Важливо

Кременчуцькі “чистильники” та дитина зі смітника

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Це було майже двадцять років тому. Ніна (з етичних міркувань ім’я змінено), жителька Кременчука, працювала на вагонному заводі. В ті роки дуже затримували зарплату — місяцями! А дітей четверо. Меншому — лише п’ять років. Чоловік — без роботи. Нужда страшенна…

Тільки переїхали з міста до села. Наче й город є, а засадити нічим. До чужих соромно йти: як зізнатися, що жити нема за що? Не знали, де брати гроші, як прогодувати дітей. Є люди, в яких природний інстинкт — красти, видурювати, просити милостиню, вони ж піти на це не змогли. Почули, що можна виручати непогані гроші, збираючи на звалищах металобрухт і пластик та здаючи до приймальних пунктів. І смітник став для родини чимось на кшталт роботи. Просиналися раненько, цілували дітей і прямували до Деївської гори. Так родина виживала кілька років. «Сміттєзвалище врятувало нас», — згадує Ніна.

Лялька зі смітника

— Чи правда, що «працюючи» на смітнику, можна заробляти до трьох тисяч гривень на місяць?

— Навряд, — не погоджується Ніна. — Звичайно, непогано заробляли на пластику, пляшках. Крім міді, алюмінію та заліза, можна натрапити інколи й на якусь цінну річ. Та це бувало дуже рідко. Іноді  знаходили дрібні гроші, непоганий одяг і взуття. Якось, на день народження доньки, знайшли добротний дитячий візочок з лялькою та одежинкою. Це був їй подарунок на десятиріччя. Якось трапився килим, декілька простирадл. Вимочили в розчинах, відбілили, і ще послугували вони нам.

— Окрема тема — їстівні відходи. Ви голодували, не було змоги повноцінно годувати дітей. Чи їли знайдене на смітнику?

— Відходи? Не завжди це можна так назвати. А їли ми іноді таке, що й ви не куштували: трапляється, на сміттєзвалище звозять забракований санітарною службою товар, «прострочку» в декілька днів. Така іноді є й у вашому холодильнику. Може, хтось її й викидає, але, я впевнена, не всі. Більшість господинь придумує, як це використати. Таке зараз у багатьох людей життя: не накупишся свіжого. Тож інколи приносили додому дітям і шоколад упаковками, й ковбасу, й сир, і навіть червону рибу та ікру в жерстяних баночках! Бувало, цілими контейнерами вивозили виробники або реалізатори фрукти, овочі…

Останнім часом люди стали жити заможніше, тому й відходи — «смачніші», речі — імпортні, харчі — «заморські»! Єдине, що заважає на смітнику, — сморід. Але ті, хто обрав його місцем роботи, здається, цього не помічають. Не бояться вони й хвороб, які можна підчепити, порпаючись у смітті.

— Ви не боялись зарази?

— Ні. Ми молилися… У нас же діти. І… якось миналося!

П’ять тисяч… у валянку

— Розповідали, що хтось знайшов у валянку п’ять тисяч гривень!

— Кажуть, що приїздила бабуся до сміттєзвалища, обіцяла винагороду тому, хто віддасть! Та хто ж зізнається, якщо така знахідка вже сама по собі — винагорода? А бабуся пенсію збирала, відкладала для дітей, та, на жаль, стареньку, мабуть, пам’ять підвела: забула, куди поклала гроші, й викинула старі валянки до сміттєвого баку…

Отакі тут заробітки… У сніг, дощ, 30-градусний мороз — греблися, мов ті кури. Це тяжкий труд. Радієш, як щось знайдеш. Але не таке…

— Найстрашнішою знахідкою була… мертва дитина, — сумно зітхнувши, тихо продовжила Ніна. — Про це не хочеться згадувати. Міліція, все таке… Жах!

«Чистильники»

— Скільки людей щодня виходило на полігон?

— Раніше на смітнику могло бути до сотні. А тепер, кажуть, розганяють міліція та комунальники. «Чистильникам», як нас тоді називали, завжди було несолодко. Вони мають виживати у своєму «містечку», борючись за кожен метр сміття, за «свою» ділянку, але, як тільки до полігону наближаються працівники комунальної служби, всі швидко розбігаються. З часом більшість із цих людей повертається… до наступного «розгону».

