З початком воєнних дій на сході Максим пішов до лав Збройних сил України. Кадрового військового, адже за плечима 7 років армії, відправили до складу славетного 3-го полку спецназу.
Максим народився 1982-го року на Північному Кавказі. Але життя занесло до Кіровограда. Тут одружився. У мирний час працював на будівництві, мав свою бригаду. Окрім роботи займався боксом.
У зоні АТО разом з бойовими побратимами обороняв Амвросіївку. Згадуючи ті події, чоловік розповідає, що місцеве населення негативно ставилось до українських військових. «Місцеві ненавиділи нас і ніколи не допомагали. Волонтерів також нам не доводилось бачити, адже постійно вівся вогонь. До того ж, кожен незнайомий міг бути засланим розвідником. Я побачив волонтерів лише коли повернувся до Кіровограда». А допомогу солдати отримували лише від рідних: «Зазвичай усе необхідне нам надсилали родичі Новою Поштою. Лише одногу разу до нас приїхала мати одного з солдатів із самого Львова, та привезла ліки та форму».
Курйозні випадки на війні трапляються в найнеочікуваніші моменти: «Я придивився собі сховок поміж бетонних плит, де вразі чого можна укритися від ворожих обстрілів, – розповідає військовик. – Аж раптом починають стріляти. Мій товариш стрибає у той сховок і визирає звідти. Підіймає голову, а все його лице в кізяках».
Щодо полонених сепаратистів, то кіровоградські спецпризначенці до них ставились нормально. Ті навіть каялись і просили пробачення, перебуваючи в полоні.
Після пережитого пекла війни Максим говорить, що пізнав ціну життю і хоче стати лікарем, щоб і далі рятувати людей.