У неділю, 15 лютого, у Кіровограді відбувся виступ гурту «ТІК» у рамках ювілейного туру «Люби ти Україну». Після концерту ми поспілкувалися з лідером гурту Віктором Бронюком. У цій розмові було небагато власне про музику, про творчість гурту, та багато про війну і волонтерський рух, про байдужість і відданість, про патріотизм і ціну, яку ми платимо за становлення нації.
На концерт гурту зібрався повний зал філармонії. Цього разу атмосфера виступу відрізнялася від попередніх концертів ТІКа у Кіровограді. Відчувалося, що події в країні вплинули на колектив і його творчість: з’явилося більше патріотичних пісень, а ще було дружнє, майже інтимне спілкування з публікою. На деяких піснях весь зал вставав зі своїх місць і співав разом з ТІКом. Завершився виступ гімном України у виконанні гурту.
Відчувається, що за 10 років гурт став колективом професіоналів. Ідеальна робота ритм-секції. Чітка і професійна гітара, лаконічні і майстерні клавішні партії. Духова секція, яка працює як єдиний музичний організм. І Віктор Бронюк, харизматичний і при тому абсолютно непафосний на сцені і поза сценою. Людина, яку ти можеш зустріти на вулиці чи у школі. Людина, яка вміє мовою музики говорити про кумедне і важливе так, як не вміє більше ніхто в Україні.
“Кіровоград – третє місто у графіку туру, а попереду ще 31, – розповідає менеджер гурту, який проводить мене до гримерки філармонії. – На першому концерті туру у київському Палаці Спорту десь 7,5 – до 8 тисяч глядачів було. Після виступу у музикантів – відпочинок, а вже вранці дорога до Кременчука, наступного пункту на карті туру «Люби ти Україну»”.
Інтерв`ю з Віктором – це той рідкісний випадок, коли не хочеться нічого правити чи скорочувати у розшифрованому з диктофонного запису тексті. Тому подаємо відповіді музиканта і волонтера Віктора Бронюка без жодних купюр і скорочень.
Це й тур – ювілейний, нам 10 років. Насправді я якось його трохи не так собі бачив – у країні йде війна, і досі ловиш себе на думці, чи доречно це зараз. Це не просто концерт. Ти ж звернув увагу на атмосферу зустрічі? Хочеться людей трошки відірвати від цього всього, поговорити про те, що нас об`єднує, а не розділяє. Люди вже більше року живуть у великому стресі і суспільному гніті. І якщо ми навіть на секунду їх з того виру вирвемо, дамо можливість комусь просто щиро посміхнутися, відволіктися, ми вважатимемо, що свою місію виконуємо. Я вважаю, що як вчителі ми маємо виконувати свою вчительську місію. Маємо чомусь навчити, щось виховувати.
Тому ми маємо робити акцент на патріотичну пісню. І цього вимагає зараз суспільство. Спілкуючись з бійцями, їдучи на передову, вже по дорозі чи у госпіталі зустрічаємо бійців, які кажуть: «Ми співаємо ваші пісні, записуємо на флешки, телефони і слухаємо в дорозі, в машині чи БТРі. Дякуємо вам, бо патріотичних пісень зараз практично немає». Розумієш, хтось більше сприймає «Лента за лентою», але і сучасна патріотична пісня має мотивувати йти у бій. Багато хлопців з різних підрозділів переписується зі мною у соціальних мережах і говорять про це. Та і «підшефні» наші з 93-ї бригади, медики, що там працюють, кажуть: «Ми втомилися. Багато чого не розуміємо з того, що зараз відбувається. Та ми включаємо собі «Люби ти Україну», заводимо «швидку допомогу» – і поїхали далі хлопців витягувати, бо маємо робити свою роботу».
Сьогодні ми співали пісню «Запах війни». Насправді вона була написана ще 13 років тому. Тоді я був керівником університетської команди КВН. Ми їздили на фестивалі студентських театрів естрадних мініатюр. Якось так воно закрутилося, написалося. Вона виконувалася у дуже вузькому колі. І її мало хто розумів – війни ж не було. Знаєш, я раніше цієї пісні завжди боявся. Вона має сумну статистику. Ми презентували її позаминулого року, на Андрія. На одній львівській радіостанції традиційно відбуваються «Андріївський unplugged» – музиканти виступають в ефірі наживо, під акустичні гітари. І завжди те відбувається у якомусь радісному настрої, а в той момент не було бажання робити такий акцент, бо не було чому радіти. І після того до нас зверталися з різних радіостанцій: «Давайте, зробіть студійну версію. Люди телефонують, просять цю пісню поставити в ефір».
