Чимало горя пережив український народ за роки панування радянської окупаційної влади. Чи не найбільшою раною для України стали Голодомори 1932-33 і 1946-47 років, штучно створеними «совєтами» і спрямований на знищення нашого селянства.
Вже 85 років минуло з того часу, як рукотворний голод більшовицьких тиранів забрав життя мільйонів українців. Та в пам’яті людей досі зберігаються спомини про ті страшні роки. Десятки щемливих історій голодного життя 30-х і 40-х років вислухали волонтери фольклорного етнопроекту «Баба Єлька», які мандрують Кіровоградщиною, збираючи автентичні пісні й оригінальну усну народну творчість, притаманну суто нашому регіону. Поряд з фольклором, дослідниці записали і свідчення старожилів про масштабну трагедію голодного мору, яким була охоплена наша Кіровоградщина.
Своє 86-річчя цього року відзначила Галина Корчебна з села Давидівка Голованівського району. Вона народилася далекого 1932-го і чудом вижила тоді, коли тисячі інших немовлят гинули, навіть не доживши до запису про своє народження в метричну книгу. Бабця Галя живе у скромній хатинці. яка зсередини нагадує український Лувр. Тут у подвійних вікнах на пухкій ваті спочивають старенькі іграшки й чорнильниці, а за дверима відкривається яскравий світ вишивок й плетінь. На великих панцирних ліжках покояться старезні перини, накриті плетеними покривалами. Все тут зроблено натрудженими руками господині – у свої роки вона шиє і вишиває без окулярів!
«Я й не знаю, як ми той голод пережили. Мама з батьком нас берегли, нікому в обіду не давали і померти не давали. <…> Помню, шо я дуже любила терен з сахаром. Оце тако на деко розстеляли терен і він гнітився в печі. Його потом засипали сахаром, потом знов терен, і знов сахар. І таке виходило, як щас «мармелад» кажуть. То мама розказувала, що як ми малі були і голод був, то їли той терен і без сахару», – пригадує бабуся Галя.
А звичну «затерушку» (страву з тертої картоплі, яєць і борошна) робили за спрощеною версією – лише з вареної мерзлої бараболі, яку вдалося приховати від радянських ревізорів чи відрити десь на скованих морозом городах.
«Ніяких зажарок з морквою тоді не було. Та й вообще нічо не було. Ото де яка бараболя найдеться, то мама бистро кип’ятком ошпарить, потре і нас кормить», – каже Галина Корчебна.
На питання, чи допомагала чимось радянська влада людям, як про те пишуть в старих книгах і підручниках, жінка лише зневажливо махає рукою:
«То тоді була не настояща совєцька власть. Це вже як мої діти виросли, то можна і жити, і їсти, і робити. А тоді… Осьо моя мама Марія Настенко (1910 р.н.) мала за рік 335 трудоднів! А їй за то в колгоспі на сім’ю з дітьми видавали аж мішок ячменю! Це всьо, шо заробила за цілий рік. Отака була помощ…»
Її подруга Софія Приблуда (теж з Давидівки) у жовтні 2018-го відзначила своє 90-річчя. Товаришують жінки вже півстоліття. Пригадують, що раніше життя було зовсім інше – тяжке, але радісне. Всі ділилися в нужді, «кучкувалися» – завжди гуртом. Кажуть, що завдяки цьому і голод пережили.
«Нашо вам той голод? В голод було ше гірше, як в піст! І вспоминати не хочеться…» – каже пані Софія і тихо схлипує. Розпитати її про спогади дитинства так і не вдається – дуже болючими вони виявилися для серця старенької.
Лише кількома словами бабуся розказує про те, чим харчувалися в її сім’ї: збирали мерзлу картоплю і буряк, щир і лободу (різали, запарювали, заправляли сіллю і олією (в кого була), ліщину і дубові жолуді (сушили, перемелювали на борошно і робили пляцки).
«Ото квашу знаєте? Яку в піст варили? (запарювали житнє борошно з ягодами і сухофруктами – авт.) То ми її з дубових жолудиків робили і без нічого…», – зітхає бабуся.
З особливим трепетом свою маму Тетяну Лунгулу (1902 р.н.) згадує Раїса Кузьменко (1937 р.н.) з села Голодоси Новоукраїнського району. У спадок від мами вона отримала мелодійний голос, любов до пісні і розуміння цінності людського життя. Пані Тетяна після війни лишилася одна з шістьома дітьми. Її фотографія стоїть у хаті на рівні з іконами. Це красива жінка у білій хустці з тонкими губами і добрими очима. Їй практично самотужки довелося рятувати сім’ю від Голоду в 46-му році.
«Ну в кого не було сім’ї, в кого з батьків багатіші, а як у нас одна мати. Батька на фронті вбили, нас шестеро осталось. То мати поміняла де яка ряднинка на буряк. Де не було, шо не було – все на буряк міняли, шоб не подохли. І оце спасла нас одна мерзла картопля. Прийдемо зі школи, за відра і йдемо два кілометра хтозна-куди по картоплю. Наша сестра назбирала зерна в бутилу напополам із земльою, то п’ять год дали аж у Хабаровську. Всі геть отсиділа», – розповідає бабуся Рая Кузьменко.
«Нам важко уявити ті жахіття, які пережили бабусі. Важко усвідомити, що люди залишалися людьми після таких планетарних катастроф, створювали сім’ї, закохувалися, народжували дітей і вірили в життя. Мабуть, у цьому й сила українського народу?..», – каже журналіст Інна Тільнова, одна з засновниць проекту «Баба Єлька».
Більше життєвих історій, щасливих і трагічних спогадів від щирих героїнь «Баби Єльки» читайте на сторінці фолькпроекту у Фейсбуці та шпальтах «Нової газети».
Фото: Інна Тільнова та Олександр Майоров