27 січня світ відзначив Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. У цей день Президент України Петро Порошенко взяв участь у заходах з нагоди вшанування 70-ї річниці звільнення гітлерівського концтабору Аушвіц-Біркенау в польському Освенцимі. Це був один із найбільших нацистських концтаборів під час Другої Світової війни. За різними даними, тут було знищено більше 1 млн. людей (переважно євреїв, але серед убитих було й чимало українців).
27 січня 1945 року в’язнів Аушвіц-Біркенау було звільнено 100-ю Львівською стрілецькою дивізією під командуванням генерал-майора Красавіна Ф.М. , а безпосередньо табір Біркенау визволив полк цієї дивізії під командуванням підполковника Григорія Давидовича Єлисаветського, нашого земляка.
Підполковник Григорій Єлисаветський став першим комендантом визволеного Освенціма, йому судилося на власні очі побачити наслідки гітлерівського насильства над полоненими і в’язнями.
Народився він у 1906 році у Новій Празі Олександрійського району. З вересня 1928 р. по березень 1931 р. служив в 43-му стрілецькому полку 15-ї Сиваської дивізії, який дислокувався у тодішньому Зінов’євську (так називалося наше місто до 27 грудня 1934 року). З жовтня 1941 р. до кінця війни перебував на фронті.
Закінчив війну на посаді командира окремого полку армійського підпорядкування у званні гвардії підполковника. Був нагороджений багатьма орденами і медалями, у тому числі двома орденами Червоного прапора (у 1943 та 1944 рр.) й орденом Червоної Зірки (1943 р.). Після війни жив у Москві, займався адвокатською практикою, а також співпрацював з єдиним в СРСР журналом на мові ідиш “Совєтіш Геймланд” (“Радянська батьківщина”). Помер Григорій Давидович у 1988 році в Москві. По собі він залишив чимало цінних для нащадків записів – власних спогадів про війну.
Пропонуємо фрагмент з його спогадів про визволення Освенціма.
“Коли бійці полку Єлисаветського зайшли на територію табору, вони побачили ряди бараків аж до горизонту, а між ними – припорошені снігом трупи розстріляних людей. Єлисаветському запам’яталася мертва жінка, яка притиснула до себе свою мертву дитину. У одному з бараків на триярусних нарах у мертвій тиші валялися напівживі люди, яких напередодні вступу радянських військ есесівська охорона залишила напризволяще, сподіваючись на їх швидку смерть від морозу, а усіх, хто ще тримався на ногах «маршем смерті», тобто пішки погнали у глибину Німеччини.
– Товариші, ви вільні, ми вигнали німців, – прокричав Єлисаветський російською мовою.
Ніхто не поворухнувся. Він повторив те ж саме по-німецьки. Ніякої реакції. Він зрозумів: вони не вірять, бояться, бо есесівці в таборах часто розігрували різного роду спектаклі перед розправою над в’язнями.
Тоді Єлисаветський звернувся до напівживих бранців на мові ідиш:
– Подивіться! Я єврей, і я полковник Червоної армії. Ми прийшли вас звільнити, – і зняв шинель, щоб вони побачили ордени на гімнастерці.
І людське місиво заворушилося, закричало на цій мові майже знищеного народу, поповзло до нього. Це була субота – святий для євреїв день – 27 січня 1945 року”.
Василь Даценко, історик-краєзнавець для Першої електронної газети