вважає пані Шкірай.
Головний спогад про Світловодський район – це дворища-пустки, покинуті хатки, що світять вікнами, проводжаючи не таких частих у цих краях мандрівників. Для когось настала епоха гідності, а для українського села триває епоха нищення. І тільки поодинокі донкіхоти ще намагаються врятувати те, що ще можливо зберегти.
Інна Тільнова, Нова газета.
Фото Олександра Майорова