В черговий раз раз, починаючи з з 2007 року, у третю неділю травня Україна відзначає День пам’яті жертв політичних репресій. Цього скорботного дня до скромних пам’ятників та пам’ятних дощок жертвам тоталітаризму ляжуть вінки та букети весняних квітів вшанування мільйонів невинно загублених душ.
Україна була серед тих регіонів колишнього СРСР, по яких репресії пройшлися жорстким катком, починаючи з перших днів більшовицького режиму. Та найбільшим випробуванням для українців став Голодомор 1932-1933 років і страшні дні “Великого террору” 1937-1938 років, коли молох створенного владою беззаконня забрав сотні тисяч життів, зламав долі мільйонів.
Про одну з таких доль наша розповідь.
2 липня 1937 року розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху так звана “єжовська чистка” суспільства. Того дня Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову “Про антирадянські елементи”. А 31 липня 1937 року кривавий сталінський карлик – нарком внутрішніх справ Єжов підписав схвалений Політбюро наказ НКВС № 00447 «Про операції з репресування колишніх куркулів, кримінальників й інших антирадянських елементів». На кожну радянську республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). Кампанія терору була націлена й на простих українських селян, яких масово звинувачували у підриві радянської влади. У багатьох українських селах і навіть на хуторах НКВС розкривав “контрреволюційні націоналістичні українські організації”.
Не обминула така доля і сім”ю хлібороба Нестора Панібратенка з села Ганнівка (приєднане до с.Кірове) Долинського району, до якої 12 лютого 1938 року увійшло горе. Того дня до садиби, на якій проживала велика дружня хліборобська сім”я, зайшли непрохані гості у кашкетах з волошковими околишками, які пред’явили ордер управління НКВС по Миколаївській області (Долинський район до 1939 року входив до складу Миколаївської області) про арешт господаря за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, зокрема, в активній участі у селянських антиколгоспних виступах 1930 року, підбуренні селян до виходу з щойно створеного колгоспу. Санкціонував арешт прокурор Долинського району Коваленко (інших даних у справі немає).
Під час проведеного відразу ж обшуку в садибі Панібратенків, у присутності всього одного понятого, жодного матеріалу (документа чи якоїсь матеріальної речі), який би підтверджував ворожу діяльність господаря проти радянської влади, знайдено не було. Та це не зупинило єжовських опричників, як і сльози домашніх Нестора Дмитровича – дружини Уляни Антонівної та 4 малолітніх дітей (сина Івана 15 років, донечок Ніни 12 років, Віри 9 років та шестирічної Шури). Під конвоєм арештованого відвезли до Долинської (тоді селище Шевченкове), де помістили до місцевого БУПР (будинок примусових робіт, по-нинішньому – це камера попереднього ув’язнення). Тільки на десятий день, 22 лютого 1938 року, арештованого оглянули лікарі Приступа та Єрмоленко, які засвідчили своїми підписами, що він здоровий і «по этапу следовать может». З Ганнівської сільради привезли наскрізь брехливу характертистику на Нестора Дмитровича, у якій його зробили і куркулем, який нібито мав у власності дві третини парового млина та експлуатував найману робочу силу, і що він розкуркулювався та засуджувався на 4 роки за агітацію проти оборонної позики, і що приймав участь у протиколгоспних виступах, так званих “волинках“. Саме під ці надумані факти з написаної під диктовку співробітника НКВС Степанова (це було встановлено під час слідства щодо Степанова як “порушника соціалістичної законності” у 1957 році) характеристики і було побудоване обвинувачення проти хлібороба Панібратенка. Усі звинувачення на свою адресу в ході слідства він категорично заперечував,незважаючи на неодноразові попередження того ж слідчого Степанова та інших опричників про те, що необхідно говорити тільки правду і не заперечувати слідству навіть таку дурницю, придуману Степановим, що у 1937 році Панібратенко вже чекав приходу на Долинщину німців.
