Захищаючи свого побратима, 35-річний олександрієць Юрій Юнашев отримав поранення. Він — кіборг, командир БТРу 79-ї окремої аеромобільної бригади, один із тих, хто побував у самісінькому пеклі. На щастя, уцілів. Після лікування в Одеському військовому шпиталі поранений сержант нарешті потроху одужує. Однак процес реабілітації тривалий, адже в бою він отримав вогнепальне осколкове поранення тазостегнового суглоба. А це означає, що має заново навчитися ходити.
На фронті герой пробув недовго, менше ніж півроку, але багато чого встиг пережити. Про все це й розповів кореспонденту Першої електронної газети.
Після кількох успішних операцій, які були проведені одеськими хірургами, повернувся додому і тепер призвичаюється до нормального життя. Мешкає разом з рідними у селищі Приютівка. Каже, що підтримують не лише близькі й знайомі, не залишають осторонь і громадські активісти Союзу солдатських матерів та волонтери. Мабуть, завдяки цьому «кіборг» не втрачає оптимізму й мужності. І якби не пошкоджена нога, якби не ці злощасні милиці, то, певно, не вагаючись, знову б пішов у бій. Важливо й те, що одразу після поранення Юрій налаштувався на швидке одужання, тепер, говорить, сторонньої допомоги вже не потребує. «Є гірші випадки, ніж мій, і краще допомогти тяжким. Таких у шпиталі було достатньо», – відзначає військовий. Зараз для нього самого головне – якнайшвидше стати на ноги.
На запитання, яке воно життя після фронту, знайти відповідь військовим, які побували у самісінькому пеклі, непросто, але Юрій не нарікає і переймається лише за побратимів і те, скільки ще триватиме ця кровопролитна війна. Пройшовши крізь кілометри небезпеки, оборонець Донецького аеропорту певен, що вижив дякуючи лише відданості товаришів, волонтерів та лікарів. «Волонтери дуже старалися й стараються, щоб ми себе нормально почували і на фронті, й у шпиталях, і за це їм величезне спасибі» – відзначає «кіборг».
Пригадуючи свій останній бій, він говорить: на собі відчув, що таке обстріли, атаки, втрата друзів, життя на межі…Тому, певно, щасливий, що вцілів. Так склалося, що з моменту мобілізації підрозділ, у якому служив наш земляк, періодично направляли у старий термінал Донецького аеропорту. Перший виїзд туди здійснили наприкінці жовтня минулого року, де пробули рівно десять днів. Тоді, на щастя, ніхто із бійців не постраждав. Всі разом пройшли й оборону терміналу, й обстріли, й трималися як одне ціле. Воювали й за визволення Краматорська. Патрулювали території поблизу Маріуполя, чергували на блокпостах.
Через певний час бійців знову перекинули під село Водяне та Піски, які знаходяться в кількох кілометрах від аеропорту. «Нас туди направили на підтримку інших бригад, які на той час були оточені силами сепаратистів. Після укріплення позицій почався масовий обстріл. Майже півдня вогонь не припинявся. Скоріш за все поранило осколком касетної бомби. Хоча одразу і не зрозумів, подумав, що гілка впала, бо сам тоді знаходився в окопі», – пригадує Юрій.
Витягли й врятували бійця побратими. На той момент він ще не знав, чи вціліла нога, бо здавалося, що тримається вона на нитці. Не лише Юрій, а також ще один його товариш отримав вогнепальне поранення. Обох відвезли до шпиталів. Спершу до Дніпропетровська, і вже звідти до Одеси. У госпіталі наш земляк пробув майже два місяці. Кілька разів прооперований. Але у шийці стегна ще й досі є осколки, які видалити хірургам не вдалося, і з цим, як власне наголошують медики, жити можна, це не смертельно. Ще з десяток дрібних осколків лишилося у м’яких тканинах лівої ноги.
І хоча лікарняні будні вже позаду, але, звісно, Юрія рани ще турбують… Вже почав ходити з однією милицею, каже, що скоро потрібна буде тростинка… Чоловік вірить, що кістки швидко зростуться, рани загояться, адже все життя у нього попереду. Головне, що зараз почувається добре, не втрачає оптимізму і при нагоді дякує всім небайдужим за підтримку й допомогу. А ще закликає земляків, аби продовжували підтримувати волонтерський рух, адже це так важливо для тих, хто сьогодні на фронті і тих, хто в лікарнях.
Колеги, друзі, знайомі і незнайомі роблять усе, щоб процес реабілітації Юрія був менш тривалим. Фінансово його підтримувала місцева громадська організація «Союз солдатських матерів» та деякі підприємці. На жаль, поки що за станом здоров’я військовий не зміг оформити всі необхідні документи для отримання державної соціальної допомоги для поранених, хоча їхнім збором вже займаються його рідні. Як швидко вирішуються такі питання для земляків – військовослужбовців, ми триматимемо на контролі і поінформуємо читачів у найближчих публікаціях.
Наталія Луценко для Першої електронної газети.