Ми саме готувалися до фотовиставки «У пошуках пісні» проекту «Баба Єлька» у Пасічному (Маловисківський район), коли на меседжер надійшло повідомлення від Марні Хоулет. Дівчина написала, що вона канадійка, пише наукову роботу про Україну і зараз проводить своє дослідження в Кропивницькому. Вона хоче більше дізнатися про українську культуру, тому просить «Бабу Єльку» поїхати разом у наступну експедицію. Ми вирішили: навіщо чекати, якщо днями ми будемо в Пасічному, де саме святкуватимуть Івана Купала. Марні погодилася поїхати туди.
В авто сиділо троє: Інна (одно з засновниць «БЄ», редакторка «Нової газети»), Костянтин (волонтер проекту ) і Світлана (учасниця команди «БЄ», редакторка «Першої електронної газети»). Коли на горизонті з’явилася Марні, одразу було помітно, що вона не місцева – мала дуже широку щасливу посмішку, яка підкорювала з першого погляду.
«Привіт, я Марічка, – сказала вона, підсівши в авто. – Я розумію українську, але розмовляю not so good».
Тож далі ми спілкувалися англійською. Попереду – дорога до Пасічного.
Марні-Марічка зі Саскачевана. Це центральна провінція Канади, а не столиця (раптом що).
«Мої родичі по маминій лінії з Львівської області. Під час Другої світової війни вони перебралися до Польщі, а звідти в Канаду. Це був важкий шлях, який вони подолали, бо хотіли кращого життя. Ми про це вдома мало говоримо, – пояснює дівчина. – Рідна мова моєї мами і бабусі – українська. Вдома у бабусі досі часто спілкуються українською. Її прізвище – Михайлюк. А мій батько – канадієць. Він не знає української, тому вдома ми розмовляємо англійською».
Останнім часом родина Марічки часто буває в Україні. Сама вона волонтерила у літніх таборах Івано-Франківщини і Закарпаття, організованих Міжнародним благодійним фондом «Нове Покоління» для діток-сиріт. Його, до речі, теж започаткували канадійці українського походження – ще 1996 році. Також дівчина танцювала в Ансамблі народного танцю «Павличенко» (місто Саскатун), який брав участь в етнічних фестивалях України і навіть здійснив тут власний творчий тур.
Її мама теж тут гостювала – вчилася у Чернівцях за програмою обміну.
«У червні мої батьки приїжджали в Україну разом. Батько побував тут уперше і закохався в Львів. Він сказав: якщо вся Україна така прекрасна, то я хочу побачити ще!», – розповідає Марні.
Розпитуємо, чим вона займається в Лондоні і як взагалі туди потрапила.
Йдеться про один з найпотужніших структурних підрозділів Лондонського університету, що здійснює прикладні і теоретичні дослідження в галузі економіки. За умовами візи, Марічка має 20 робочих годин на тиждень. Протягом цього часу вона займається викладацькою діяльністю (адже, за нашими мірками, вона – кандидат економічних наук) і власним науковим дослідженням. Вивчає міжнародні науки, порівнює політико-економічну ситуацію в прикордонних регіонах різних держав, а основна її увага зосереджена на дослідженні України, як країни пострадянського простору.
«Я готова була змінити країну проживання, але не хотіла відмовлятися від своєї мети – пізнати батьківщину моїх предків. Тому переїхала до Лондона. Тому я тут», – каже дівчина.
В Україні Марічка вже побувала з науковими розвідками у Закарпатській області і планує відвідати Чернігівську. На Кіровоградщину вирішила приїхати, щоб порівняти економіко-політичну ситуацію в центральних і прикордонних регіонах. Вона багато спілкується з місцевими, адже в основі її наукової роботи – наукове інтерв’ю. До слова, цю прогресивну методику досі відкидають більшість українських вчених. А кандидатська дисертація в Європі значно менша за об’ємом, ніж в Україні. Це неабияк здивувало дівчину. Вона зраділа, що таки обрала Лондон.
Дорога повела нас за місто. На місцями полатаних залишках асфальту добряче хитало. Доки ми звернули на сільську ґрунтовку, добряче розтряслися. Марні поцікавилася, чому ми не їздимо потягами. Відповідь її шокувала – нема у нас потягів між селами, та й між багатьма містами далеко не кожен день курсують.
