Торік Юрій Молоков несподівано для себе став десантником знаменитої миколаївської 79-ї окремої аеромобільної бригади. Хоча ще зі школи Юра (родом він з міста Южноукраїнськ, Миколаївської області) хотів бути інженером. Навчається в КНТУ за спеціальністю «технологія машинобудування». Вже на відстані двох сесій від завершення навчання. Минулого літа Юрій отримав диплом бакалавра, склав іспити для вступу до магістратури і відразу пішов добровольцем на війну.
У військкоматі не сказав про зір «мінус п’ять», дружині взагалі нічого не говорив про свої плани, зателефонував вже після того, як пройшов медкомісію і був зарахований до лав батальйону «Фенікс», створеного волонтером Юрієм Бірюковим.
«Дружина була в шоці, – посміхаючись зізнається Юрій Молоков. – Вона й досі не розуміє мого вчинку. А я вважаю, що кожен чоловік повинен, у разі небезпеки для його батьківщини, піти і воювати за неї. Або активно допомагати фронту. А не так, як у нас є люди, з яких знімають податок 15 грн. на місяць і вони вважають, що більше нікому нічого не винні. Якщо кожен буде сидіти вдома і думати, що війна десь далеко і нехай вони там самі розбираються, то через місяць війна прийде сюди».
Після закінчення школи в 2005 році Юрій не вагався при виборі професії – тільки інженером на завод. Подобається йому створювати, конструювати різну техніку. В його рідному місті, взагалі, по Україні достатньо машинобудівних підприємств, тому Юрій був упевнений, що без роботи не залишиться.
У 2008-му він одружився, влаштувався на постійну роботу і перевівся на заочну форму навчання. Плани на майбутнє відкоригувала війна.
Влітку 2014-го Юрій Молоков отримав диплом бакалавра, склав вступні іспити до магістратури, потім побачив у групі «Крила Фенікса» на «Фейсбуці» оголошення відомого волонтера Юрія Бірюкова про створення на базі миколаївської 79-ї окремої аеромобільної бригади батальйону «Фенікс». Туди якраз набирали добровольців, які раніше не проходили військову службу. Причому, для початку набирали всіх, хто відгукнувся на заклик Бірюкова. Головна вимога – бажання захищати Батьківщину. Так Юру, який не мав досвіду строкової служби, який не займався яким-небудь видом спорту взагалі або бойовими єдиноборствами зокрема, записали в елітний рід військ – десантники.
– Я вирішив, що зір – не перешкода для служби, – розповідає Юрій. – Пройшов медкомісію у військкоматі, в кабінеті у окуліста показали таблицю: «Бачиш»? Бачу. Але я не сказав, що був у контактних лінзах. Вже після медкомісії зателефонував дружині, вона навіть не знала, що я в перший день відпустки поїхав до Миколаєва. Взагалі-то, я думав, що прийду до військкомату (за адресою, яку прочитав на «Фейсбуці» у Бірюкова), там зі мною переговорять, а потім відпустять додому на день-два, зібрати речі. А вийшло, що відразу після медкомісії зателефонував дружині повідомити, що я вже в армії.
У перший місяць нас перевіряли, насамперед, на «фізику»: якщо ти здатний витримувати великі навантаження – то підходиш. Потім тебе навчать поводитися зі зброєю. ФІЗО було складним, особливо біг у бронежилеті і повній амуніції, а робота зі зброєю – не складною. Це дуже цікаве заняття! До армії я один раз в житті тримав в руках автомат – в школі три патрони відстріляв. А тут давали стріляти з усього, з чого тільки можна. Тільки з танка хіба що не стріляли. Бойова підготовка була з ранку і до вечора. Нас вчили всьому: тактиці, основам першої медичної допомоги, саперній справі, кидати гранати, виживанню в екстремальних умовах. Кожен день щось нове і цікаве, не заїжджене, не так, що тільки ходили строєм.
– За «географією» який склад батальйону «Фенікс»?
– Найбільше у нас бійців з Миколаївської області. Багато з Кіровоградської області. Є хлопці зі Львова, Донецька. Фактично, у нас в батальйоні представлена вся Україна. Є дідусь з Олександрії, йому 62 роки, хоча він бігає швидше деяких молодих. В армії раніше не служив. Теж доброволець.
– Якщо в батальйоні зібралося багато добровольців, які до цього не були в армії, скільки часу зайняла підготовка перед відправкою на Схід?
– Після першого місяця занять – випробувального відбору, нас відправили на полігон в Миколаївській області, потім – у Херсонську область під Крим, там ще пару місяців постріляли. З листопада 2014 батальйон «Фенікс» вже знаходиться в зоні АТО. Наша зона обслуговування – весь південь Донецької області, сектор «М», навколо Маріуполя.
Далі в ході розмови з’ясовується, що Юрій служить в екіпажі БТР-80 (індекс підказує: техніка й озброєння зразка 1980-х років) оператором-навідником і стрільцем великокаліберного кулемета. Як думаєте, чому за оптичний приціл і гашетку БТР посадили хлопця з неідеальним зором, та й ще без будь-якого досвіду поводження з кулеметом?
– Спочатку в «учебці» батальйону мене поставили в номер розрахунку АГС – станкового автоматичного гранатомета, допомагати стрілку АГС, – розповідає Юрій. – А вже на стрільбах на полігоні під Сивашем виявилося, що у мене непогано виходить керувати озброєнням БТР, і мене перевели в оператори-навідники бронетранспортера. Допомогли, до речі, комп’ютерні ігри. Одного часу я багато грав у Silent Hunter – комп’ютерний симулятор підводного човна. Там є перископ, а в БТР – оптичний приціл з одноразовим і чотириразовим наближенням, потрібно враховувати поправки при стрільбі тощо. Хороший досвід, як виявилося, є і позитивний момент в комп’ютерних іграх.
– Бірюков часто присилає «своєму» батальйону якісь військові новинки?
– Озброєння нам видає Міністерство оборони. На жаль, волонтер мало що може вибити. В принципі, озброєння, аж до великокаліберних кулеметів «Утес», хоч і стареньке, нам видали, не скаржимося. В умілих руках навіть лопата – страшна зброя (посміхається). Бірюков привозить інші «вкусняшки». У батальйону «Фенікс» зовсім інші норми постачання. Наприклад, у нас одних з перших, або навіть найперших, з’явилася експериментальна форма нового зразка, нова «цифра» українського виробництва.
Мінометники, артилерія батальйону «Фенікс» працюють у зоні АТО ще з листопада минулого року, а нас направили в Широкіно (одна з найбільш гарячих точок фронту) не так давно, – розповідає Юрій. – Лютий став найгарячішим місяцем: перші серйозні бої, перші втрати. Ми нашою штурмової ротою перший бій прийняли 19-24 лютого під Маріуполем. Нас тоді «обкатали» по-нормальному. П’ять діб практично незгасаючого бою, п’ять діб пекла. Спали години три на добу, решту часу – тримали оборону. Коли повернулися на базу, дізналися з телевізора, що ми, виявляється, контролюємо Широкіно. На місці такого не скажеш…
Всі бої свого підрозділу Юра умовно ділить на «нудні» і «ненудні».
– Коли на нас йде піхота супротивника – це не нудний бій, у нас є робота, – пояснює десантник батальйону «Фенікс». – Коли працює артилерія противника – ми тільки ховаємося, це – нудний бій. Але в будь-який момент противник під прикриттям артилерії може підібратися до наших позицій і тоді нудний бій стає ненудним. Як тоді в Широкіно: 47 хвилин поспіль працювали міномети, а поки ми ховалися від мін, противник тихенько підійшов і, раптом, звідки не візьмись, вони вже за 70 метрів від нас! Реально – дуже близько. Вони могли вже кидати гранати, якби у них вийшло підібратися ще трошки. Першим противника помітив замкомвзводу, що служив миротворцем ще в Придністров’ї. Випадково виглянув у вікно будівлі, – ми знаходились в чотирьох цегляних будівлях, що залишилися від дитячого табору, – побачив ворога, відразу дав команду «До бою!». Незважаючи на мінометний обстріл, всі підійшли до вікон, почали стріляти з автоматів, кулеметів, – я в тому бою був в якості рядового стрільця-медика (з великої аптечкою), і відігнали противника назад…
Хоч у нас в батальйоні і воює багато добровольців без спеціальної підготовки, всі командири – бувалі офіцери ВДВ. Командир роти встиг послужити в миротворчому контингенті в Косово, Іраку. Офіцери з самого початку прищепили нам знання, що таке ВДВ і як ми повинні себе поводити. Якщо є наказ тримати позиції, навіть коли в одному будинку виявилося тільки три бійці – стояли і билися на смерть…
– У Широкіно ж залишилися місцеві жителі? Як вони ставляться до нашої армії?