Перша фаза активної студійної роботи якраз відбувалася 18-19 січня минулого року, коли відбулися розстріли на Грушевського. Знову купа емоцій, тож відкинули її, поки то все пережили. Взялися до роботи вже у лютому. І знову – сумні події. Трошки, знаєш, налякало. Почали вже вірити у якісь містичні речі.
Та ми її закінчили. Та коли робили відео, не хотілося знімати ту всю біду, ті згарища, скалічені людські долі.
Ти ж знаєш, я зараз активно займаюся волонтерською діяльністю. І у мене багато друзів з`явилося, людей, які покинули свій дім, свій бізнес, дехто – навіть свої сім`ї, і поставили собі за життєву мету волонтерство, допомогу військовим. І я вирішив цю пісню і це відео присвятити волонтерам. Якраз на той момент наш старий приятель Славік Пілунський з кінопроекту «Вавілон 13» повернувся зі зйомок фільму про волонтерів, і ми спільно зробили це відео, тому що я вважаю, що цим людям треба дякувати. Хлопці з військових, які були на передовій, знають ціну того всього. Вони кажуть: «Не було б волонтерів – не було б української армії».
Мій товариш очолює медичну службу 93-ї бригади. Коли вони деблоковували ваш кіровоградський 3-й полк, 45 поранених було. Знаєш, усі ми тепер стали земляками.
Коли мене запитують твої колеги-журналісти, скільки я витратив на армію коштів, кажу: я не рахую того. Є можливість – я допомагаю. Купив ЗІЛа, кілька джипів. Я вважаю, що кожен має допомогти. Сьогодні я допомагаю спільно з «Народним тилом», з друзями, з волонтерами. Ми налагодили комунікації, знаємо, хто у якій сфері працює. От сьогодні до мене звертаються: «Як завезти автомобілі і гуманітарну?». І я вже знаю, що, наприклад, у Дніпропетровску є люди, які займаються таким напрямком, у Києві – другим, в Одесі – третім. У Харкові – четвертим і так далі. Якщо виникає якесь питання – два-три дзвінки, і воно вирішене. Зараз дуже високий рівень самоорганізації людей. Народ сам створив армію і сам її забезпечує.
На жаль, головний внутрішній ворог українця – це влада. Я кажу непопулярну річ, незручну правду, яку багато хто не сприймає сьогодні. Китайська міфологія говорить про те, що людину зжирає демон, якого вона сама в собі виховує. Я вважаю, що на зорі відродження української держави, у 90-х роках, такий демон з`явився і в українській державі. І ми замість розбудови держави почали годувати того демона. І цей демон перетворився на монстра. Люди вже з іронією до того ставляться і не надіються на владу.
Та всі розуміють – у нас іншої держави немає. І чекати, що прийде зі сходу чи заходу якийсь дядька, який все побудує… Та нічого подібного! Кожен з нас повинен взяти на себе відповідальність за це. Ми усі прагнемо змін. І можна звинувачувати уряд, президента – ми розуміємо, що вони не є ідеальними, до кожного є питання. Але за 20 років системного розкрадання нічого з цим не робилося! Це все одно, що купити десь хату у закинутому селі, у якій прогнив дах і фундамент, і намагатися за один день довести її до ладу, зробити євроремонт. Це питання точно не одного дня. По-перше, ти спочатку майстрів спробуй нормальних знайди! Те саме і з державою, але в більших масштабах.
Мені здається, що для того, щоб ми всі відчули зміни, кожен повинен якісно робити свою роботу. Перестати брехати. Припинити красти. Не важливо, хто ти – президент, студент, музикант чи фермер. Керуєш ти державою чи маршруткою. Якщо ти перестанеш халтурити… Утопія? Але якщо кожен буде намагатись якісно робити свою роботу – от тоді ми і відчуємо справжні зміни у державі.
У тому всьому тішить одна річ – нація оздоровлюється. Хтось скаже, що ми платимо високу ціну. Та, на жаль, це не нам вирішувати. Кожен народ, кожна нація платила свою ціну за створення своєї держави. Коли я навчався на історичному факультеті, викладачі нам казали: українці ще не сплатили свою ціну. І я завжди дивувався: як це не сплатили? У нас є держава. Живіть, будуйте – що заважає? А виявляється, що така природа людська: те, що легко прийшло, легко і піде. Людина не цінує те, що їй дісталося легкою ціною.
