Важливо

Місто-привид на Донбасі. Враження від повоєнного Слов’янська (ФОТО)

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Назва «Слов’янськ» чи «СлАв’янск» (як часто кажуть) прогриміла на весь світ, як одна зі стартових точок війни. Ця фортеця сепаратизму на вустах в українців ледь не з перших днів російської окупації. Початком протистояння у Слов’янську стало 12 квітня, коли сепаратисти, іменуючи себе народними ополченцями, захопили міське управління Міністерства внутрішніх справ, а незабаром взяли під контроль й усе місто.

Захопивши Слов’янськ, терористи призначили власного міського голову – В’ячеслава Пономарьова. Перше, що зробив новий мер, це звернувся до місцевих з проханням повідомляти «народні дружини» про підозрілих осіб, «особливо тих, які розмовляють українською мовою». Таких «підозрілих» україномовних людей захоплювали в полон і піддавали тортурам в приміщенні
захопленої будівлі СБУ.

Потім були обстріли, вибухи, АТО.

Як це пережили мешканці Слов’янська, які ейфорично підтримували сепаратистів? Так і пережили. Але далеко не всі. Ейфорія в людей минула, але ненависть до України залишилася. Слов’янськ перетворився з фортеці сепаратизму на місто-привид, місто сірих душ.

Сьогодні Слов’янськ нагадує не промисловий центр Донбасу, а бабусин друшляк – все в дірках від куль. Люди, які потрапляють в місто вперше після його звільнення від терористів, жваво реагують на обстріляні паркани, понівечені магазини, розбомблені будинки. Місцеві ж лише понуро дивляться на журналістів і шукачів гострих відчуттів, не реагуючи на навколишній світ. На вулиці між собою не дуже спілкуються – просто мовчки йдуть у своїх справах.

Їх не вражає ні малесенька худесенька бабця, яка їде посеред дороги на велетенському старезному велосипеді (на зразок «України») і не реагує ні на машини, що снують поряд, ні на роботу світлофорів. Вони не звертають уваги на чоловічка а-ля-професора – причесаного, в окулярах, сірому костюмчику, з пакетом і чемоданчиком в руці та в шльопанцях на босі ноги.

Поміж такими «сірими» людьми снують українські військові у сірому камуфляжі. Всі воїни не місцеві (силовики зі Слов’янська або приєдналися до сепаратистів, або втекли від їхнього режиму в перший же тиждень). Чи є серед них хтось з Кіровоградщини, не вдалося з’ясувати – хлопці навіть не відповідають на питання, просто відвертаються і йдуть своєю дорогою.

Будинки в місті такі ж понурі, як і люди. В одних всі стіни, як решето, в інших – діра замість під’їзду. А де гаубиці двічі вдарили, там навіть фундаменту від будинку не залишилося. Особливо постраждав центр – торгові і розважальні заклади. При цьому поряд можуть стояти абсолютно ціле і вщент розбите приміщення, ніби наводчик чітко знав, по чому треба стріляти. Так само і в житлових кварталах: два сусідніх будинки – заможного розбитий, а біднішого – цілий. Такими обстрілами ополченці прибирали конкурентів по бізнесу (якщо не власних, то на замовлення). Найяскравіше це підтверджує стан центральної частини міста, де з міліметровою точністю били окремі заклади.

чотирьохповерхівка в центрі міста
п’ятиповерхівка в центрі міста
приватний сектор
приватний сектор
ресторан, фітнес-клуб

До речі, слов’янці зізнаються: в основному вони знали, коли місто бомбитимуть і ховалися в погребах. Тож від обстрілів страждали або менш поінформовані, або старенькі, які не встигали тікати.

Проте, людей важко переконати в тому, що стріляли ополченці. Навіть якщо розгорнути перед ними карту, показати траєкторію польоту снаряду – до місця падіння від табору сепаратистів, то місцеві все одно не вірять. Впевнені, що всі їхні біди – від української армії, яка воює проти народних ополченців. Але допомоги від своїх «народних героїв» слов’янці не чекають. На їхню думку, за все має відповісти Україна – і ремонти зробити в помешканнях, і будинки відбудувати, і дороги постелити, і гроші людям виплатити (пенсії, зарплати тощо).

