Теплий камерний вечір пам’яті відбувся у краєзнавчому відділі обласної наукової бібліотеки імені Д.Чижевського. Друзі та знайомі згадували двох непересічних людей – репресовану радянською системою поетесу Галину Берізку, якій у цьогорічному вересні виповнилось би 95, та режисера, журналіста і громадського діяча Миколу Хомандюка, який би на початку жовтня відзначив своє 70-річчя.
Обох їх уже немає з нами, а зійшлися вони на одному вечорі, бо Микола Хомандюк свого часу, відвідавши у селі Могильному Гайворонського району поетесу Галину Берізку, зняв про неї документальний фільм «Конвалії на граніті», уривки з якого й переглянули присутні.
Доля цієї талановитої жінки непроста і страдницька. Ще у 1937 НКВС арештувало її батька Спиридона Шарандака і вона, юна дівчинка, ще школярка, намагалася довести органам очевидне для неї – її батько чесна й порядна людина. Тоді ж був репресований і її дядько Всеволод Бафталовський, про подробиці арешту і слідства над яким, Галина Спиридонівна дізналась уже у похилому віці із нарису краєзнавця Федора Шепеля, який і зачитав її зворушливий лист, отриманий ним ще на початку 90-их.
Під час другої світової війни Галина Шарандак (Берізка – творчий псевдонім) стала учасницею українського підпілля, яке боролося проти фашизму, але й не мало синтементів щодо комуністичної системи. Фактично вона стала членом Організації українських націоналістів. Звісно, німецькі окупанти не гладили таких по голівці і дівчина потрапила до тюрми гестапо. З допомогою добрих людей їй вдалося уникнути розстрілу і втекти. А ось її товариш по боротьбі Микола Черниченко, 19-річний поет, при спробі втечі був убитий.
Унікальний факт – Галина Берізка десятки років зберігала у пам’яті (усі папери при обшуках гестапо, а потім НКВС були знищені) його вірші. І тільки в незалежній Україні були опубліковані добірки поезій Миколи Черниченка у збірнику, який упорядковував поет Володимир Могилюк (він розповів про це присутнім) та невеличка збірка під зворушливою назвою «Це я – твій син» у видавництві «Український письменник» з передмовою Олеся Лупія.
Галина Спиридонівна сама все життя писала вірші, прозу, перекладала. Але не могла відбутися у цьому амплуа, бо після війни її, студентку Одеського університету, арештувало НКВС, як учасницю українського підпілля. Майже десять років таборів, потім нагляд і постійне стеження КДБ. Про повноцінне творче життя нічого було й мріяти. Чотири рукописи віршів та три романи були знищені при обшуках. І тільки після здобуття незалежності України з’явились її публікації спочатку у колективних збірниках, а у 1997 році в «Українському письменнику» вийшла перша книга – «Недоспалені листи». І тільки майже у 80 років Галина Спиридонівна Шарандак-Бровченко (Берізка) стала членом спілки письменників України.
Пані Галина, незважаючи на тяжкі випробування, зберегла і світлу пам’ять, і небайдужість та порядність, а головне – внутрішню свободу. За життя видала ще книгу перекладів свого улюбленого поета Михайла Лермантова. Вони також звучали на вечорі.
Така незламна творча особистість не могла не привернути увагу журналіста і режисера Миколи Хомандюка, який так само мав дуже небайдуже серця. Буковинець, театрал (певний час працював у нашому театрі та директорував у музеї-заповіднику «Хутір «Надія»), він відразу пристав до національно-патріотичних рухів і товариств, які започатковувались у наших степах ще в кінці 80-их років минулого століття. Саме йому належить авторство назви першого у Кіровограді культурологічного клубу «Перевесло».
Микола Васильович не цурався організаційної чорнової роботи, довгий час був виконавчим секретарем обласної організації «Просвіта». Та й його журналістська діяльність в обласній телерадіокомпанії була підпорядкована цій ідеї. Згаданий уже фільм про Галину Берізку багатьом відкрив очі на цю непересічну особистість. Цілі покоління наших земляків саме із фільму «Незгасимий вогонь Холодного яру» дізналися про це унікальне явище в нашій історії. Про це говорила журналістка Зоя Лебідь. А журналістка Ніна Даниленко, очевидно, як і багато інших людей, саме з художньо-документального фільму Миколи Хомандюка «А стіл один – для прадіда, і внука…» дізналася про спорідненість родів Тобілевичів і Тарковських. За свої документальні роботи Микола Хомандюк став лауреатом обласних премій імені Володимира Ястребова та Евгена Маланюка. Пішов з життя, коли йому ледь виповнилось 60.
На жаль, нинішнє керівництво ОДТРК воліє не згадувати цього доробку, роблячи вигляд, ніби вони – першопрохідці у місцевій документалістиці.
Та як би там не було, пам’ять про цих людей, їхню творчість і небайдужі серця, не засне і будитиме безліч молодих сердець.
Світлана Орел для Першої електронної