Та поведінка Нестора Панібратенка на об’єктивність слідства не вплинула, його зробили учасником контреволюційної організації у складі мешканців села Ганнівка Крисана С.М., Попружного Т.Л., Цвинди І.М., перевезли до Миколаївської в’язниці. 4 квітня 1938 року зловісною трійкою управління НКВС по Миколаївській області, на кривавих руках якої тисячі життів мешканців районів нинішньої Кіровоградщини, що входили у 1937-1938 роках до складу Миколаївської області, його засудили до розстрілу. Неправедний вирок було виконано 10 травня того ж року у підвалі миколаївського УНКВС. Рідня нічого не знала про долю свого чоловіка та батька. Як правило, тодішня влада не повідомляла рідним про розстріли, а обмежувалася брехливою відпискою про засудження до великого терміну ув’язнення в таборах без права переписки.
Лише після розвінчання на ХХ з’їзді компартії Радянського Союзу сталінських злочинів проти радянських людей дружина розстріляного – Уляна Антонівна, яка на той час переїхала до Кривого Рогу, вирвавшись з дітьми з колгоспного «раю» на шахти Кривбасу, у червні 1961 року звернулася до влади з проханням повідомити про долю чоловіка. І хоч ще 29 липня 1957 року Кіровоградським обласним судом Панібратенка Н.Д. та інших засуджених по «справі» було реабілітовано, з управління КДБ їй повідомили жорстоку неправду про те, що Панібратенко Нестор Іванович, 1891 року народження помер 18 березня 1942 року від хвороби серця у місцях відбування покарання. Бо існувала така практика – з метою приховання правди про кількість розстріляних під час масового терору органи КДБ на підставі таємної інструкції видавали рідним розстріляних неправдиву інформацію про смерть засуджених від різних хвороб у таборах. Так у рідних Нестора Дмитровича Панібратенка і зберігається датована 1961 роком неправдива довідка Долинського районного ЗАГСу про смерть їх батька та дідуся від пороку серця у березні 1942 року.
Онука Нестора Дмитровича – учителька історії з однієї з криворізьких шкіл Шломенко Лідія Сергіївна, яка не пориває з’язків з батьківщиною рідні, звернулася до автора цих рядків як краєзнавця з проханням дізнатися правду про долю її дідуся. Як учителя історії її цікавило, чи дійсно чимось завинив Нестор Іванович перед своїм народом, а останню з живих його дочок усе доросле життя мучило запитання, чи не став її батько жертвою наклепу з боку когось з односельчан і чи не звів він під тортурами наклеп на когось з односельчан. Викладена на сторінках книги «Реабілітовані історією» інформація про Панібратенка Н.Д. не дає відповідей на ці запитання.
Відповідно до вимог нині діючого українського законодавства, за довіреністю рідної для жертви політичних репресій людини, я ознайомився в державному архіві Кіровоградської області з «справою» на Панібратенка Н.Д., зробив копії деяких документів, надіслав їх його рідні. Вони мають гордитися своїм родичем – він відвернув усі звинувачення не тільки від себе, але й від своїх товаришів по біді. Він залишився чесною людиною до останнього свого дня. Ніхто й з односельчан не зводив наклепи ні на нього, ні на інших, за винятком написаної головою сільради під диктовку слідчого характеристики на якогось «Понубратенка», а не Панібратенка. «Справа про контрреволюційну організацію в с.Ганнівка» – то діло рук оперуповноваженого Долинського районного відділення НКВС Степанова (інших даних на нього немає), якого у 1957 році намагалися знайти для притягнення до відповідальності за фальсифікацію справ.
Де ж поховано хлібороба Нестора Панібратенка та інших жертв Великого терору, розстріляних у ніч з 9 на 10 травня 1938 року у підвалі Миколаївського УНКВС? У справі жодних даних про це немає, але у Миколаєві у день пам’яті жертв політичних репресій квіти лягають до скромної таблички при вході на старий цвинтар біля Херсонського шосе, де у страшні часи «чорного ворона» щоночі потайки хоронили по більше ніж 100 жертв політичних репресій. Вічна їм пам’ять! І ніколи не буде прощення катам, що нищили цвіт українського народу!
Василь Даценко для Першої електронної