— Як ви вибралися звідти?

— Пізніше, коли вже «розжилися», чоловік став потроху працювати на заводі (викликали на роботу двічі на тиждень), ми завели невеличке господарство — козу, курочок. Збирали для них кабаки, яблука, буряк. Навіть картоплю на посадку собі здобували на смітнику.

Ніна завжди усміхнена, доброзичлива, привітна — сил і натхнення їй додає церква. Але нелегко її сім’ї й нині. Знову майже не працює завод, який давав родині засоби до існування, без роботи залишився чоловік. Невже дорога знову на смітник? Поки що — ні, бо має підтримку від братів та сестер по вірі…

Малюнок з натури

Прямуючи вранці через центр селища Павлиш, мало не щодня можна спостерігати, як кілька місцевих чоловіків (один із яких — батько багатодітного сімейства) поспішають у якихось справах. Брудні й пухлі від постійних п’янок, вони аж ніяк не схожі на тих, хто при роботі, тож привертають неабияку увагу земляків систематичністю своїх походів. Така «педантичність» цих (під дією оковитої — вже деградуючих) людей викликає в перехожих справедливу зацікавленість. Що змушує їх, ще перебуваючи в алкогольному дурмані, підніматися спозаранку і, в лютий мороз чи негоду, вирушати виконувати якусь свою, невідому решті, місію?

Як виявилося, пояснення тривіальне: щоб мати шматок хліба і можливість підтримувати свій, так би мовити, 40-градусний тонус, вони поспішають на місцеве звалище. Перебирають «свіжий товар», вибирають металобрухт, склотару, пластик, одяг. Для них це — не сміття, а джерело хоч і нужденного, та існування…

Для нас уже стало звичним, що хтось порпається в контейнерах для сміття в місті, та на селі донедавна цього не було. У кожного ж біля хати — шматок землі, де можна виростити якийсь овочевий харч, а ще — підзаробити, найнятись у когось, щоб мати на прожиття якусь копійку… Але це — пересічне міркування. Бо за ним є інший — паралельний — світ. На деяких сміттєзвалищах уже навіть з’являються свої МАФи (звичні для містян малі архітектурні форми) — халабуди чи землянки, в яких живуть чи гріються в негоду шукачі тамтешніх «скарбів». Тут же відбувається розподіл «ласих шматочків» території.

Пристойним громадянам такі реалії важко усвідомлювати. Адже у цьому «паралельному» світі — бруд, сморід, але… теж мешкають люди, які волею життєвих обставин чи слабкодухості опинились саме там. І, мабуть, не виникла б думка винести на загал цю тему, якби не ще один гіркий факт.

Якось у ранкову холоднечу «інспектори» смітника прямували на роботу разом із дітьми-підлітками у подраних кросівках на босу ногу  — вражаюча трудова династія. Тією ж вулицею, тільки до школи, прямували інші діти — нагодовані, одягнені, безтурботні… Нинішній практичний і цинічний світ часто відвертає людей від співчуття, виявів співпереживання і піклування. Але ж приречених дітей не має бути.

Замість післямови

Волонтери й працівники районного центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді, які тримають постійний зв’язок із сільрадами, стараються надавати гуманітарну допомогу нужденним. Але ж і прості громадяни не повинні залишатися осторонь. Чи не в кожного вдома є речі, одяг, взуття, які не використовуються. Ті ж кросівки, светри, що перестали відповідати розміру господаря, можуть ще зігріти чужу дитину. Хоч насправді чужих дітей не буває! Можливо, ми трохи зігріємо тих, хто, крім п’яних батьків, голодного існування та смітника, нічого в цьому житті ще не бачив? Адже шанс має бути в кожного. На підтвердження надійшла приємна звістка — одного з хлопців, який підробляв на смітнику, нещодавно бачили на службі у православній церкві. Боже, допоможи йому і таким, як він, вибратися з життєвого дна!

Руслана СОРОКА, Валентина ЗАПОРОЖЕЦЬ для Першої електронної газети.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*