“Декомунізація – це одна із найважливіших стратегічних перемог, яку ми здобули у цій гібридній інформаційній війні”, – таким був основний меседж виступу кропивницького філолога під час десятої конференції “Історія придніпровського надпоріжжя”, яка відбулася минулого тижня у Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара.
Доцент кафедри української літератури Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Олександр Ратушняк став учасником конференції на запрошення організатора – доктора історичних наук Сергія Світленка.
“Це конференція, у першу чергу, істориків, але вона торкалась топоніміки. А це наука, яка дотична до трьох інших наук: історії, лінгвістики, географії. Тому мене запросили, як філолога і як активного учасника перейменувальних процесів у місті. Моя тема стосувалася топоніміки нашого краю – Приінгулля і Придніпров’я”, – розповів Першій електронній Олександр Ратушняк.
У рамках доповіді про топоніміку найдетальніше розглядали питання перейменувальних процесів. Тим паче, що на території нашого краю було два великих об’єкти, які підпадали під “Закон про декомунізацію” – колишні Кіровоград та Дніпропетровськ.
За словами Олександра Ратушняка, у свої доповіді від робив акцент на важливості декомунізації:
“Декомунізація – це одна із найважливіших стратегічних перемог, яку ми здобули у цій гібридній інформаційній війні. І це був мій основний меседж. Багато людей кажуть, що це не на часі, що це відволікання і так далі. Але мало хто розуміє, що ми живемо у світі символів. І пам’ятники, і топоніми, і назви міст, вулиць – це все визначає наше повсякдення, підсвідомо ми (навіть цього не розуміючи) формуємо свою ідентичність. Ця самоідентифікація у людей, які, до прикладу, живуть у “Кіровограді”, буде абсолютно відмінна від тих, які мешкають у Кропивницькому. Хоча ми цього і не усвідомлюємо до кінцях, але цей фактор є”, – розповідає Олександр Ратушняк.
Окрім того, науковець зачіпає тему того, чому так тяжко йшла декомунізація. Якщо із демонтажем пам’ятників ідея реалізувалася продуктивно без очікування на коментарі протилежних сторін, то у питанні перейменування протекція міфічної “стабільності” гальмувала процес:
“Декомунізація почалася з Революції Гідності, з Ленінопаду. Пам’ятники демонтувати, звісно, простіше. Тут треба гурт ентузіастів, які приходять і демонтують, а потім все узаконюється. А перейменування вулиць і міст (особливо таких, як Дніпропетровськ і Кіровоград) потребувало дуже ретельної підготовки. Треба було спочатку провести громадські слухання, потім затвердити варіанти на сесії міськради, подати їх на погодження Інституту національної пам’яті, і тільки потім за нову назву голосували депутати Верховної Ради. Це вся процедура наражалася на шалений спротив”.
Олександр Ратушняк виокремлює три основні причини – це ряд психологічних факторів, які закорінилися у свідомості суспільства:
“По-перше, люди мислять інерційно. Це так звана “психологічна інерція” – коли люди звикли до того, що в них є і все нове їх лякає, викликає спротив. По-друге, багато людей не позбавилися від оцього “постколоніального мислення” – залишку “совєтського”. Це коли люди живуть і вірять, що їхні справжні герої – Кіров, Ленін. Насправді ж, це наслідок продукту радянської міфології.
Третій чинник спротиву – стокгольмський синдром жертви. Найкращих українців, які сміливі, які гідно заявляли про свою національну приналежність, про свою громадянську позицію – винищували, розстрілювали. І ті, хто залишились, генетично в собі несуть оцей страх заявити про себе, що ти – українець. Вони бояться цього. Навіть у публічному місці вони виходять із зони комфорту і мімікрують – стають російськомовними. Це на підсвідомій пам’яті – кращих українців знищили, а гірші себе приховали”, – каже Олександ Ратушняк.
Саме такими були основні думки, які намагався донести під час конференції у Дніпрі Олександр Ратушняк.
Окрім доповіді, у науковця було ряд візитів та заходів у Дніпрі, якими він ділився у соцмережі Фейсбук.
