Після того, як було оприлюднено закон про декомунізацію і чиновники безпосередньо на місцях взялися до його виконання, з’ясувалося, що далеко не всі громадяни розуміють що і навіщо намагається зробити держава, стираючи зі свого обличчя шрами комуністичного минулого.
Серед науковців, які досліджують проблему декомунізації, є Ірина Рева – магістр, науковий співробітник Інституту суспільних та економічних досліджень імені Олександра Поля. Вона опублікувала цікаве дослідження про усвідомлення людьми потреби відмовитися від страшного минулого заради кращого майбутнього, про потребу само ідентифікації українців, як нерадянського народу, про наслідки психологічного тиску комунізму на відкриту свідомість українців. Назвавши свою статтю «Любов до «великого жовтня», Ірина Рева аргументовано пояснила в ній психологічний страх деяких українців (на прикладі близької нам Дніпропетровської області) перед відмовою від комуністичного минулого з його голодоморами, репресіями, вбивствами, катуваннями і розправами над українським народом.
Пропонуємо читачам Першої електронної газети статтю Ірини Реви без правок і доповнень:
Коли я чую заклики провести громадське опитування (референдум) щодо необхідності декомунізації, перейменування вулиць тощо, мене охоплюють великі сумніви. Спробую пояснити. По-перше, більшість не завжди права. Наприклад, коли нацисти віддали наказ євреям з’явитись до комендатури, якщо не більшість українських євреїв, то дуже велика кількість представників цього етносу масово виконали наказ – прийшли і були знищені.
Більшість мешканців у Німеччині 1930-х років підтримували свого фюрера. А коли настав час знищувати пам’ятники Гітлеру теж знаходилися противники, бо «це ж наша історія»!
У 1930 році, напередодні Голодомору, за даними ОГПУ, 1 мільйон українців взяли участь у повстаннях проти радянської влади, протестуючи проти колгоспної системи, розкуркулення і т.п. Мільйон – це наче багато (в Росії армія нараховує близько мільйону чоловік), але решта 28 мільйонів українців тоді не взяли активної участі у боротьбі. Хоча й не були прихильниками більшовиків – про це свідчать результати вільного голосування на виборах до Всеросійських установчих зборів у грудні 1917 року. Більшовики тоді в Україні набрали близько 10% голосів, а 70% голосів отримали партії Центральної Ради (тобто партії українського державницького спрямування).
У 1953 році – парадокс! – після Голодомору та репресій, може, й не більшість, але велика кількість українців плакали, дізнавшись про смерть Сталіна… Навіть майбутні дисиденти!
Це особливість тоталітарних держав, сила яких тримається на страху, цензурі та вимушеній самоцензурі, яка поступово стає частиною громадянського мислення. Ось приклад. Щойно розповівши про те, як сільські активісти забрали в них усі продукти та вигнали її родину з власної хати, свідок Голодомору мешканка села Івангород на Кіровоградщині О.М.Вихрист робить несподіваний висновок: «В загибелі багатьох людей, я вважаю, ніхто не винен… Був неврожай…». Оцінка Оксаною Матвіївною погодних умов у 1932 році виявилась прямо протилежною свідченням восьми її односельців, які запам’ятали їх як сприятливі, а врожай – як достатній. Голод, на їхню думку, спричинила більшовицька політика насильницького вилучення харчів у населення. Дослідники звертають увагу на цей феномен: навіть після проголошення Незалежності України багато хто з постраждалих від голоду, а також репресій та їх близькі родичі бояться критикувати режим, який пішов у небуття.
Під час збирання матеріалів для книги «По той бік себе: соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору й сталінського терору» я часто стикалася з парадоксальним явищем – любов’ю постраждалого до свого кривдника. «Так, голод у 33-му був страшний, їли равликів. Ми вижили лише тому, що поруч був ставок – ловили рибу… Але, ви знаєте, життя тоді було краще, ніж зараз – тоді був порядок», – розповідали мені мої земляки й сусіди, бабуся та дідусь, 1927-го та 1916 років народження.
