У свій 21 рік прикордонник Роман Мусєвич пережив усі жахіття війни. Відстоюючи незалежність України на сході, військовий потрапив у полон донецьких сепаратистів, де пробув 38 діб. Не так давно повернувся додому в рідне Дівоче Поле, маленьке село, що на Олександрійщині. Про страхи полону й своїх побратимів, з якими разом усе це пройшов, неохоче, але погодився розповісти кореспонденту Першої електронної газети.
Вже кілька тижнів, як Роман вдома. Каже, демобілізували, але повірити у це сповна ще й досі не може, так само як і адаптуватися до мирного життя. У знаки даються зіпсовані нерви й хвилювання за побратимів, які й досі знаходяться на передовій. Спілкуватися зі сторонніми тимчасово перестав. Зараз хоче побути на самоті або ж виключно з рідними, радість зустрічі з якими не приховує. З поверненням у село Романа вже встигли привітали й друзі, й знайомі – чи не всі односельці. Долею земляка-прикордонника поцікавився й керівник району Андрій Коломійцев, який зустрівся з ним особисто і пообіцяв всіляку підтримку й допомогу.
З полону вдома Романа чекали довгих півтора місяці. Усі ті дні він і сам думав лише про одне: чи пощастить ще побачити батьків та молодшого брата, чи залишиться живим. Здавалося, що подібні думки тоді так само докучали кожному, хто разом з ним потрапив до рук донецьких сепаратистів, а таких було не багато й не мало – 21 чоловік.
«Заручниками ДНРівців стали не лише прикордонники, а й бійці з інших військових підрозділів та формувань, – говорить Роман Мусєвич, не озвучуючи детальні обставини, за яких потрапив у полон. – А як все сталося? З моменту мобілізації спершу направили до Черкаського військового навчального центру, а потім – в АТО, де служив у складі Донецького прикордонного загону. Майже місяць пробув на блокпості в селі Олексіївка, що неподалік Маріуполя. Там же потрапив до рук бійців з батальйону «Схід». Звідти всіх полонених транспортували до однієї із військових частин міста Донецька, яка на той момент була підконтрольна сепаратистам. 21-го полоненого розмістили у невеличкій кімнаті, що за розміром не більше як п’ять на п’ять метрів. На той час (а це був липень-серпень минулого року) сепаратисти тільки починали брати в заручники українських вояків. Ми були в числі перших. А це значило, що як такої схеми визволення полонених в державі ще не було. Звісно, й процес перемовин та обміну видався аж надто тяжким і затяжним. А поки все це вирішувалось на державному рівні, доводилося терпіти не надто приємні речі».
Ворушити в пам’яті ті страшні події Роман звісно не хоче, проте зізнається, що й голодувати, й нервувати довелося добряче. Харчували бійців переважно борошном, яке запарювали кип’ятком, інколи щастило посмакувати вареною кашею та й то по столовій ложці на бійця. А інколи полонених взагалі погодувати забували. Не обмежували лише у воді. «Літо ж тоді було, спека страшенна й задуха неймовірна. А кімнатка маленька, бійців – ні сісти, ні впасти, й через такі умови перебування, постійні залякування й не тільки дехто не раз втрачав свідомість, – пригадує Роман. – Хто ж з в’язнями панькатиметься? А щось не так – гвинтівку до скроні і все…».
Найбільше ж поверненню Романа радіє його мама Людмила Яківна, яка, щоб витягнути свого сина із полону, пройшла у прямому сенсі сім кіл пекла. Прохала допомоги у всіх, починаючи від Президента, силовиків і навіть самих сепаратистів. Нині уже зі сльозами щастя на очах пригадує ті хвилюючі миті зі свого минулого, адже найважчим було мовчазне очікування бодай якоїсь звістки.
Після складних перемовин із сепаратистами усіх українських полонених обміняли на ополченців. «Обмін здійснювали за принципом живого ланцюга – з одного боку наші, з іншого сепаратисти і обов’язково представники ОБСЄ. Перелік за прізвищами, – розповідає прикордонник. – Після визволення, всіх без винятку бійців, направили в Київ на реабілітацію до воєнного госпіталю. У мене особисто медики констатували забій ребер та лівої нирки. Тому майже два місяців провів у лікарні. Потім – продовжив службу в Оршенецькому навчальному центру, що на Черкащині, та й то не довго, бо вже підлягав демобілізації».
Зараз Роман займається оформленням посвідчення учасника АТО, вирішує питання щодо отримання у власність земельної ділянки, та всіх необхідних приписів відносно демобілізації. На запитання, чи має намір продовжувати службу за контрактом, прикордонник відповідає, що про це й думати не хоче, щоб зайвий раз маму не травмувати, яка й так достатньо натерпілася. «Якби не мама, навряд чи б повернувся додому живим. Оббиваючи пороги чиновницьких кабінетів, вона просила допомоги не в одного посадовця. Навряд чи все це додало їй здоров’я, хіба що сивини. Коли ж повернувся додому, пообіцяв мамі, що обов’язково займу себе чимось корисним, працевлаштуюся, щоб відволікатися від сумних думок і поступово призвичаїтись на новий лад, до нормального життя. Хоч все це поки що важко, бо думками ще «в бою», та поки так, а там час покаже».
Після пережитого Роману ще не один день і не один місяць доведеться налаштовуватись на новий лад, треба ще й добряче відіспатися, відпочити та обов’язково запрограмувати себе на позитив, аби й надалі підтримувати свою турботливу й люблячу неньку, для якої він завжди і всюди – така важлива і невід’ємна часточка.
Наталія Луценко для Першої електронної газети.