Це було майже двадцять років тому. Ніна (з етичних міркувань ім’я змінено), жителька Кременчука, працювала на вагонному заводі. В ті роки дуже затримували зарплату — місяцями! А дітей четверо. Меншому — лише п’ять років. Чоловік — без роботи. Нужда страшенна…
Тільки переїхали з міста до села. Наче й город є, а засадити нічим. До чужих соромно йти: як зізнатися, що жити нема за що? Не знали, де брати гроші, як прогодувати дітей. Є люди, в яких природний інстинкт — красти, видурювати, просити милостиню, вони ж піти на це не змогли. Почули, що можна виручати непогані гроші, збираючи на звалищах металобрухт і пластик та здаючи до приймальних пунктів. І смітник став для родини чимось на кшталт роботи. Просиналися раненько, цілували дітей і прямували до Деївської гори. Так родина виживала кілька років. «Сміттєзвалище врятувало нас», — згадує Ніна.
Лялька зі смітника
— Чи правда, що «працюючи» на смітнику, можна заробляти до трьох тисяч гривень на місяць?
— Навряд, — не погоджується Ніна. — Звичайно, непогано заробляли на пластику, пляшках. Крім міді, алюмінію та заліза, можна натрапити інколи й на якусь цінну річ. Та це бувало дуже рідко. Іноді знаходили дрібні гроші, непоганий одяг і взуття. Якось, на день народження доньки, знайшли добротний дитячий візочок з лялькою та одежинкою. Це був їй подарунок на десятиріччя. Якось трапився килим, декілька простирадл. Вимочили в розчинах, відбілили, і ще послугували вони нам.
— Окрема тема — їстівні відходи. Ви голодували, не було змоги повноцінно годувати дітей. Чи їли знайдене на смітнику?
— Відходи? Не завжди це можна так назвати. А їли ми іноді таке, що й ви не куштували: трапляється, на сміттєзвалище звозять забракований санітарною службою товар, «прострочку» в декілька днів. Така іноді є й у вашому холодильнику. Може, хтось її й викидає, але, я впевнена, не всі. Більшість господинь придумує, як це використати. Таке зараз у багатьох людей життя: не накупишся свіжого. Тож інколи приносили додому дітям і шоколад упаковками, й ковбасу, й сир, і навіть червону рибу та ікру в жерстяних баночках! Бувало, цілими контейнерами вивозили виробники або реалізатори фрукти, овочі…
Останнім часом люди стали жити заможніше, тому й відходи — «смачніші», речі — імпортні, харчі — «заморські»! Єдине, що заважає на смітнику, — сморід. Але ті, хто обрав його місцем роботи, здається, цього не помічають. Не бояться вони й хвороб, які можна підчепити, порпаючись у смітті.
— Ви не боялись зарази?
— Ні. Ми молилися… У нас же діти. І… якось миналося!
П’ять тисяч… у валянку
— Розповідали, що хтось знайшов у валянку п’ять тисяч гривень!
— Кажуть, що приїздила бабуся до сміттєзвалища, обіцяла винагороду тому, хто віддасть! Та хто ж зізнається, якщо така знахідка вже сама по собі — винагорода? А бабуся пенсію збирала, відкладала для дітей, та, на жаль, стареньку, мабуть, пам’ять підвела: забула, куди поклала гроші, й викинула старі валянки до сміттєвого баку…
Отакі тут заробітки… У сніг, дощ, 30-градусний мороз — греблися, мов ті кури. Це тяжкий труд. Радієш, як щось знайдеш. Але не таке…
— Найстрашнішою знахідкою була… мертва дитина, — сумно зітхнувши, тихо продовжила Ніна. — Про це не хочеться згадувати. Міліція, все таке… Жах!
«Чистильники»
— Скільки людей щодня виходило на полігон?
— Раніше на смітнику могло бути до сотні. А тепер, кажуть, розганяють міліція та комунальники. «Чистильникам», як нас тоді називали, завжди було несолодко. Вони мають виживати у своєму «містечку», борючись за кожен метр сміття, за «свою» ділянку, але, як тільки до полігону наближаються працівники комунальної служби, всі швидко розбігаються. З часом більшість із цих людей повертається… до наступного «розгону».
