Бути волонтером небезпечно й важко. Особливо, якщо ти живеш у невеличкому містечку, де не такий вже й великий людський та фінансовий ресурс, де неможливо щотижня організовувати ярмарки чи благодійні концерти, бо на них просто не буде кому приходити.
Новоукраїнський район порівняно невеликий – там проживає близько 43 тис. жителів. Проте не зважаючи на таку незначну чисельність людського ресурсу, у районі дуже потужний волонтерський осередок. Мало того, волонтерський рух Новоукраїнщини нагадує злагоджений механізм, де у кожного своя функція, де гармонійно поєднуються елементи для співпраці між владою, громадою, підприємцями та волонтерами.
Наскільки легко бути волонтером у районному центрі, що рухає людьми, коли вони свідомо вирушають під кулі та залпи «Градів» цікавилася Перша електронна газета у подружжя новоукраїнських волонтерів – Михайла та Наталі Нікуліних, які разом з друзями та однодумцями об’їздили майже ввесь схід України у пошуках адресатів для гостинців з Кіровоградщини.
Журналіст: Волонтерство – справа клопітка і небезпечна. Чому ви вирішили стати волонтерами?
Михайло: Сам я із Тореза Донецької області – знаю ті землі, як свої п’ять пальців. Відповідно, коли треба було везти волонтерські вантажі на схід – гріх було не взяти в цьому участь. Стосовно ж допомоги військовим землякам, то ця проблема вирішується завдяки небайдужим жителям району. Допомагають усі – фермери, міське та районне керівництво, школи, училища, чиновники, приходить допомога від сільських рад. І знаєте, найбільше допомагають ті, у кого сини служать в зоні АТО.
Наталя: Волонтерство об’єднало всіх. У нас, що не двір – то волонтер. Люди зносять на наш склад (так ми називаємо приміщення, виділене одним з новоукраїнських підприємців) овочі, крупи, олію, студентки училища печуть пиріжки (минулого разу 1000 штук в зону АТО відвезли), студенти – майструють з використаних газових балонів буржуйки, фермери не соромляться пожертвувати і кабанчиків. Так ми котлеток, відбивних, ковбаси наробимо для військових. Хлопці просто чманіють від цієї смакоти.
Михайло: Інколи ми робимо і великі закупки. Нещодавно купили тепловізор для своїх земляків. Так, це дороговартісна штука. За ті 80 тис. гривень ми могли б довго забезпечувати наших військових продуктами та речами, але з іншого боку – хлопцям треба було, вони попросили у нас – ми купили.
Наталя: А нагорода для нас одна – хоч на хвилинку зустрітися зі своїми дітьми, які служать у зоні АТО.
Читайте більше: Робочі будні новоукраїнських волонтерів
Журналіст: Ви більше 15 разів «мандрували» Донбасом і Луганщиною. Спілкувалися з місцевими, як їм там живеться?
Михайло: Накликали вони лихо на свої голови… От у нас всі говорять, що ціни ростуть, переживають через той долар, цукор. Думаю, що нам ще радіти треба, бо не так все погано, як могло бути. Нещодавно дзвонив брат дружини з-під Макіївки, то розповідав, що м’ясо у них коштує 100-120 грн, оселедець – 80-100, сало 80-100, хліб – 10. Зерна ніде немає, бензину немає, зарплат не платять. Скоро посівна, а обробляти і засаджувати землю нема чим.
Наталя: Правда, шахтарям, що видобувають вугілля для Росії, зарплату платять, хоч і невелику. Брат мені говорив, що раніше вони отримували 5 тис. грн, тепер у ДНР – близько 2 тис. Але їм уже 5 міс. не платять зарплату. Хлопці почали сачкувати, неякісно виконувати роботу. То прийшли ДНРівці з автоматами і попередили, якщо видобуток вугілля не підвищиться – буде непереливки.
Журналіст: «Подорожуючи» зоною АТО, чи доводилося вам зустрічати «антиукраїнські елементи»?
Наталя: Ох, і не раз. То на територію терористів заїхали – ледь вибрались, то в одному готелі з терористами ночували.
Затримались ми якось на початку серпня на Донбасі, зупинилися у готелі на ніч. Сидимо, чекаємо, коли кімната звільниться, щоб заселитися, а біля нас сидить молодий чоловік і говорить по телефону. Чуємо, говорить: Саньку вбили, Петька на тому посту стоїть, плазма стільки-то коштує, того розстріляли, бо в нього багато грошей і золота було. Ну ми одразу і зрозуміли, що це один із сепаратистів і так притихли собі. Але і хороші люди нам зустрічались.
Якось везли ми допомогу нашим хлопцям, заблукали трохи. Ну виїхав за нами хлопчина на «Жигулях», щоб вказати дорогу. А було вже темно. Їхали ми, їхали, виключили фари, щоб бува на когось з терористів не натрапити, і проскочили потрібний поворот. Доїхали до поля. Чуємо крик якийсь. Дивимось, край дороги стоїть жіночка і кричить нам: не їдьте туди – там заміновано, а за полем – територія сепаратистів. Так і врятувала нас від вірної загибелі.
Журналіст: А наші хлопці? Як вони там? Тримаються?
Михайло: Знаєте, по-різному буває. Восени, під час першої хвилі перемир’я, волонтери розслабились були. То бачили, хлопці на блокпостах у жовтні у шльопанцях стояли. Ми, звісно, тоді взули їх у що могли, але зрозуміли, що розслаблятися взагалі не можна. А так, наші з оптимізмом і гумором ставляться до того, що відбувається. На блокпостах пишуть патріотичні написи, а на одному навіть великий болт поставили, пофарбували його у жовто-блакитний колір і написали: «Путін, болт тобі, а не Україну!».
Небайдужі жителі області можуть допомогти новоукраїнцям. Номер волонтерського рахунку: 4790 7000 0101 5222. З Михайлом Нікуліним можна зв’язатись по телефону: (095) 559-35-42. Волонтери будуть раді будь-якій допомозі.
Тетяна Колісник, Перша електронна газета