Є пам’ятки історії і культури, які виникають у плині життя природним чином – кургани, церкви, приміщення. А є ті, які люди створюють з власної ініціативи чи з волі влади, у часи своєї чи чужої держави, для увічнення відомих особистостей чи визначних подій. Мало хто з кіровоградців знає, що першим, кого увічнили їх предки, ризикуючи кар’єрою, а, можливо, й свободою, в символічному імпровізованому народному пам’ятному знаку, був Тарас Шевченко.
1867 року офіцер Микола Федоровський з однодумцями відкрив у місті перше в імперії безкоштовне ремісничо-грамотне училище. Мешканка Зінов’єва Н. Бракер, називаючи Миколу Федоровича “першим українським діячем м. Єлисавету”, писала: “Він намагався розбудити в дітях національну самосвідомість і любов до України й усього українського. “Пам’ятайте, діти, що України таки буде вільна”, не раз повторював він. Він перекладав і виучував з дітьми байки Крилова та українські вірші, а в садку школи діти насипали могилу Шевченка, що згодом виросла в чималий курган… Певна річ, такий напрям діяльності завдавав йому чимало прикростей, через що він, здається, й покинув Єлисавет”. Той курган, споруджений у місті, яке відвідував малий Тарас, виконував функції першого пам’ятного знака, виховну роль у національно-патріотичному формуванні світогляду дітей. Професор Леонід Куценко назвав Шевченківський курган у садку училища одним із перших пам’ятників Кобзареві в Україні, створених у стилі народної традиції.
Завдяки громадській ініціативі в місті з’явився перший монумент на кошти, зібрані єлисаветградцями, а також мешканцями інших міст імперії. 18 жовтня 1892 року на могилі професора В. Григоровича на Петро-Павлівському цвинтарі було відкрите його погруддя з написом: “Македонія, Візантія, Південна Русь у ім’я слов’янства; Віктору Івановичу Григоровичу від учнів і шанувальників. Народився 1815 року, помер 1876 року”. Саме виготовлення пам’ятника (сьогодні знаходиться на Рівненському цвинтарі) безкоштовно здійснив відомий одеський скульптор Б. Едуардс.
Якщо народні ініціативи єлисаветградців реалізовувалися на рівні, нехай, училища чи міста, то ідеї, нав’язувані “згори” імперією щодо увічнення царів у Єлисаветграді, виконані не були. У бозі почили рішення термінового засідання міської думи, яка 1896 року на пропозицію управи вирішила “воздвигнуть” Миколі І (названого в народі Палкіним) пам’ятник на муніципальні кошти та приватні пожертви і підняла клопотання про найменування кавалерійського плацу на Ковалівці Миколаївським.
“Прокотили” наші земляки і вірнопіддані бажання декого до 300-літнього ювілею дому Романових відкрити пам’ятник Олександру ІІ (автору сумнозвісного Емського указу). Його спроби започаткувалися 1911 року. Через рік товариство взаємної допомоги ремісників, зокрема, виділило на будівництво пам’ятника певну суму. Але 25 вересня 1913 року міська управа мусила доповісти думі про недотримання товариством установлених умов для його спорудження на театральному майдані. Як писав “Голос Півдня” “Місто відвело місце… виділило 3 тисячі карбованців… товариство жодних відомостей про проект не надало”. Тож дума оголосила свою постанову про пам’ятник… скасованою. Довелось у ювілейний рік повітовому керівництву звітуватись “пам’ятниками Царю-Визволителю” у Хмельовому та Тишківці. Через півроку комісія з розгляду проекту пам’ятника повідомила думу про відмову від влаштування конкурсу проектів для прискорення його спорудження. 18 березня наступного року дума знову відвела для пам’ятника місце біля театру, оголосила конкурс (матеріали подавались під девізом), а 14 травня підвела його підсумки. Та пам’ятник монарху так і не з’явився.
Між двома невдалими спробами нав’язати єлисаветградцям Романових, до 100-річчя Олександра Пушкіна його бюст виставляли під час заходів у реальному училищі (можливо, саме той, який тепер знаходиться у школі № 7 імені цього поета), а до такого ж ювілею Миколи Гоголя на вулиці його імені (названій так того ж 1909 року) з’явилося погруддя письменника, яке тепер знаходиться у майстерні кіровоградського скульптора Віктора Френчка. У березні 1920 року єлисаветградці встановили тимчасовий бюст Тарасу Шевченку у сквері (де тепер знаходиться пам’ятник Кобзареві) на вулиці його імені.
Отож у часи, коли наше місто називалося Єлисаветградом, городяни увічнювали в пам’ятках Т. Шевченка, В. Григоровича, О. Пушкіна, М. Гоголя. Вони не спорудили жодного монументу царям чи царським генералам. Тож сподіваємося, що представницька і виконавча влада, політики, партії, меценати, скульптори, архітектори, єлисаветградці, кіровоградці, інгульці, інгулгородці, новокозачинці, українославці, продовжуючи традиції міста ІІ половини ХІХ – початку ХХ століть щодо увічнення у пам’ятках діячів культури, об’єднаються навколо виконання постанови ще радянських міськкому Компартії України і міськвиконкому від 1989 року (підтриманих облвиконкомом та урядом УРСР) про встановлення пам’ятника корифеям українського театру (М. Кропивницькому, М. Заньковецькій, І. Карпенку-Карому, П. Саксаганському, М. Садовському, М. Садовській-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпінській).
Сергій ШЕВЧЕНКО для Першої електронної.