«Першокласні» емоції, пов’язані з першим днем у школі, у кожного свої. Та є у них дещо спільне: радість через нове вбрання і начиння у портфелі, гордість, що вже можна називатися школярем і не спати в обід у дитсадку, мрії про нових друзів і та пригоди. Про свій День знань згадали для «Нової газети» відомі люди Кіровоградщини.
Олександр Корінний, Новоукраїнський міський голова:
Мій День знань припав на 1 вересня 1984 року. Я був у традиційному на ті часи шкільному костюмі. Але, на жаль, не пам’ятаю його колір – синій чи коричневий. Фото в сімейному архіві всі чорно-білі…
До школи йти боявся: мій дитсадок територіально був закріплений за СШ №3, а жив я біля СШ №6, куди мама мене і повела. А всі мої друзі по дитсадку пішли до школи №3. Але я швидко роззнайомився і все стало на свої місця. Найперше познайомилися із почесним громадянином Новоукраїнки Володею Мамаддалієвим, він був смаглявий, а тому привертав до себе увагу…
До речі, лише після завершення навчання в університеті я випадково дізнався, що у мене і в моєї першої вчительки день народження в один день…
Тетяна Ткаченко, директор Кіровоградського обласного художнього музею:
Із 1 по 8 класи я навчалася в Кіровоградській ЗШ №1, а з 9 по 11-й – в нинішній гімназії ім. Т. Шевченка. Пам’ятаю, що сукню на День знань мені привезли з Прибалтики, точніше з Литви, з Вільнюса… Шкільна форма в мене завжди були трошки інакша, ніж в інших дітей: я носила і сині сукні, і коричневі, зі спідничками-гофре. Фартушки мені теж привозили. Білі фартушки шили індивідуально, на замовлення, як в 1-му класі, так і в старших… А ще в мене були величезні банти (найбільші). Якою я була першокласницею? Звичайно, читала вірші на лінійці, була відмінницею… Ще й досі десь у домашніх архівах зберігаються похвальні листи.
Світлана Томашевська, редактор сайту «Перша електронна газета»:
Перше вересня для мене було довгоочікуваним і дуже особливим днем. І не тільки тому,що йшла перший раз у перший клас. А тому,що це було ознакою дорослішання. Я думала,що з того дня буду рівнею для своєї мами, яка теж ходила до школи (тільки працювати, а не вчитися). Мені на честь свята купили нову блузочку, чорну спідничку і жилетку з такими золотистими гудзичками і великий шовковий бант-жабо на застібці. Мама казали тримати спинку прямо, а батько – усміхатися. В один клас зі мною йшли ті ж діти, з ким я дружила в садочку, тому не було ніскілечки страху. Ще того ж року мій дядя Владік був випускником і всі родичі казали,що у нас спільне свято. Це було вдвічі приємніше. На перше вересня він подарував мені альбом, олівці, пластилін і книжку. А я його поцілувала в щічку. Бабуся і дідусь з сусіднього району прислали мені вітальну телеграму у красивій блакитній листівці з трояндами. Я її берегла у металевій скриньці з іншими своїми “скарбами”. Але найбільше враження не мене того дня справила моя тітка Людочка (казати на неї суворе Людмила якось язик не повертається, адже такої сонячної і позитивної людини нема в цілому світі!). Так от, вона після лінійки підійшла, схилилася, взяла мене за худенькі плечки і так серйозно сказала: «У нас у сім’ї всі розумні. Не підведи!». І це мені так врізалось в пам’ять! В усі важкі моменти я згадую нашу Людмилку і рівняюсь на неї. І ці слова на правах старшої казала її сину і донці,коли вони йшли у перший клас. А наступного року скажу вже своїй донечці Даринці!
Ігор Шостак, тренер з легкої атлетики
Перший клас у Маловисківській школі №3 запам’ятався мені насамперед першою вчителькою – Тамарою Дмитрівною Білецькою та новим дитячим колективом, а ще групою продовженого дня, яку ми всі називали «продльонкою» і смачними булочками по 6 копійок в їдальні. Ну, звичайно, важливими були перерви: тут уже не обійтися було без гри в лова, обміном фантиками від жувальних гумок. А ще в першому класі я почав займатися в секції легкої атлетики.
Інна Тільнова, Нова газета