12 травня 1920 року 22-річний Кость Блакитний, пізніше Головний отаман Холодного Яру та командир Степової дивізії (18 тис. бійців) зі словами “За нашу кров, за нашу честь, за кривди нашого народу!” підняв повстання в Кривому Розі. 29 квітня 1921 року він був оточений і вбитий у рідному селі. Та за свої 23 роки встиг зробити багато…
Кость Степовий-Блакитний (Костянтин Юрович Пестушко) народився 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині с. Ганнівки на Катеринославщині.
Тут закінчив двокласну школу, навчався в механіко-технічному училищі. Звідси добровольцем пішов на фронти І-ї Світової, де отримав кілька Георгіївських хрестів на турецькому фронті. Після поранення закінчив офіцерську школу, воював на Західному фронті. На заклик Тимчасового уряду зголосився добровольцем до “ударних батальйонів смерті”. Після жовтневих подій від солдатів своєї частини офіцер врятувався, виїхавши до Павлиша, а потім – додому. Тут його застала мобілізація Гетьмана Скоропадського. У часи виступу Директорії приєднався до неї. Але – знову повернувся додому. Тут його заарештували, як “білого офіцера” особісти Червоної латиської дивізії. Але, переконавшись, що в Денікіна той не служив, його того ж дня (!) обирають головою ревкому і комісаром волості. Кость починає служити червоним. Затяглася така служба на три місяці.
Але під час мобілізації Червоною Армією молоді 1898 – 1900 років народження Костянтин Пестушко організував виступ проти радянської російської окупаційної влади в Кривому Розі. Сталося це 12 травня 1920 року, коли й започаткувалася його відома Степова дивізія. Спочатку повстанці Костя Пестушка називали Степовим, а пізніше, з конспіративних мотивів, Отаманом Блакитним. Після Кривого Рогу загін вибив червоних із Херсона. Степовики пройшли від Херсону до Черкас.
Сучасна територія Долинського, Компаніївського, Новгородківського, Кіровоградського, Олександрівського, Знам’янського, Олександрійського, Світловодського, Онуфріївського та Петрівського районів увійшла до ареалу дій Степової дивізії.
Процитуємо повідомлення тодішніх офіційних установ, проти яких боролася дивізія, і які називали українських повстанців “бандитами”.
“…Банда произвела налет на Новогеоргиевск. По сведениям новогеоргиевских коммунистов, прибывших в Кременчуг, Новогеоргиевск был сдан…”.
“…Александрийский уезд… охвачен бандитизмом… Настроение селян в связи с возросшим бандитизмом повышенное, крестьяне Красного-Каменского и Куколовского районов относятся к бандитам доброжелательно. Организационная работа по уезду приостановлена”.
“…Бандитами занято село Онуфриевка, часть милиции захвачена, часть отступила. По непроверенным сведениям, бандитов в означенном районе до 2 тысяч человек. В районах Павлыша и Лекаревки оперируют банды численностью 1000 человек…”.
“Сводно-объединенный отряд… пошел на село Петровка… вступил в бой с организованной бандой большей численностью до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит…”.
“…В селах Зазелеевке и Александровке банды с каждым днем увеличиваются, количество бандитов доходит до 8000 чел., вместе со стариками и подростками. Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и вилами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета, бандой вырыты также окопы”.
На зиму Кость Блакитний демобілізував дивізію. Його ж розшукували російські радянські оперпрацівники. Друзі радили виїхати за кордон. Але батьківщини він покидати не захотів. “Не хочу помирати в ліжку”, – відповів. Потім, за деякими спогадами, уже коли кільце майже замкнулося, зважився таки пробиратися на Захід, попрощавшись перед цим із рідними. Але його видав один із колишніх соратників. 29 квітня 1921 року він був оточений і вбитий у рідному селі. Та за свої 23 роки встиг зробити багато.
Сергій ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети.
На батьківщині отамана в селі Ганнівка Петрівського району Кіровоградської області, біля пам’ятного кургану.