Як і для сотень тисяч ветеранів-фронтовиків, які своїми ратними подвигами наближала перемогу над нацизмом, для Миколи Юхимовича Краснослободцева 9 травня було особливим днем.
9 травня 1945 року у чеському місті Оломоуц над Моравою рядовий-гвардієць з 109-го окремого гвардійського кавалерійського ескадрону (розвідувальної роти) 128-ї гвардійської гірсько-стрілецької Туркестанської дивізії 4-го Українського фронту Микола Краснослободцев, отримавши радісну звістку про капітуляцію ворога, того ж дня знову пішов у бій. Ще до 12 травня 1945 року воїни дивізії добивали гітлерівських фанатиків з угруповання генерал-фельдмаршала Шернера, які порозбігалися по горах, щоб продовжувати війну за вже зниклий третій рейх.
Після смерті батьків (у Пензенській області) осиротілий Микола поїхав у Ташкент, де, як йому казали, було тепло і багато хліба (так юнакові хотілося його наїстися після голодних днів на одній воді та знайдених у пензенських лісах грибах!). У Ташкенті став учнем училища фабрично-заводського навчання (ФЗН), учився на помічника машиніста паровоза. Та отримати спеціальність не дала війна, у липні 1942 року Микола був призваний до війська. Згадував, що у військкоматі, побачивши худющого як жердина хлопця, його запитали, ким би хотів бути на війні. «Мені б до коней, бо вони людей розуміють», – відповів Микола. Так він став бійцем-кавалеристом 83-ї гірсько-стрілецької дивізії (з жовтня 1943 року – 128-а гвардійська), яка ще з серпня 1941 року стояла у іранському місті Мешхед, щоб перешкодити можливому десантуванню гітлерівців до тамтешніх нафтових районів.
Коли гітлерівці прорвали радянську оборону на Північному Кавказі і рвалися до Закавказзя, дивізію терміново перекинули в район Туапсе та Новоросійська, де червоноармієць Краснослободцев отримав своє бойове хрещення біля гори Симашхо (1032 метри над рівнем моря). Під ворожим вогнем, шквалом куль та осколків мін і снарядів, на низькорослому конику (назвав його Букварем), вузькими гірськими стежинами, доставляв на передову боєприпаси, провіант.
У кінці 70-х років, коли Микола вже мешкав в Ужгороді і працював на заводі меблевої фурнітури, до нього як ударника «комуністичної праці» звернувся партійний функціонер, щоб він пригадав і розповів молоді, як під Новоросійськом бачив начальника політвідділу 18-ї армії Леоніда Брєжнєва, коли той очолював оборону «Малої землі» і вручав бійцям на передовій партійні квитки. Микола Юхимович відверто сказав, що Брєжнєв у їхній дивізії ніколи не був, а партквиток він отримав у 1945 році з рук заступника командира ескадрону.
Інтерес партфункціонера до Миколи Краснослободцева пропав, у черзі на поліпшення житлових умов та придбання «Москвича» він так і не просунувся. А його однополчанин ходив по школах і по папірцеві розповідав школярам про уявні подвиги Брєжнєва на «Малій землі».
Після Туапсе та Новоросійська для гвардійця Краснослободцева були страшні бої під Нафтогорськом, Майкопом, станицями Апшеронською та Кримською. На все життя у пам’ять закарбувалася жахлива картина загибелі улюбленця роти старшого лейтенанта Волканідіна Петра – з розірваним осколком авіабомби животом він благав бійців не писати матері про його смерть, бо мама не винесе смерті сина і помре… А мама жила майже поруч – у П’ятигорську.
У кримських плавнях, де крім води та очерету нічого не було, більше всього боявся Микола втратити коня, бо за це (втрату бойового майна) – розстріл. Тому віддавав своєму бойовому другу розмоклі сухарі та грудочку цукру-рафінаду, а сам смоктав солодкі стебла очерету.
Бачив гвардії рядовий Краснослободцев і безчестя на тій війні – боєць ескадрону Сафаров прострілив собі ліву руку, щоб потрапити до шпиталю і уціліти в м’ясорубці війни. Але прорахувався… Сафарова розстріляли перед шеренгою бійців.
Після звільнення Кубані бойовий шлях Миколи Краснослободцева проліг через бої за Таманський півострів, форсування Керченської протоки, визволення Феодосії, Алушти, Ялти та штурм Севастополя. Своєю першою бойовою нагородою вважав медаль «За оборону Кавказу», а за звільнення Криму отримав медаль «За бойові заслуги».
Як гірсько-стрілецька, 128-а гвардійська дивізія, несучи величезні втрати, брала участь у жорстоких боях за Карпати, зокрема, визволяла північні райони Закарпаття, гірські південні райони Польщі, перейшовши Рудні гори, завершила війну у Чехо-Словаччині. Восени 1944 року гвардієць Краснослободцев отримав орден Червоної Зірки.
На диво, не отримавши в кривавих боях жодного поранення, не маючи жодного дня відпустки (хіба що перепочинок після боїв у Криму), Микола Краснослободцев пройшов з дивізією 1200 кілометрів бойових доріг, втратив при цьому багатьох однополчан. Після Перемоги дивізія розквартирувалася в Ужгороді (це її наступницею стала 128-а Закарпатська гірсько-стрілецька бригада Збройних Сил України, яка показує приклади мужності і героїзму при захисті незалежності та суверенітету України в наші дні).
По демобілізації у 1946 році Краснослободцев отримав спеціальність водія, крутив баранку в ужгородському автопарку, державних установах, працював слюсарем-збірником на заводі меблевої фурнітури, пишався тим, що часточка його праці була майже у кожній радянській оселі у вигляді тієї фурнітури. Полюбив Україну і сонячне Закарпаття. Створив сім’ю, виростив двох дітей, мав внуків. Записи у трудовій книжці підтверджують понад 50 років трудового стажу.
До середини 80-х років в Ужгороді збиралися ветерани 128-ї гвардійської стрілецької дивізії, згадували війну, бойових друзів, вели переписку один з одним. Тяжка хвороба та смерть дружини змусила Краснослободцева переїхати з Закарпаття до Кіровограда, де знайшов затишок у сім’ї доньки. Не маючи тут знайомих, щороку чекав Дня Перемоги, щоб на Фортечних валах поспілкуватися з воїнами-ветеранами. А ще Микола Юхимович був добрим гостем у хлопців з пошукового об’єднання «Автоветеран», керівники якого Олександр Кокош та Валентин Радченко у святкові травневі дні завжди раділи ветеранові. Уперше Микола Юхимович не зміг відвідати Фортечні Вали минулого року, лише з допомогою доньки постояв у хвилині мовчання біля пам’ятника воїнам-визволителям у сквері біля театру імені Кропивницького.
Коли бійці 109-го окремого кавалерійського ескадрону 128-ї гвардійської гірсько-стрілецької дивізії вели 7-го травня 1945 року бій за чеське місто Оломоуц, їх поливав теплий травневий дощ. Як розповідав Микола Юхимович, хтось із бійців сказав, що промоклі під тим дощем житимуть сто років. Народжений у 1923 році солдат Перемоги Микола Краснослободцев не дожив до ста років. А до 70-річчя перемоги над нацизмом гвардії рядовий (він не сприймав щорічні бутафорські присвоєння чергових військових звань у відставці учасникам війни) він не дожив 4 доби… Його поховали у Кіровограді 7 травня.
Коли труну з тілом опустили у могилу, пішов теплий травневий дощ. Тож пам’ять про воїна Перемоги житиме вічно!
Василь Даценко для Першої електронної газети.