— Як ви вибралися звідти?
— Пізніше, коли вже «розжилися», чоловік став потроху працювати на заводі (викликали на роботу двічі на тиждень), ми завели невеличке господарство — козу, курочок. Збирали для них кабаки, яблука, буряк. Навіть картоплю на посадку собі здобували на смітнику.
Ніна завжди усміхнена, доброзичлива, привітна — сил і натхнення їй додає церква. Але нелегко її сім’ї й нині. Знову майже не працює завод, який давав родині засоби до існування, без роботи залишився чоловік. Невже дорога знову на смітник? Поки що — ні, бо має підтримку від братів та сестер по вірі…
Малюнок з натури
Прямуючи вранці через центр селища Павлиш, мало не щодня можна спостерігати, як кілька місцевих чоловіків (один із яких — батько багатодітного сімейства) поспішають у якихось справах. Брудні й пухлі від постійних п’янок, вони аж ніяк не схожі на тих, хто при роботі, тож привертають неабияку увагу земляків систематичністю своїх походів. Така «педантичність» цих (під дією оковитої — вже деградуючих) людей викликає в перехожих справедливу зацікавленість. Що змушує їх, ще перебуваючи в алкогольному дурмані, підніматися спозаранку і, в лютий мороз чи негоду, вирушати виконувати якусь свою, невідому решті, місію?
Як виявилося, пояснення тривіальне: щоб мати шматок хліба і можливість підтримувати свій, так би мовити, 40-градусний тонус, вони поспішають на місцеве звалище. Перебирають «свіжий товар», вибирають металобрухт, склотару, пластик, одяг. Для них це — не сміття, а джерело хоч і нужденного, та існування…
Для нас уже стало звичним, що хтось порпається в контейнерах для сміття в місті, та на селі донедавна цього не було. У кожного ж біля хати — шматок землі, де можна виростити якийсь овочевий харч, а ще — підзаробити, найнятись у когось, щоб мати на прожиття якусь копійку… Але це — пересічне міркування. Бо за ним є інший — паралельний — світ. На деяких сміттєзвалищах уже навіть з’являються свої МАФи (звичні для містян малі архітектурні форми) — халабуди чи землянки, в яких живуть чи гріються в негоду шукачі тамтешніх «скарбів». Тут же відбувається розподіл «ласих шматочків» території.
Пристойним громадянам такі реалії важко усвідомлювати. Адже у цьому «паралельному» світі — бруд, сморід, але… теж мешкають люди, які волею життєвих обставин чи слабкодухості опинились саме там. І, мабуть, не виникла б думка винести на загал цю тему, якби не ще один гіркий факт.
Якось у ранкову холоднечу «інспектори» смітника прямували на роботу разом із дітьми-підлітками у подраних кросівках на босу ногу — вражаюча трудова династія. Тією ж вулицею, тільки до школи, прямували інші діти — нагодовані, одягнені, безтурботні… Нинішній практичний і цинічний світ часто відвертає людей від співчуття, виявів співпереживання і піклування. Але ж приречених дітей не має бути.
Замість післямови
Волонтери й працівники районного центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді, які тримають постійний зв’язок із сільрадами, стараються надавати гуманітарну допомогу нужденним. Але ж і прості громадяни не повинні залишатися осторонь. Чи не в кожного вдома є речі, одяг, взуття, які не використовуються. Ті ж кросівки, светри, що перестали відповідати розміру господаря, можуть ще зігріти чужу дитину. Хоч насправді чужих дітей не буває! Можливо, ми трохи зігріємо тих, хто, крім п’яних батьків, голодного існування та смітника, нічого в цьому житті ще не бачив? Адже шанс має бути в кожного. На підтвердження надійшла приємна звістка — одного з хлопців, який підробляв на смітнику, нещодавно бачили на службі у православній церкві. Боже, допоможи йому і таким, як він, вибратися з життєвого дна!
Руслана СОРОКА, Валентина ЗАПОРОЖЕЦЬ для Першої електронної газети.