А ще у Слов’янську чимало місцевих жалкують за «народним мером» – вже згаданим В’ячеславом Пономарьовим, який піддавав тортурам україномовних. Кажуть: «У нас мер був, так він порядки навів: горілку з 8 вечора до 10 ранку не можна було купувати. І циганів вигнав із міста, а вони ж всі наркомани». Тільки при цьому люди не замислюються над тим, що їх ніхто ніколи не змушував купувати горілку і вживати наркотики – кожен сам для себе вирішував. А циганів Пономарьов вигнав з однієї банальної причини: як стверджують деякі місцеві мешканці, роми складали меру конкуренцію в торгівлі наркотиками.

Що ще залишив після себе «народний мер» і його поплічники, так це ряди безіменних братських могил. Тіла загиблих сепаратистів їхні ж побратими просто скидали до траншеї, викопаної ковшем, і засипали землею. Потім вже, коли українські війська витіснили ополченців, ці колективні поховання розкопували, проводили упізнання і хоронили людей в окремі чи братські могили. Так було і на міському кладовищі, і в котловані біля дитячої поліклініки.

Але є на кладовищі й поховання, де встановлено пам’ятну табличку. Наприклад, «чоловік 40-50 років, відділ зв’язку» і все. Ці таблички робили люди, які точно знали загиблого: вони нашвидкуруч збили дошки (з уламків від чогось іншого) і написали елементарну інформацію, про полеглого (так, щоб його пом’янути, але не можна було ідентифікувати з надпису). Вистачає на кладовищі і пустих безіменних хрестів. Невідомо, хто в могилі і скільки їх там насправді поховано.

міське кладовище
братське поховання біля дитячої поліклініки

Не зважаючи на пережиту війну, численні втрати серед населення і розбомблений стан міста, слов’янці не забувають про матеріальні блага. Наприклад, за минулі півроку вони підняли ціну на нерухомість аж в 15 разів. Так підчас війни трьохкімнатну квартиру тут можна було придбати за 1000 доларів, а тепер – за 15 тис дол.! Наживаються місцеві домовласники за рахунок біженців з зони бойових дій, які намагаються перебратися в уже звільнені міста. А от ціни на продукти в магазинах мало відрізняються від кіровоградських. Екзотики на поличках торгових точок немає, але повсякденних товарів і харчів вдосталь.

кіоск хлібо-булочних виробів

Взагалі, після кількаденного перебування в Слов’янську складається враження, що місцеві мешканці піддалися духу сепаратизму і так активно підтримали його не інакше як через свою матеріальну і духовну убогість. Тут багато людей ще до війни жили за межею бідності. Вони важко працювали на підприємствах і в шахтах, отримуючи мінімальну зарплатню. Що мали – проїдали. Великих заощаджень не робили, бо особливо й не було з чого. На цьому тлі серед людей популяризувався розгульний спосіб життя, який підтримували місцеві самогонщики і наркоторговці.

А коли через військові дії підприємства закрились і люди втратили хоч і мізерне, але ж єдине джерело прибутку, вони опинилися не просто біля розбитого корита, а без корита взагалі. Дивлячись російське телебачення, піддаючись російській пропаганді і не забуваючи тяготи свого повсякденного життя, слов’янці продовжують звинувачувати у своїх бідах саме Україну.

міська дитяча поліклініка
міський дитсадок
готель

Звісно, можна озвучити банальну фразу політологів про те, що для зміни свідомості людям потрібно пережити велике соціальне потрясіння. Але, як бачимо на прикладі слов’янців, навіть такі потрясіння, як війна і смерть, не завжди відкривають людям очі на правду життя.

Єдиною деталлю, яка залишає надію на зміни у Слов’янську, є пам’ятник Леніну, на шию якому хтось з місцевих накинув синьо-жовтий український стяг.

Геннадій Солдецький, Світлана Томашевська.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар