Іловайський котел. Спогади “кіборга”

Іловайськ – травматичний досвід для української держави й армії. З «кіборгом», як їх тепер називають, я планував говорити з іншого приводу. Ексгумували ідентифіковане експертизою ДНК тіло бійця, співрозмовник з ним служив. Але тема Іловайська спливла на початку розмови, ми проговорили досить довгий час, подивилися відео «сепарів», він показав себе серед полонених, так з’явилося це інтерв’ю без імен і фотографій.

Співрозмовник – воїн 3-го полку спеціального призначення. Тримається впевнено, коли говорить про полон чи смерті, емоцій майже не виказує. Хоча в деякі моменти розумієш, що міміку людина контролює, спогади не з приємних.

– Сьогодні поховали вашого бійця. За яких обставин він загинув?

– Попадання прямою наводкою російського танка в «КАМАЗ». Коли відходили колоною, він їхав у «ГАЗелі». Нас інтенсивно обстрілювали, чомусь він пересів у «КАМАЗ». Момент загибелі бачив не я, але наші підтверджують – загинув у них на очах. Батьки, брат, дружина вірити не хотіли. Брату покійного в «Однокласниках» писав невідомий, ніби тримає його в полоні, пропонував викупити за 5000 грн. Ясно, що «розвод». Хотіли вичислити, та той перестав виходити на зв’язок. Тіло нашого солдата знайшли волонтери, що знаходять після боїв і хоронять тіла. Експертиза показала – він. Там ще дивна історія була. Вже пізніше я знайшов портмоне з «кредитками». Документів там не було. Зателефонував на «гарячу лінію» банку, який випустив картку, кажу – така ситуація, зона АТО, знайшов картку, прізвище по номеру не скажете? Сказали. Цього хлопця. Місце інше, і час пройшов. Ну, то я і передав брату покійного, як повернувся.

Взагалі багато рідних не вірять, що солдати загинули. На моїх очах і очах ще двох бійців загинув боєць. Там без шансів, розірвало на броні, ще й горіло потім все. Рідні не вірять, відмовляються робити експертизу – ходять постійно до гадалки, а та каже, що він живий, в полоні у «чеченів». Заробляє на чужому горі. Хоча, якщо їм так легше…

– Як ви опинилися в оточенні?

– Неофіційно частину з нас відправили відпочивати на кілька днів. Повернулися, поїхали групою забирати наших, футболки нові їм привезли. Думали, на пару годин їдемо. Так, для надійності провести. Заночували в селі, прямо під парканчиком школи – пізно було, вирішили на ніч не їхати. Вранці через село купа народу пре, як з’ясувалося – сектор «Д» генерала Литвина тікав. Вони просто драпанули, тому те і сталося, той котел.

– Тобто, вважаєте винним у тій ситуації генерала Петра Литвина?

– Ну, з Литвином все ясно, а далі хай розслідують, винен там хтось ще, чи ні. Може, колись і дізнаємось.

Вранці поїхали далі. По дорозі – обгорілий «джип», підбита САУ. Ми там залишились на ще одну ніч. Почалися обстріли – міномети і «Град». Ходили в розвідку, шукали вогневі точки, інші там завдання виконували. І на ще одну ніч залишились. Тоді вже обстрілювали по повній. Наступного дня генерал Хомчак нас усіх почав виводити.

– А як генерал-лейтенант Руслан Хомчак, командувач групи «Південь», себе вів у тій ситуації?

– Хомчак – справжній командир. Їв разом з нами, спав разом з нами, пив з нами воду з калюжі. Він їхав в голові колони – виводив солдат. Тоді почалися розмови, що росіяни пообіцяли випустити тих, хто вийде пішки і без зброї. Говорили, що командуючий російськими ВДВ Сергій Дудаєв якісь гарантії обіцяв дати, що він ніби слово тримає. Говорили, що йшли постійні переговори і вдень, і вночі між нашими і росіянами. Ми відмовились. Сказали: в Кіровограді нам зброю видали, там ми її в частину і повернемо. До речі, нас потім російські «десантники» надурили, як ми в полон потрапили: обіцяли вивести і відпустити, а в результаті здали чеченцям. Хоча іншу нашу групу інший підрозділ ВДВ російський таки відпустив.