У нас багато хто не розуміє, що таке – займатися волонтерством, що таке меценатство, що таке філантропія. Я є головою благодійного фонду «Подільська громада» у Вінниці. Позаминулого року він визнаний найкращим фондом громад в Україні. Ми робимо зараз багато цікавих проектів, навіть не зважаючи на те, що основні зусилля направлені все ж таки на допомогу українській армії та підтримку переселенців. Минулого року ми завершили школу у Вінниці для дітей з особливими потребами. Це єдина в Україні школа, в якій можуть здобувати повноцінну освіту діти з вадами опорно-руховї системи. Зробили це спільними зусиллями, допомагали і друзі – Паша Табаков, покійний Андрій Кузьменко і багато-багато небайдужих людей.
Є програми, які налаштовують небайдужих людей переходити на інший рівень меценатства. На жаль, такі важкі часи породжують Остапів Бендерів і дітей лейтенанта Шмідта, «волонтерів», які гуляють зі скриньками і дискредитують взагалі усі благодійні організації, заробляючи на тому гроші.
Хочеться, щоб люди від бізнесу розуміли, що цей напрямок, волонтерську діяльність, можна вести цивілізовано. Ми почали створювати тематичні корпоративні фонди. Наприклад, корпоративний фонд гурту «ТІК» вибрав собі такий напрямок діяльності, як допомога музичним школам у селах та райцентрах. Бюджет – це те, що надходить від роялті та продажу дисків. Комусь треба відремонтувати бандури, комусь – баян. Облаштувати студію звукозапису для дітей. З того все і починається. Маючі таку грантову активність, вони вже можуть здобувати гранти міжнародні. І така практика вже є. І вони розуміють, що не треба розраховувати на державу. Можна самому, опираючись на ініціативних людей, робити улюблену справу, і робити її цивілізовано.
Час зараз важкий, але я вважаю, що події в державі мають пересіяти, перетрясти націю. У мене є багато знайомих, які, живучі 20 років в Україні, ніколи не задавалися питанням, якою мовою вони говорять, чи знають вони гімн. Їм був байдужий прапор. Та почалася війна, вони пішли воювати за свою країну, багато хто отримав поранення. Але вони тепер розуміють ціну того всього. Мені каже один хлопець: «Я раніше міг об наш прапор витерти ноги. Та тепер якщо побачу, що хтось таке спробує зробити… Я розумію, що цей прапор политий кров`ю. На моїх очах гинули друзі за нього».
У цьому процесі повинен бути результат. Не хочеться, щоб ці випробовування пройшли для нас даремно. Мені здається, що точку неповернення ми пройшли. Якщо раніше крайньою формою протесту був Майдан, то сьогодні люди показали, що вони готові жертвувати найдорожчим, готові віддавати свої життя, аби ці зміни відбулися.
Крим і Схід. Якось так трапилось, що за рік до війни ми проїхали туром по усьому Криму, і за 23 роки ми були єдиним україномовним колективом, як виявилось, який не по великим містам Криму проїхав, а повноцінним туром, по усім містам. Так от, люди до сьогоднішнього дня пишуть з Криму у соціальних мережах і дякують.
Так само ми їздили і Донбасом, шахтарськими містами. Дружківка, Шахтарськ, Вуглегірськ і так далі. У них головне свято – День шахтаря. Нікого не хочу образити, але місцеве прислів`я – «Шахтер или в запое, или в забое». На жаль, для керівництва тих областей було вигідно формувати той клас, який Карл Маркс охарактеризував як «люмпени». Найнижчий клас пролетаріату, який не має практично ніякої приватної власності і чітко вираженої життєвої позиції і мети. Вони важко сприймали те, що ми зі сцени говоримо українською. На Луганщині нам казали: «Мы не считаем себя украинцами, но мы не считаем себя и россиянами». Це колонізовані землі. І люди, яких звозили з усієї Російської імперії і Радянського Союзу, не мають стрижня, не мають коріння.
Ми пожинаємо плоди цього. Чому це не відбулося в Одесі, Дніпропетровську? Там осіле населення, там є коріння. Одеса мала набагато радикальніші настрої, ніж Донецьк і Луганськ. Але люди зрозуміли, що вони можуть втратити батьківщину. Для них це важливо.
Мене дивує, коли люди, сидячи на дивані, пишуть: «Як це не можна було перекрити кордон?!». Ці люди не розуміють, що кордону як такого там немає. Колись ми виступали у Свердловську Луганської області і GPS завів нас у прикордонну зону. Нам кажуть – он на тому горбку вже Росія. І знаєш, що мене здивувало? Потьомкінські хатки, що вросли у землю, парканів нема (що для українця дивно – у нас поважають приватну власність і цінують свою територію), лобода вища за хати. А тут «все вокруг колхозное, все вокруг мое».
Це та річ, про яку писав Кіплінг: «Захід є захід, схід є схід, і разом їм ніколи не бути». Два способи виробництва. Там східна деспотія, тут – європейський лад. Вони дуже сильно були зав`язані на тій ідеології «русского мира». Як ти їм поясниш, що таке Європа, якщо вони її не бачили? Зате на дахах тих хаток, де лобода вище даху – антени «НТВ+». Ми пожинаємо плід тієї бездіяльності.
На сьогодні у школі досі немає концепції національного виховання. Пам`ятаєш у школі оте «без верби і калини нема України?». Це почало давати вже зворотній ефект. Коли я працював у школі ще при Кучмі, тоді почали вже казати: «Національна ідея не спрацювала, давайте шукати щось інше». У вчителя до сьогодні у виховному процесі немає моделі, на яку орієнтуватись. У нас немає цілісної державної системи виховання. У нас є відомі педагоги, такі, як Григорій Ващенко, наприклад. Уся Європа по його книжці вчиться, а Україні вона чомусь не підходить. А нащо воно нам? У нас же кожен вчитель – то мінімум Макаренко або ваш земляк Сухомлинський! Як наслідок – ми втратили кілька поколінь дітей, молодих людей, які виросли в ідеологічному вакуумі. Добре, коли батьки заповнили той вакуум якимись родинними цінностями, національною ідеєю. А як ні – та дитина вхопиться за щось інше. ДНР, ЛНР і тому подібне. Без ідеології не може дитина існувати.
Чи зможемо співіснувати в одній країні? Мусить перерости кілька поколінь. Може, скажу щось не популярне, але я не бачу себе в одній державі з людьми, які повірили в «руський мир».
Моїх знайомих у Криму вже трошки «попустило». Вони видохнули, наїлися того «руського мира». Дехто поїхав до Росії і побачив, що там того «руського мира» взагалі нема. Що там біда чорна, крім Москви та кількох великих міст. У мене родичі з Ярославської області. Ті страшні роки, що були у нас у 90-х – там таке зараз.
Пройде час, хтось змириться, хтось комусь щось пробачить. Але війну почати дуже просто. Закінчувати її дуже довго. Ти ж пам`ятаєш, ми застали з тобою те покоління, яке 50 років відходило від війни. Ми зіткнемося з багатьма проблемами. Дасть бог, закінчиться війна. Будь-яка війна закінчується. Та дуже багато людей постраждали на цій війні, і на жаль, ще постраждають. І ми маємо бути готовими все це прийняти. Ми живемо у ХХІ столітті, але люди не готові адекватно прийняти те, що насправді війна ніколи нічого не вирішує. Завжди, якою б довгою не була війна, люди сідали і домовлялися. Але якою ціною? І про що домовлятись?
Це проблема не українська, вона привнесена зовні. Ідеологи Кремля – дуже грамотні люди, які керували цілими інституціями КДБ, які вміють керувати масами. Сьогодні вони прийшли там до влади і запроваджують ті методики. Це те, до чого не була готова Україна.
Хочеться, щоб ми, коли вийшли з війни, оздоровились як нація. Щоб той український монстр, та жаба, як мінімум відійшла на останній план. Для цього ми маємо поставити перед собою чітку образну мету, якою ми хочемо бачити державу, якими ми бачимо громадян цієї держави. Держава Ізраїль виникла посеред пустелі і сьогодні по багатьох позиціях є світовим лідером. Українці – не дурніша нація. Просто нам треба закачати рукава, приймати рішення і брати на себе відповідальність.
Євген Манженко для Першої електронної газети
Фото: Євген Манженко та зі сторінки Віктора Бронюка у Facebook