Один відомий лікар, 1937 р.н., розповідав мені про своє дитинство, яке пройшло на Півночі, куди відправили на заслання його батька як «ворога народу». Однією з улюблених розваг тамтешніх дітлахів була гра в футбол… людськими черепами, які валялися просто під ногами. Від катувань у застінках НКВС на спині батька залишилися страшні шрами, але він не визнав себе винним, ні в чому не зізнався – мав низький больовий поріг і тільки-но починалися тортури, втрачав свідомість. «Батько був всебічно обдарованою людиною: не знаючи нотної грамоти, орієнтуючись лише на слухову пам’ять, міг виконувати твори Шопена, Чайковського, був здібний до малювання, володів німецькою та польською мовами, був хорошим інженером, мав 2 вищих освіти.… Але ж я – комуніст! – раптом сердито обірвав свою розповідь мій респондент. – Усе, що навколо нас, ці будинки, оцю лікарню, все-все побудували комуністи!» Зізнаюся, логіка цього цілком поважного чоловіка мене дуже вразила і з часом примусила засісти за детальне вивчення психології жертви.
Ось іще одна не менш вражаюча історія.
Родину Тетяни Захарівни Максименко (дівоче прізвище – Скубій), яка народилася в 1922 році на хуторі Горобці Новосанжарського району Полтавської області, було розкуркулено. Батька забрали у в’язницю, а маму з 11-ма дітьми вигнали з власної хати та підселили до інших людей. Через півроку батько повернувся хворим на тиф. Сам помер і забрав на «той світ» дружину, залишивши в чужій хаті з чужими людьми 9 доньок та 2 синів. Старшій доньці Парасці на той час виповнилося 14 років, найменшому сину Васильку – 1,5 рочки. Усі вони померли упродовж голодних осені-зими 1932-1933 років. Вижила лише десятирічна Тетяна, яку хрещений батько відівіз до дитячого будинка в село Пологи. Дівчинка зростала в політично благонадійному радянському інформаційному полі і це, безумовно, вплинуло на формування її особистості. Попри те, що Тетяна Захарівна пам’ятала долю своєї родини, розповідала онукам про ті жахливі події, «бабуся все життя дякувала радянській владі, а звістку про смерть «вождя» сприйняла як особисте горе», – говорить її онучка студентка-історик Дніпропетровського національного університету Зоряна Бондар.
Таких історій можна наводити багато.
«Через ту комуну в 33-му пів-Підгороднього вимерло, – розповідав інший мій земляк М.М.Бут, 1926 р.н., із міста Підгороднє Дніпропетровської області. – Спочатку забирали майно у багатших, потім у бідних. Заходячи в двір, вимітали усе підчисту. Везли до комуни та пропивали…
Дідусь зі сльозами пригадував, як приходили забирати в тюрму батька (бо не віддав коня). Як забирали усі до крихти харчі та виганяли з хати. Як міліція підібрала його з двохрічним братиком, голодних, на базарі та відправила до притулка в Дніпропетровськ, де годували дуже добре. Як їх у притулку розлучили (більше він про долю брата нічого не знає). Але на запитання чи підтримував він незалежність України в 1991 році, Микола Миколайович відповів несподівано:
– Я як комуніст не підтримував. По цей день я член партії, тільки вже української. У мене два партбілети: цей, укранський, і совєтський я бережу. Комуністи до влади ще прийдуть. Не скоро, але прийдуть…
Як так сталося, що в свідомості частини людей так легко співіснують страхітливі спогади репресій разом із любов’ю до радянського режиму? Відповідь на це питання криється в царині психології. Потрапляючи в ситуацію прямої загрози життю, людина переживає величезний стрес. Багато залежить від поведінки злодія – якщо замість очікуваної жорстокості він дасть дитині цукерочку, пришле голодним «гуманітарний конвой», розповість, що він усе робить заради високої мети… У ситуації «доброго» зла психіка жертви може зіграти з нею злий жарт.
Заручник, розуміючи, що життя його залежить від примхи терориста, намагається збагнути логіку свого кривдника, щоби випадково не роздратувати його та не наразитись на ще більшу лють. Прояв дрібної «доброти» (цукерочка) з боку мучителя сприймається як сигнал про те, що зі злим чоловіком можна знайти спільну мову. У критичний момент потреба зрозуміти агресора є настільки сильною, що раціональна складова (здатність оцінювати його вчинки, співставляти події) відходить на другий план. Жертва засвоює систему цінностей кривдника так, як засвоює дуже маленька дитина світобачення своїх батьків, – бездумно.
