27 грудня виповнюється 80 років з того дня, коли місто над Інгулом стало носити ім’я Сергія Мироновича Кірова. Убитий 1 грудня 1934 року у Ленінграді пострілом терориста-одиночки, секретар Ленінградського міськкому та обкому ВКП(б) С. Кіров (справжнє прізвище Костріков) ніколи не бував у наших краях. Але у Кіровограді все ж побувала близька йому людина – його рідна дочка Євгенія. Вона була серед визволителів Кіровоградщини від гітлерівських загарбників.
У спогадах генерала О. П. Рязанського, який визволяв нашу область від гітлерівців у 1943-1944 рр. у складі 5-го гвардійського механізованого Зимовніківського корпусу (книга називається “У вогні танкових битв”) розповідається про капітана Кострікову Євгенію Сергіївну. Ось фрагмент книги:”Генерал запитав:”Хто бажає зробити висновок про обстановку?» Після короткої паузи встала Кострікова: “Дозвольте мені?” Я з цікавістю дивився на цю синьооку білявку в збитій на потилицю вушанці. На правій щоці її був глибокий шрам. Вона лише нещодавно повернулася в корпус з московського госпіталю”. Це і була донька Сергія Мироновича Кірова.
Як відомо, С. М. Кіров розпочинав революційну діяльність на Кавказі, коли ще мав прізвище Костріков. Там же вперше і одружився. Але його перша дружина захворіла і померла, залишивши маленьку донечку Женю. Друга дружина Кірова, з якою він зійшовся у Ленінграді, Маркус Марія Львівна, будучи активною у громадсько-політичному житті, на чужу дитину часу не мала, а тому її не сприйняла. Тож Жені до семирічного віку довелося рости в спеціальному дитячому будинку. За життя батька вона ще відчувала батьківське ставлення і турботу. Але після смерті С. М. Кірова стала зовсім самотньою. Правда, до неї тепло і дбайливо ставилася сім’я А. І. Мікояна – соратника С.М. Кірова по революційній боротьбі на Закавказзі. По-батьківськи ставився до неї і Серго Орджонікідзе, пам’ятали і тепло приймали Євгенію і в сім’ї К. Е. Ворошилова. Після закінчення школи Євгенія Кострікова поступила в Московське вище технічне училище імені Баумана. А коли розпочалася війна, подала заяву про призов в Червону Армію,
закінчила курси медичних сестер, пішла на фронт, рятувала поранених танкістів. У боях на Курській дузі врятувала життя 27 танкістам.
У вже далекому 1985 році у всесоюзній армійській газеті “Красная Звезда” була стаття під назвою “Дочка Кірова визволяла місто, яке носить ім”я її батька” саме про Євгенію Кострікову. Тоді ж у щотижневику “За рубежом”, присвяченому 40-річчю Перемоги над гітлерівською Німеччиною, була опублікована стаття американського журналіста часів війни, який згадував, що на 2-му Українському фронті познайомився з командиром танка Євгенією Костріковою. Ця миловидна, з красивими волоссям 22-річна дівчина до війни навчалася в технічному інституті, з початком війни добровільно пішла в армію, навчалася в танковому училищі, в 1942 році в званні лейтенанта вирушила в діючу армію, стала командиром бойового танка. Це дещо не так.
Архівними документами підтверджено, що Євгенія Сергіївна Кострікова була дійсно на фронті з 1941 року, у складі 54-го гвардійського танкового полку 11-ї гвардійської механізованої бригади 5-го механізованого гвардійського корпусу військовим фельдшером приймала участь в боях під Сталінградом, на Курській дузі, форсуванні Дніпра і виході на Правобережну Україну. З 26 по 29 жовтня 1943 року 5-й гвардійський механізований корпус, з метою блискавичного прориву до Кіровограда, здійснив рейд від Петрового і вів тяжкі бої у трикутнику Нова Прага-Митрофанівка-ст.Шарівка, де зазнав великих втрат. Саме там вона і отримала важке поранення, після якого на щоці залишився шрам, який згадував генерал Рязанський. Доречно нагадати, що до 70-річчя визволення нашої області та України від гітлерівських загарбників біля Нової Праги нещодавно було відкрито пам”ятний знак на честь воїнів-учасників того рейду, які назавжди стали частиною кіровоградської землі.
Після повернення з лікування у московському госпіталі у грудні 1943 року Євгенію Кострікову направили для подальшого проходження служби у оперативний відділ штабу 5-го гвардійського механізованого корпусу. У цей час частини корпусу вели запеклі бої на території тодішніх Кам’янського, Чигиринського, Олександрівського районів Кіровоградської області, тобто у боях безпосередньо за Кіровоград участі не брали. Та і в жодній з газет воєнної пори («Известия», «Красная Звезда», «Комсомольская правда»), кореспонденти яких активно висвітлювали життя у щойно визволеному Кіровограді, хоч якоїсь інформації про відвідання Євгенією Костріковою міста знайти не вдалося. Але те, що вона визволяла Кіровоградщину доведено її нагородними документами.
Робота у штабі 5-го гвардійського механізованого корпусу прийшлася не по душі Євгенії Сергіївні. Вона стала клопотатися про направлення на навчання в Казанське танкове училище, щоб стати офіцером-танкістом.
Їй довго відмовляли, адже танкіст – не жіноча професія. Та вона звернулася до Маршала Радянського Союзу К. Е. Ворошилова і справу було вирішено, вона стала курсантом Казанського танкового училища.
Після закінчення прискореного курсу училища старший лейтенант Кострікова Євгенія була направлена у 6-у гвардійську армію, де перебувала на посаді офіцера зв’язку, виконувала бойові завдання, удостоєна бойових нагород.
Після війни одиноко проживала у Москві. На Ваганьковському кладовищі є скромна могила, позначена кам’яним стовпчиком із написом: “Кострикова Евгения Сергеевна. 1921-1975 гг.”
Василь Даценко, історик-краєзнавець, для Першої електронної газети.