Україна вже звикла до втрат. Здається, їх занадто багато було останнім часом. Та й взагалі – втрат не буває замало. Всього 10 днів тому країна прощалася зі ще одним великим сином українського народу – Андрієм Кузьменком, більш відомим, як Кузьма Скрябін.
«А зараз вже кінець траси» співав Кузьма в своїй останній пісні. Прямісінько в рай співака привели дорога і його улюблений автомобіль. Хтось називає це пророцтвом. Хтось – збігом. І, здається, навіть ті, хто не особливо захоплювався творчістю Скрябіна, раптом згадали про його існування і в мить перетворилися на палких шанувальників. Ну, і хай. У таких випадках говорять, що смерть не була даремною – вона дала поштовх для нового життя його пісень. А пісні Кузьми, погодьтеся, варті того, щоб жити в віках.
Його тексти на перший погляд легкі й прості, веселі й смішні, навіть часом трохи дурнуваті й беззмістовні. Але за тим сміхом і жартам ховається те, що всі так прагнуть почути, та бояться сказати – правда про нас з вами. Андрій співав про життя таке, як воно є: п’яних водіїв, які калічать себе і просто випадкових людей; зрадливих жінок, яким треба патли повиривати, щоб довести своє кохання; бидлоту, що затесалась в ряди чоловіків; олігархів з 90-х, які настільки розбещені життям, що й самі не знають чим ще можна потішитись. Можна сказати вкрай розумну фразу про те, що Кузьменко різнобічно і глибоко висвітлював всі аспекти життєдіяльності сучасного суспільства, концентруючи увагу на його аморальній стороні з повчальною метою. Та краще сказати: він показував нам, ким ми є насправді.
Саме такого Кузьму – веселого і безтурботного, мудрого і проникливого, «свого хлопця» і кумира мільйонів – згадували кіровоградці сьогодні, 11 лютого, на 10-й день його загибелі. Майже 150 любителів неординарної творчості Скрябіна зібралися цього вечора в «Єлисаветграді». Зазвичай просторі кімнати галереї цього разу не могли вмістити натовпу відвідувачів, кожен з яких прагнув віддати шану митцю. Багатьом навіть довелося стояти в коридорчику – далеко від імпровізованої сцени, на якій місцева творча молодь переспівувала Кузьму.
Співали всі разом – пісню за піснею, слово за словом повторювали, мов цілющу мантру. «Старі фотографії на стіл поклади…», «Мам, вибач, що я став дорослим…», «Не стидайся – то твоя земля», ну і, звісно – «Кінець фільму».
Якось так цього вечора склалося, що співали в основному дівчата – Маша Моренко, Альона Олійник, колективи «Приходьте завтра», «Ендорфін» і «МАК», у яких теж помітно вирізнялись голоси солісток. Порівнюючи з оригіналом (самим Андрієм), такі творчі експерименти видавалися не дуже вдалими. Не вистачало жіночим голосам тієї впевненості, яка лунала від Кузьми. І навіть коли Поль Іщук намагався переспівати одну з партій на власний манер, то звучало так невпевнено і награно. Але зал підхоплював кожне непевно виспіване слово і підіймав його на крилах всезагального захоплення, поваги, любові до Кузьми. Саме так треба співати його пісні – серцем і всі разом!
Мабуть, недоречно говорити, що на вечорі пам’яті, де мала б панувати туга й скорбота, насправді царювала приємна й невимушена атмосфера і було чимало приємних сюрпризів. Але Кузьма завжди казав правду, тож не приховуймо і ми – вечір був приємним! Тут зібралося багато хороших людей, чимало творчих особистостей, співали прекрасних пісень, лунали добрі слова, а партія Валерії Костюніної, яку та віртуозно вижала зі своєї витонченої скрипочки – взагалі перехоплювала дух!
А ще спогади… були приємні спогади про Кузьму. Окремо слід подякувати Олександру Сікорському, який поділився з присутніми своїми унікальними спогадами про перші виступи Андрія на великій сцені. Будучи членом журі Всеукраїнського фестивалю сучасної молодіжної музики «Червона рута», Сікорський зберіг афіші з фестивалю «Червона Рута – 1991», участь у якому брав гурт «Скрябін» (тоді під назвою «Андрій Кілл»). Кіровоградці щиро дивувалися такому раритету і вдячно аплодували Олександру Сікорському за те, що цього пам’ятного вечора він поділився з шанувальниками Кузьменка своїм надбанням.
Хоч зі скорботою в серці, та з усмішкою на устах, сотні пар очей уважно вдивлялися в маленький екранчик ноутбука, з якого щиро сміявся ще живий Андрій Скрябін. Цю крихту теплоти і радості присутнім подарувала організатор вечора Ольга Ткаченко, від найшовши в мережі чудовий фільм-реквієм «Пам’яті Кузьми: кращі фрагменти інтерв’ю Катерині Осадчій за 5 років», створений на каналі 1+1. Тут слів замало. Треба просто побачити:
«Кузьма був для всіх нас і другом, і наставником. Він вчив завжди залишатися собою і думати головою, любити свою країну і завжди всім казати правду… Давайте просто будемо жити і пам’ятати його мудрі слова, співати його щирі пісні і любити нашу країну, як любив її Кузьма», – сказала Ольга Ткаченко наприкінці вечора.
Та, не зважаючи на те, що пісні вже ніхто не співав і фільми не крутив, люди не поспішали розходитись з галереї. Хтось розглядав розкладені поміж свічками фото Андрія, інші обговорювали подробиці аварії і нові факти слідства, хтось просто спілкувався з друзями. Одні щиро плакали, інші так само щиро сміялися (бо за великим рахунком – життя все ж триває). Ніхто навіть не помітив, звідки біля фотографій взявся свіжий букет різнобарвних квітів. Організатори вирішили віднести його до народного меморіалу на центральній площі і залишити біля чорно-білої і вже трохи затертої часом фотографії. В пустій галереї запанувала тиша.
«Люди, бійтеся Бога! Розберіться самі з собою!» – наспівував Кузьма в телефоні якогось перехожого. Його слухають. А значить – він живе.
Світлана Томашевська, Перша електронна газета