– Ми стояли тільки на околиці села. На непідконтрольній нам території залишалося кілька дідусів-бабусь. Молоді там давно немає. Перша причина, чому люди похилого віку залишаються: нікуди їхати. Там у них все: будинок, господарство і так далі. Бояться все втратити, бояться мародерів.
В інших селах навколо Маріуполя молодь, підлітки, діти – вони всі за нас, вітають. Дорослі більш насторожено ставляться, часто кажуть: «Навіщо сюди приїхали?». Там люди мало інформації отримують. В основному, вони дивляться російські ЗМІ, супутникове ТБ не заглушиш, а у багатьох на будинках є супутникова антена. Зрозуміло, дорослі більше підпадають під вплив пропаганди, а у нас практично немає ніякої контрпропаганди…
Так вийшло, що Юрій Молоков приїхав в університет здавати сесію безпосередньо з передової. Якось, повернувшись на базу з Широкіно після одного з «нудних» боїв, йому повідомили про позитивну відповідь командира підрозділу на прохання про невелику відпустку.
– Батько ще в листопаді минулого року приїздив до університету, передав мою заяву про перенесення зимової сесії на весну, – розповідає Юрій. – Уже навесні, коли потрібно було їхати на сесію, я запросив відпустку. Питання довго ніяк не вирішувалось. А потім, тільки вийшли з бою, командир роти каже, що прийшла відповідь і в батальйоні прийнято рішення дозволити з’їздити в тил до університету. Чесно кажучи, несподівано. Вранці ще стріляв, в обід вже дозволили відправитися у відпустку.
– Після подій останніх місяців не переглянули свої плани на майбутнє? Все ще хочете працювати інженером, не думали про військову службу за контрактом?
– Думав (ред., посміхається). Для початку потрібно нарешті здобути вищу освіту, мені ще до зими вчитися в магістратурі. Потім, не виключено, піду працювати за військовою спеціальністю. Умови служби зараз нормальні, тому можна залишитися в армії і спробувати отримати офіцерське звання.
У серпні минулого року, коли йшов до військкомату, я абсолютно не замислювався про службу за контрактом. Тоді були інші мотиви: котли, оточення, хлопці гинули, хто піде захищати країну, якщо не я?.. Ще коли навчався на денній формі, нас запрошували на військову кафедру. Але я її не проходив, бо тоді навіть не думав про службу в армії. Та й взагалі, тоді про армію ніхто не думав. Ставлення до людей у формі було таке, що всі розуміли: в армії робити нічого. Зараз ставлення до професії військовослужбовця вже змінилося. Зараз Україна згадала, що у неї все-таки є армія, що її треба забезпечувати, годувати. Держава теж згадала, але вже коли припекло…
І в продовження слів про забезпечення армії. Зрозуміло, що батальйон «Фенікс» перебуває під крилом волонтерської команди Юрія Бірюкова. Але крім «Крил Фенікса» цьому підрозділу 79-ї окремої аеромобільної бригади допомагають волонтери з Миколаєва, Маріуполя, Южноукраїнська, Кіровограда. Підтримують десантників дійсно усім світом.
«Бійці не голодують, – говорить Юрій. – Я за час служби точно не схуд, навпаки, кажуть, навіть поправився. В Україні вже почали нормальні армійські сухі пайки робити. Щоправда, в комплекті немає ложки і нічого не передбачено для розігріву їжі. Буває, їмо холодне і з ножа, але коли більше нічого немає – вся їжа відмінно йде. Окрім перлової каші. У нас вже накопичено цілий ящик тієї перловки і не знаємо, куди її дівати».
Записав Олександр Виноградов