От тоді і почалося. Частина колони, і ми за ними, чомусь відхилилася вправо від напрямку руху голови колони. Чому – не знаю. Чи був наказ якийсь, чи з інших причин. От цю частину колони і потріпало більше. Російські танки били прямою наводкою. Багато поранених. Дехто вийшов до місцевих, а ті кажуть – здавайтеся, бо як найдуть вас, то вб’ють. Одного пораненого, знаю, витягнув «Правий сектор». В метрах десяти від нього йшли чеченці, прочісували, шукали. Та не помітили. А потім його забрав «Правий сектор», вони кілька днів там петляли полями, вискочили звідти і вивели його з собою.

Коротше, нас взяли. Зібрали, роздягнули по пояс, познімали золото. Чеченці, група Гіві, росіяни, і якийсь типу «новоросский кореспондент» знімав на відео все. Потім один бородатий сказав хрестики і образки не забирати, бо це православні речі. Допитували, я збрехав, хто і звідки, де був, там на відео це видно. Когось заставляли стрибати «за Майдан» і стріляли в повітря, когось били чеченці. Нас вивели з «КАМАЗа», посадили на землю. Зараз покажу на відео, ось у цього поранення в живіт, а цей «няньчився» весь час з пораненим кулею у голову. Ось цього чеченця (показує на відео кавказця, який вдарив полоненого і брудно лаявся) вже «завалили» з групою Гіві, я бачив у новинах, впізнав його. Там, до речі, з нами був і Парасюк, он збоку в іншій групі полонених. З пораненням у голову, ось на відео у нього голова забинтована. Парасюка особисто бачив в бою, воює. Як і Ярош, з тим ми під Карлівкою в бою зустрічались.

Так от. Офіцерів відокремили, посадили в іншу машину – тих, кого на розстріл. Повезли в Донецьк, чеченці були незадоволені, що доводиться нас кудись передавати. А потім, як приїхали, несподівано нас усіх, хто в машині, відпустили. Які там були домовленості, на кого міняли чи викупляли – я не знаю.

– Уникнути тої ситуації з Іловайськом можна було?

– Ще 9 квітня це треба було робити, як починалося. Просто віддати наказ відкривати вогонь на ураження по тим, хто зі зброєю. Все б і закінчилось. Ми, до речі, тоді брали участь у спробі звільнення ОДА разом з донецькою «Альфою». «Альфа» нас тоді і «злила».

– Що там, на фронті, зараз відбувається, на вашу думку?

– Ситуація, звісно, складна. Зараз там дуже гаряче. Перемогти ми можемо. Як? Створювати професійну армію і брати їх кількість нашою якістю. Найкраще у нас воюють контрактники. Найгірше – добровольчі батальйони і резервісти. Бійця тільки вводити у курс військової справи треба півроку. Боєць повинен не нити, а чітко виконувати накази командира. Рік армійської служби – то мало. Навички і розуміння приходять з досвідом.

Інтерв’ю з «кіборгом», який пройшов і Донецький аеропорт, і Іловайський котел, варто було б закінчити якимось висновком. Ми ще не можемо оцінювати події під Іловайськом в історичній перспективі – занадто мало часу пройшло, занадто мало інформації ми маємо, занадто свіжі рани учасників подій. Ми не можемо давати оцінку діям військових, ми, які не були в оточені, під артилерійськими обстрілами, в полоні. Все, що ми знаємо, можемо і мусимо робити – довіряти армії, допомагати армії, зберігати спокій і вірити в перемогу.

Євген Манженко для Першої електронної

Поширити:

Залишити коментар:

коментар