” Головним напрацюванням конференції в ДНУ ім. Олеся Гончара став перегляд літочислення міста Дніпра. До цього часу його заснування виводилося із 1756 року, коли імператриця Катерина ІІ”……” Та дніпровські історики й археологи знайшли багато неспростовних доказів про існування тут не лише козацьких поселень, а й ранньомодерних міст ще у період Середньовіччя як на лівому, так і на правому березі Дніпра. “….Это дорога в тупик.
На примере Кропивницкого:” Прежде, чем начать рассуждать о родословной Кировограда, следует вначале определить само понятие «город» в контексте российской истории ХУ111в.. Мы должны получить критерии для оценки населенного пункта, причем, соответствующие данной конкретно-исторической ситуации. Нельзя события ХУ111в. толковать с точки зрения представлений ХХ1в..
В первой половине ХУ111в. четкого, определенного понятия «город» не было. Регламент Главного магистрата 1721г. установил пятичленную классификацию городов. К большим относились такие, в которых насчитывалось 2-3тыс. дворов, небольшим-250дворов и больше, остальные-малые города и слободы. Промежуточное место занимали внутренние города. В составленном в 40-х годах ХУ111в. словаре историка В.Н.Татищева читаем: «Город….есть место укрепленное или без укрепления, в котором многие домы разных чинов, яко военные и гражданские служители, купечество, ремесленники и чернь ….и все обсче называются граждане, состоит под властию начальства. Но у нас токмо тот городом имянуется, который уезд подсудной имеет, а протчие или крепости, или пригороды и остроги.» «Словарь русского языка ХУ111века»{1989г.} дает еще одно определение города-крепость. Итак, отметим: важным признаком города являлась выполняемая им функция административного центра. Очевидно, она должна была найти свое обоснование в законе. Другой вывод: город не рождается как Афина Паллада из головы Зевса в завершенном виде. Он проходит определенные этапы своего развития {например, форштадт, слобода, посад, город-крепость, крепость-город}, и только пройдя точку невозврата, приобретает городской статус.
Законодательство 2пол. ХУ111в. не дает ответа на наш вопрос-оно посвящено, главным образом, сословным правам горожан и организации местного государственного управления. Тем не менее, можно обратить внимание на императорский указ декабря 1784г., согласно которому уезды должны были называться по городам «к коим они принадлежат». Полагаю, он лишь закрепил предшествующую практику.
Этимологическое исследование можно было бы продолжить. Однако ясно, его результаты сложно будет применить, учитывая разнообразие причин и условий возникновения городов. Вряд ли возможен какой-то единый алгоритм определения даты их рождения. Тем не менее, продолжим изучение вопроса.
В современной исторической науке принято считать городами поселения, которые официально признавались городами государством и современным ему обществом, население которых автоматически приобретало права городских обывателей. В этой связи обратимся к указу Екатерины11 10 февраля 1784г. Напомню, в то время императорские указы имели силу закона. В нем сказано: « крепость Св. Елизаветы {и некоторые другие-А. Л.}…отныне крепостями не почитать», «..обращая их во внутренние города или посады, или как, по их состоянию и свойству в них жителей остаться они могут». Таким образом, перед поселением по имени Св. Елизаветы возник шанс стать городом. Хотя городскую функцию крепость выполнила еще раньше, когда дала наименование одной из провинций Новороссийской губернии, созданной в 1764г..Спустя четыре года, в1788г., в Москве, в университетской типографии Н.Новикова ,был издан «Новый полный географический словарь Российского государства»,в котором сообщалось: «Елисаветград, город Екатеринославского наместничества при реке Ингул…Построен в 1754 году под именем крепости Святой Елизаветы.» Так, несколько противоречиво, зафиксирован факт появления нового города. Его военная предыстория неотделима и сегодня, что стало причиной многих споров по выбору точки отсчета его возникновения-от крепости, либо от гражданского поселения. Не случайно, в гербе Елисаветграда, утвержденного в августе 1845г., вместо наместнического герба был изображен государственный герб России, поскольку город находился в ведении Военного ведомства. “