Марічка згадала: коли була в Закарпатті, дізналася що з тамтешніх сіл багато молоді виїжджає за кордон. «Вони це називають «на заробітки», – додала дівчина. – Ви не боїтеся, що вони можуть не повернутися?
Ми дружно засміялися, чим ще більше її здивували. Адже для нас оте «на заробітки» стало буденною справою. Пояснили: за кордон виїжджають люди з усіх без винятку областей України, і не лише молодь, а й зрілі люди.
А ще ви втрачатиме свою культуру, свій фольклор – не буде кому зберігати автентичну культуру, не буде кому її передати. Ваша молодь стане носіями чужої культури, розвиватиме чужу економіку, підтримуватиме чужу політику. Невже це вас не бентежить!» – залепетала Марі, не стримуючи подиву і обурення.
Ми пояснили, що саме тому і створили «Бабу Єльку» – щоб зберегти нашу традиційну культуру, відродити її після років радянського «пресу», показати всьому світу її багатство і автентику, зацікавити молодь і закохати її в Україну.
«У радянські часи нашу самоідентифікацію як українців намагалися стерти. У радянських підручниках і книгах наша культура представлена, як забита сільська шароварщина, залита самогоном, засмальцьована салом. Ми ж хочемо показати людям правду – глибоку і потужну українську культуру, виспівану автентичними піснями, вишиту майстерними рушниками, виткану неповторними килимами», – пояснюємо свою ідею.
У Марічка ж після кількох відвідин України склалося враження, що люди тут майже не знають народних чи хоча б україномовних пісень. Їй здалося, що в Канаді в діаспорі вони більше дотримуються українських традицій і більше їх поважають, ніж тут.
Розмова точилася навколо страшних радянських репресій, політики русифікації, асиміляції населення, затюкування і переслідування всього українського, аж до фізичного знищення.
А тим часом вузька сільська дорога, просковзнувши повз засіяні соняхами поля, потонула у зеленому тунелі лісосмуг, все наближаючи нас до пункту призначення. Розмова поволі перейшла до «Баби Єльки» і власне Пасічного.
Ми не розчарували очікування Марічки: коли прибули на місце, у селі саме розгорнулася підготовка до свята і вона побачила все на власні очі. Доки ми розкладали фотовиставку, місцеві взяли іноземну гостю під своє крило – наввипередки розказували рецепти найсмачніших юшок, риб’ячих котлеток, польової каші, які вже тут, поруч, доходили у величезних казанах на вогнищі. Марічка весело пищала, мов дитина, ладь торкаючись пальчиком до величезної рибини, виловленої в місцевій річці для сьогоднішньої юшки. А одна з жіночок вже наливала до склянки «за знайомство», розхвалюючи рецепт свого самогону. Виявилося, що Марі і про самогон знає – бабуся розповідала. Дівчина уявляла його сивим-сивим і смердючим. Очікування відрізнялися від реальності, але вона не відмовилася скуштувати. Навіть зробила фото, щоб показати рідним з діаспори.
Жіночки розпитували Марічку про її кулінарні вподобання, очікуючи почути про якісь екзотичні чи витончені страви високої кухні.
У Лондоні я мушу економити. А тут ходжу на базар щодня. Щось купую і спілкуюся з людьми. Тут дуже дружні і ввічливі продавці. Вони спілкуються з покупцями, як з ліпшими друзями і це класно!».
Ми гуляли пагорбами над річкою поміж тюками соломи, композиціями з квітів і вербового гілля, стендами «Баби Єльки» і купальським багаттям, роздивлялися довколишні краєвиди, приміряли величезні вінки і говорили про життя тут, в Україні, і в Канаді.
«А знаєте що… Я хочу вам допомогти і показати нашу українську культуру світові…!», – враз захоплено вигукнула Марічка.
А яка у неї виникла ідея і де «Баба Єлька» і Марні Хоулет презентують світові фольклорні скарби Кіровоградщини – це вже зовсім інша історія.
Фото Олександра Майорова, прект “Баба Єлька”