Раптом жертва починає РОЗУМІТИ, чому злодій її ненавидить (і починає вважати таке ставлення до себе заслуженим!). Виправдовує його злочини, бо мислить так, як і він! Відомі випадки, коли жертви насильства захищали злочинця від правосуддя. Так сталося в 1973 році в Стокгольмському банку. Захоплені терористами заручники після звільнення поліцією винаймали адвокатів, щоби витягти своїх кривдників з-за ґрат! Так бувало в нацистських концтаборах, коли в’язні починали сповідувати світоглядні настанови есесівців та наслідували їх жорстоке ставлення до інших в’язнів (на це явище звернув увагу психіатр, в’язень концтаборів Б.Беттельгейм). Так буває в неблагополучних родинах, де чоловік б’є свою дружину, а вона виправдовує його поведінку, бо… любить і «розуміє». Такі світоглядно-психологічні зміни відбуваються з членами тоталітарних сект та релігійних культів.
Події в стокгольмському банку привернули увагу дослідників до феномену любові жертви до агресора. У широких колах явище стало відомим під назвою «стокгольмський синдром». Інша назва – ідентифікація з агресором (жертва втрачає свою ідентичність, неусвідомлено змінюючи її на ідентичність агресора). Виділяють також побутовий «стокгольмський синдром» (в родині) та «соціальний стокгольмський синдром» (коли явище поширюється на соціальні групи). Останній термін запропонували американські дослідниці поведінки жінок-жертв Ді Ґрехем, Една Ролінгз та Роберта Ріґзбі, виявивши часті явища хворобливої любові жертви до агресора в стосунках, наприклад, повії та сутенера, постраждалої сторони та гвалтівника, солдат наступаючої армії та військовополонених, у цивільних осіб у комуністичному Китаї, щодо яких застосовувалися технології «промивання мізків», у жертв жорстокого поводження з дітьми тощо.
Цікавою особливістю синдрому є те, що навіть після смерті злочинця (терориста, гвалтівника, диктатора, лідера секти) або дізнавшись, що його засуджено та замкнено у в’язниці, жертва може зберігати систему цінностей агресора, утримуватись від критичних зауважень на його адресу та сподіватись на його повернення. «Комуністи до влади ще прийдуть. Не скоро, але прийдуть»
Гостре бажання жити на вулиці імені свого ката чи гвалтівника… так, воно справді може бути. Але бажання це не є життєстверджуючим, особливо враховуючи, що на означеній вулиці житимуть діти цих людей. Що ж стосується молодого покоління, «діти перебудови» та однолітки незалежної України не є прихильниками леніна-кірова-косіора-петровського… Для них ці імена вже нічого не значать. І слава Богу!
Психологи та психотерапевти, які працюють із нащадками жертв геноцидів (таких як Голокост, Голодомор, різанина в Руанді) переконані, що травма може передаватися дітям, онукам та праонукам потерпілих. Наслідки ці виражаються не лише в любові до агресора. Це набір якостей, типових для світосприйняття жертви:
занижена самооцінка,
невміння реалізовувати себе, безініціативність,
невміння захистити себе (у тому числі перед начальством),
часті депресії,
налаштованість на «ворожість» світу,
небажання турбуватися про своє здоров’я, своє тіло,
у нащадків жертв голоду може бути схильність до переїдання (доїсти «щоби не пропало»),
страх перед майбутнім («страх змін»),
страх перед представниками влади, чиновниками, а як наслідок – корупція, дуже розвинена в постгеноцидних державах…
Зазвичай наслідки геноцидів тривають не більше 3-4 поколінь. Сила духу та творчого потенціалу кожного наступного покоління зростає. Тому цілком закономірно, що онуки та праонуки тих, хто пережив лихоліття 1930-х, прагнуть зміни не лише радянського геополітичного вектору, але й оновлення назв на мапах своєї країни.
ДОВІДКА:
У 2007 році американські психологи вивчили понад 4 тисяч 700 випадків захоплення заручників. Ознаки «стокгольмського синдрому» зафіксовано в 27% постраждалих, решта заручників виявилися стійкими до «харизми» агресора.